Портрет молодого автора

Чавдаров С. X.

Педагогічні Ідеї Тараса Григоровича Шевченка

Зміст

ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ ПОЕТА

ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО ПРО ДІТЕЙ

ПРО РОЛЬ СІМ'Ї І МАТЕРІ У ВИХОВАННІ ДІТЕЙ

ПРО СУСПІЛЬНЕ ВИХОВАННЯ

ДУМИ ПРО НАРОДНУ ГРАМОТНІСТЬ

ОСВІТНІЙ ІДЕАЛ ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА

ПРО ЖІНОЧУ ОСВІТУ

ПИТАННЯ ВИХОВАННЯ МОРАЛЬНОЇ ОСОБИСТОСТІ

ПРО РІДНЕ СЛОВО ТА ЙОГО РОЛЬ У ВИХОВАННІ

З ІСТОРІЇ НЕДІЛЬНИХ ШКІЛ НА УКРАЇНІ

ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО — АВТОР БУКВАРЯ ДЛЯ НЕДІЛЬНИХ ШКІЛ

БУКВАР ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА В ШКОЛАХ

«БУКВАРЬ ЮЖНОРУССКИЙ» ПІД СУДОМ

ПОЛІТИЧНОЇ РЕАКЦІЇ

ОСОБА ПЕДАГОГА В ТВОРАХ ШЕВЧЕНКА

ЗАМІСТЬ ЗАКІНЧЕННЯ

ПОСИЛАННЯ


ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ ПОЕТА

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого 1814 року [1] в с. Моринцях, Звенигородського повіту, Київської губернії. Проте рідним його селом вважають не Моринці, а село Кирилівку (сусіднє з Моринцями), де він провів своє дитинство.

І Моринці, і Кирилівка, і багато інших сіл належали поміщикові німцю Енгельгардту, який володів щось двадцятьма тисячами десятин землі і понад вісьмома тисячами кріпаків.

Тяжка доля випала майбутньому поетові. Такими словами розповів він про своє дитинство в автобіографічному вірші «Якби ви знали, паничі»:

Там матір добрую мою,

Ще молодую — у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!..

А ми Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята...

Дуже рано Тарас став круглим сиротою.

Десь потрібно дитині жити, щось треба їй їсти. І хлопчик потрапляє до сільського дячка. В «Автобіографії» Т. Г. Шевченка, надрукованій у російському журналі «Народное чтение» (1860), поет повідомляє: «..притулився я в школі в приходського дячка, за школяра-попихача. Ці школярі по відношенню до дячків те ж саме, що хлопчики, віддані батьками, або іншою владою, в науку до ремісників. Права над ними майстра не мають ніяких певних меж: вони — цілковиті раби його. Всі домашні роботи і виконання всіляких примх самого господаря і його домашніх лежали на них безумовно. Пропоную вашій уяві відтворити, чого міг вимагати від мене дячок,— зважте, гіркий п'яниця,— і що я повинен був виконувати з рабською покірливістю, не маючи жодної істоти в світі, яка піклувалася б чи могла піклуватися про моє становище» [2].

Змучений, битий, вічно напівголодний, Тарас все ж за два роки пройшов азбуку, часослов і псалтир. Оволодівши початками грамоти, допитливий Тарас не міг задовольнитися набутою технікою читання; він шукав у читанні знань, матеріалу для розміркувань, він шукав, як застосувати свої навички читання і письма.

Давно те діялось. Ще в школі,

Таки в учителя-дяка

Гарненько вкраду п’ятака —

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге — та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу.

Та й списую Сковороду

Або «Три царів со дари».

Очевидно, малий Тарас настільки оволодів технікою читання, що скоро міг заміняти самого дячка. І той почав посилати його замість себе читати псалтир над покійниками, даючи за це хлопчикові «десяту копійку для заохочення», а решту привласнював собі.

Перебування Тараса у першого вчителя-дячка закінчилося тим, що, знайшовши раз свого «педагога» до нестями п’яним, Тарас вжив проти нього власну його зброю — різки, і, скільки вистачило сили, відплатив йому за всі його жорстокості.

Утікши в м. Лисянку, Тарас влаштувався в маляра-диякона, але за кілька днів покинув його і відправився в с. Тарасівну до дяка, про якого він чув, як про хорошого художника. Але тут його спіткала зразу ж цілковита невдача. Т. Г. Шевченко в «Автобіографії» писав: «Та, на жаль! Апеллес глянув уважно на мою ліву руку і відмовив мені навідріз. Він об’явив мені, на мій крайній жаль, що в мене немає здібності ні до чого, ні навіть до шевства чи бондарства». [3]

Хлопчик повернувся до Кирилівки. А тут поміщикові треба було спритного підлітка: Тараса забрали на панський двір і зробили його кімнатним козачком.

В обов’язки козачка входило прислужувати поміщикові; від нього вимагалось: «...тільки мовчання і нерухомість у куточку передпокою, поки не пролунає його голос (поміщика. — С. Ч наказуючий подати люльку, що стояла тут же біля нього, або надити у нього перед носом склянку води» [4].

Супроводжуючи Енгельгардта, Тарас побував у різних містах: у Києві, Вільнюсі, Петербурзі. У свій вільний від прислужування поміщикові час Тарас перемальовував усе, що потрапляло йому на очі. Коли Тарасові минуло вісімнадцять років, поміщик законтрактував його до «різних живописних діл цехового майстра», якогось Ширяева, в Петербурзі. Ширяев дуже експлуатував його; в розпорядженні юнака залишались тільки ночі. Не раз світлими весняними ночами він бігав до Літнього саду малювати статуї. 

За такою роботою його побачив художник І. М. Сошенко. Знайомство, а згодом зближення з Сошенком стали поворотним пунктом в житті юнака, пристрасного любителя живопису. Під керівництвом досвідченого художника Т. Г. Шевченко удосконалювався як живописець. Про нього, кріпосного художника, стало відомо «Товариству заохочення художеств», яке в своєму протоколі від 4 жовтня 1835 р. записало: «Після розгляду малюнків стороннього учня Шевченка, Комітет знайшов, що вони заслуговують на похвалу, і вирішив мати його на увазі на майбутній час». Про нього, кріпосного художника, стає відомо конференц-секретареві Академії художеств В. І. Григоровичу, поетові В. А. Жуковському, видатному художнику того часу К. П. Брюллову та іншим представникам російського мистецтва.

Написаний К. П. Брюлловим портрет А. Жуковського, який був розіграний в приватній лотереї, дав 2500 карбованців, суму, визначену Енгельгардтом за викуп на волю кріпака Тараса Шевченка.

22 квітня 1838 р. Т. Г. Шевченко дістав свободу. Як пенсіонер «Товариства заохочення художеств», він стає учнем К. П. Брюллова, а через рік його зараховують до складу «вольноприходящих» учнів Академії художеств; за постановою Ради названої Академії від 3 травня 1839 р. його нагороджено срібною медаллю «другого достоїнства» за малюнок з натури. Молодий художник з усім юнацьким запалом віддався улюбленій справі, виявляючи дедалі нові й нові успіхи. Рада Академії 27 вересня 1840 р. нагороджує його ще однією срібною медаллю «другого достоїнства» за картину «Жебрак-хлопчик, що дає хліб собаці», намальовану олійними фарбами, а ще за рік, 26 вересня 1841 р.,— третьою такою ж медаллю за картину «Циганка-ворожка».

«Товариство заохочення художеств» уважно стежить за успіхами Т. Г. Шевченка, надаючи йому моральну і деяку матеріальну підтримку.

Проте не тільки пензель художника приваблює до себе талановитого юнака. Його не менше тягне і до творчості в галузі художнього слова. Враження від реального буття вимагають свого відображення. До цього його спонукає громадська совість людини, яка вийшла з народу, яка знає його думи і почуття. До цього його спонукає бурхливий ріст його розумових сил, які швидко розвивалися внаслідок самоосвіти. Він багато читає з літератури, історії, філософії та інших галузей знань; слухає лекції з фізіології, зоології, фізики; вивчає французьку мову.

Свій кругозір Т. Г. Шевченко розширяє, відвідуючи театри і музеї. Твори Пушкіна. Лєрмонтова, Гоголя збуджують у ньому жагу власної творчості.

«Про перші літературні мої спроби,— писав Т. Г. Шевченко в «Автобіографії»,— скажу тільки, що вони почалися в тому ж Літньому саду в світлі, безмісячні ночі. Українська строга муза довго цуралася мого смаку, зіпсованого життям у школі, в поміщицькому передпокої, на постоялих дворах і в міських квартирах; але, коли подих волі повернув моїм почуттям чистоту перших літ дитинства, проведених під убогою батьківською стріхою, вона, спасибі їй, обійняла і приголубила мене...» [5].

Перші літературні спроби Т. Г. Шевченка не збереглися. Поет говорить в «Автобіографії», що першим його твором, який побачив світ, була балада «Причинна», 1838 роком датуються ще п'ять творів, і серед них такі, як чудова поема «Катерина», а також «На вічну пам'ять Котляревському». В 1840 році виходить у світ перше видання «Кобзаря» Т. Г. Шевченка, а наступного, 1841 року, окремим виданням друкується його поема «Гайдамаки».

В 1842 р. журнал «Маяк» [6] публікує частину драми Шевченка «Никита Гайдай» (російською мовою).

Протягом 1841—1846 рр. Т. Г. Шевченко пише понад сорок творів, серед них — російські поеми «Слепая» (1842) і «Тризна» (1843) та такі великі речі, як поеми: «Єретик», «Сліпий» («Невольник»), «Сон» («У всякого своя доля»), «Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», містерія «Великий льох», «Заповіт» та інші.

Твори цього періоду в значній мірі навіяні були тими враженнями, думками і почуттями, які з'явилися наслідком подорожі Т. Г. Шевченка на Україну 1843 року.

Багато він бачив і багато чув, багато думав і боляче переживав бачене, чуте і передумане. Свої думки і почуття поет виливає в проникливих віршах. Особливо яскраво і глибоко він зробив це в поемі «Сон» (1844), творі, винятково сильному змістом і худож¬нім значенням, творі, особливо вражаючому своїм революційним ідейним спрямуванням.

У 1845 р. Т. Г. Шевченко закінчує навчання в Академії художеств і удостоюється звання «некласного» або «вільного художника».

Т. Г. Шевченко планує видання альбома під назвою «Живописная Украйна». В серпні 1844 р. газета «Северная пчела» опублікувала повідомлення про зміст видання «Живописной У крайни», в якому говорилося, що сюди ввійдуть малюнки:

«1. Краєвиди Південної Росії, визначні своєю красою чи історичними подіями. Все, що час пощадив від цілковитого знищення: руїни замків, храми, укріплення, могили знайдуть тут собі місце.

2.Народний побут цього часу, обряди, звичаї, повір’я, зміст народних пісень і казок.

3.Найважливіші події, відомі з побутописань Південної Росії, починаючи від заснування Києва, які мали вплив на долю жителів того краю...»

«Северная пчела» повідомляла, що до дня публікації готові чотири картини, які зображають: 1) краєвид Києва, 2) громадську сходку, 3) зміст відомої казки —«Солдат і Смерть», 4) приношення від трьох держав дарів Богданові та українському народові в 1649 році.

«Товариство заохочення художеств» видало Т. Г. Шевченкові на витрати по підготовці видання «Живописная Украйна» безповоротну позику в розмірі 300 крб.

Наприкінці березня 1845 р. Т. Г. Шевченко одержав від Академії художеств документи для від’їзду на Україну.

Тут через деякий час Т. Г. Шевченка було призначено співробітником Київської Археографічної Комісії. Очевидно, робота в цій комісії, участь в археологічних розкопках і т. д. відповідали його планам щодо видання «Живописной Украйны».

Восени 1846 р. Т. Г. Шевченко порушує клопотання про надання йому посади викладача малювання в Київському університеті. Його клопотання було задоволено. Проте викладати йому там не судилося.

В Києві Т. Г. Шевченко, однодумець В. Бєлінського і О. Герцена, вступив до складу недавно організованого таємного Кирило- Мефодіївського товариства.

Це Товариство виступало за скасування кріпацтва, за ліквідацію станів, за федерацію всіх слов’янських народів, за політичне і національне рівноправство їх, в тому числі і українського народу. В складі Товариства були дві групи: революційно-демократична і ліберально-націоналістична. Революційне ядро Товариства об’єдналося навколо Шевченка; сюди належали, крім Шевченка, М. Гулак, М. Савич, О. Навроцький, І. Посяда, Г. Андрузький. Революційно-демократична частина Товариства вимагала селянської революції проти царизму і кріпосницького ладу, тоді як друга частина (Костомаров, Куліш, Білозерський, Маркович) дуже боялася селянського повстання, тримала курс на мирне розв’язання соціального і національного. конфліктів орієнтувалася на ліберальних поміщиків і «доброго» царя.             

На зборах Товариства розгорталася гостра боротьба між групою Шевченка, Гулака, Савича, з одного боку, і групою Костомарова, Куліша і Білозерського, з другого боку.

Учасник Товариства М. Костомаров говорив, що Шевченко поставився до ідей Товариства «з великою пристрасністю і крайньою нетерпимістю» і що це спричинилося до багатьох зіткнень між ним, з одного боку, і Т. Г. Шевченком, з другого.

Внаслідок доносу провокатора-студента Петрова, який проникнув у Товариство, у березні 1847 р. стався розгром Кирило- Мефодіївського Товариства; всі його члени, які перебували тоді в Києві, були заарештована і відправлені до Петербурга, в III відділ так званої «власної його імператорської величності канцелярії».

Т. Г. Шевченка заарештували біля самого Києва 5 квітня при поверненні його з Чернігівської губернії.

Жандармський полковник Бєлоусов, доносячи по начальству про арешт Т. Г. Шевченка, писав: «...Художник Шевченко, при поверненні до Києва з Чернігівської губернії, вчора був зупинений на заставі і приставлений в квартиру її, цивільного губернатора, при ньому знайдено зошит, самим їм написаний, з обурливими віршами. У списках під назвою «Сон» зухвало описується височайша його імператорської величності особа і государиня імператриця.

З цим зошитом і з усіма іншими паперами Шевченко відправлений у III віддії...» [7].

17 квітня, о 3-й годині дня, Т. Г. Шевченко уже перебував під владою III відділу. Довідка III відділу констатувала відсутність серед паперів, захоплених у Т. Г. Шевченка, матеріалів, які б свідчили про його приналежність до Кирило-Мефодіївського товариства. У довідці говориться про зміст захоплених паперів, зокрема про поему Т. Г. Шевченка «Сон»: «У вірші «Сон» Шевченко уявляє себе заснулим і перенесеним спочатку в Сибір, потім у Москву і, нарешті, в С.-Петербург. В Сибіру він бачить злочинців у рудниках і кайданах, які гинуть під ударами кар; в Москві описує виснаження військ на параді, а в С.-Петербурзі — зібрання у палаці. Ніде наклепи його остільки не зухвалі і не нахабні, як при описі палацового зібрання. В цьому зібранні, за його словами, чекали государя імператора з трепетом, і коли він зайшов — «Ось і сам високий, сердитий виступає», всі вельможі, мовчки, оточили його; розмова йшла про батьківщину, петлиці і останні маневри; кожний намагався стати ближче до імператора, щоб удостоїтися дістати від нього ляпаса або хоч півляпаса; государ підійшов до найстаршого, ткнув його в обличчя; вельможа з свого боку ткнув ближчого за ним, цей — іншого, і таким чином поштовх зверху обійшов усіх від першого до того, що стояв біля дверей, а в зібранні розляглося: «ура, ура, ура!» В іншому місці козаки у нього висловлюються: «О царю поганий, царю проклятий, лукавий, аспіде неситий!» [8].

Хоча слідство не мало даних про належність Т. Г. Шевченка до Товариства, проте він був засуджений. Начальник III відділу Орлов 28 травня 1847 р. доносив Миколі 1: «...вся справа доводить, що Шевченко не належав до Україно-Слов’янського товариства і діяв окремо, захоплюючись власного зіпсутістю. Проте, по обурливому духу і зухвальству, що переступає всякі межі, він повинен бути визнаним одним з важливих злочинців...» [9]

Орлов пропонує вислати Т. Г. Шевченка рядовим в Оренбурзький окремий корпус, з правом вислуги, і встановити за ним найсуворіший нагляд, «...щоб від нього, ні під яким виглядом, немогло виходити обурливих і пасквільних творів» [10].

30 травня Т. Г. Шевченко був відправлений з Петербурга і 9 червня, з неймовірною швидкістю, був доставлений в Оренбург і зачислений рядовим в «лінійний, № 5 батальйон», який перебував в Орській кріпості.

Розправившись з поетом, III відділ не забував про нього. Київському генерал-губернаторові Бібікову, а через нього попечителю Київського учбового округу в червні 1847 року дано наказ ретельно наглядати за тим, чи не лишилося в ужитку в округу і особливо в університеті віршів Т. Г. Шевченка, при виявленні їх звелено відбирати і представляти через попечителя генерал- губернаторові.

Минуло трохи більше півроку після ганебної розправи з Т. Г. Шевченком, і начальник III відділу граф Орлов у січні 1848 року надсилає запит генералові Обручову, командирові окремого Оренбурзького корпусу, вимагаючи відомостей про те, в якому полку служить рядовий Шевченко, а також про «його старанність, поведінку і напрям думок його».

Незважаючи на сприятливу відповідь щодо поведінки і напряму думок засудженого і на висновок начальства, що «він заслуговує на клопотання про дозвіл йому займатися малюванням», Микола І не дозволив Т. Г. Шевченкові малювати [11].

Розправляючись з петрашевцями, царські сатрапи шукаютьм ідейних і організаційних зв’язків між ними і Т. Г. Шевченком. Чиновник особливих доручень при міністрі внутрішніх справ Ліпранді доповідав про гурток Буташевича-Петрашевського, що на його засіданнях ішлось про підняття повстання на Кавказі, в Сибіру, в Остзейських губерніях, у Фінляндії, а також на Україні, де, вважалося, уми «вже знаходяться в заворушенні від насіння, кинутого творами Шевченка» [12]

На допиті Петрашевському серед інших було поставлено і таке запитання: «Антонеллі показав, що ви, розповідаючи йому про викриття... в Київському університеті змови, в якій був замішаний якийсь Шевченко, сказали, що, незважаючи на неуспіх цього починання, воно все-таки пустило коріння в Малоросії, чому дуже сприяли твори Шевченка, які розійшлися у великій кількості і були причиною сильного хвилювання умів, так що й тепер Малоросія в заворушенні. Поясніть, що вам відомо про хвилювання умів у Малоросії і хто такий Шевченко?» [13]. Відповідь Буташевича-Петрашевського («Про це ніколи не говорив з Антонеллі») не дала жандармам можливості пред’явити нові звинувачення Т. Б. Шевченкові, нащо III відділ, очевидно, дуже розраховував.

1848 р. Т. Г. Шевченко був включений до складу Описної експедиції Аральського моря, на чолі якої був капітан-лейтенант О. І. Бутаков.

Перебуваючи в експедиції, Т. Г. Шевченко дістав фактичну можливість креслити і малювати і позбувся нестерпної військової муштри, яку він не хотів засвоювати.

Після повернення з експедиції Т. Г. Шевченко деякий час користувався певною особистою свободою, військова муштра менше тяжіла над ним. Умови його життя трохи покращали.

На прохання О. І. Бутакова Т. Г. Шевченко і ще декілька засланців були на деякий час залишені в його розпорядженні для опрацювання добутих експедицією матеріалів. Тому Т. Г. Шевченко всю осінь 1849 і зиму 1849/50 рр. перебував не в своєму батальйоні, в Орську, а в Оренбурзі; жив він не в казармах, а на приватних квартирах (у Ф. М. Лазаревського, який служив в Оренбурзькій прикордонній комісії, і у К. І. Берна, офіцера штабу дивізії).

У спогадах про Т. Г. Шевченка Ф. М. Лазаревський підтверджує, що в ці місяці Т. Г. Шевченко майже не відчував себе засланцем, що він часто бував у товаристві офіцерів, бував у домі генерал-губернатора, ходив у цивільному одязі. «Влітку,— пише Ф. М. Лазаревський,— він ходив у парусиновій парі, а зимою в чорному сюртуці і драповому пальті». Ф. М. Лазаревський говорить, що Т. Б. Шевченко не зустрічав перешкод у своєму бажанні малювати і що він, буваючи в домі генерал-губернатора, малював портрет його дружини та інших високопоставлених осіб.

Проте весною 1850 р. його становище знову різко погіршало. У Петербург було надіслано донос про те, що Т. Г. Шевченко користується правом писати й малювати, що він ходить не у військовому, а в цивільному одязі та ін. Внаслідок цього доносу стався новий арешт поета, нове над ним слідство. Цар наказав суворо розслідувати, хто дозволив Т. Г. Шевченкові «вести листування і займатися малюванням», на винних накласти стягнення, а самого Т. Г. Шевченка перевести в інший окремий батальйон.

Після слідства, яке спричинилося до арешту нових людей, суворого попередження іншим, Т. Г. Шевченко в жовтні 1850 р. був переведений з Орська до Ново-Петровського укріплення. Про те, як почував себе поет тут, можна уявити з його листа від 1 липня 1852 р. до С. Артемовського, відомого оперного артиста: «...Киргизький степ з кінця в кінець весь сходив, море Аральське і вздовж і впоперек все сплавав, і тепер сиджу в Ново-Петровському укріпленні та чекаю, що буде далі; а це укріплення... лежить на північно-східному березі Каспійського моря, в киргизькій пустелі. Справжня пустеля! Пісок та камінь; хоч би травка, хоч би деревце— нічого нема. Навіть гори порядної не побачиш — просто чорт знає що! Дивишся, дивишся, і така тебе нудьга візьме — просто хоч давись; так і задавитися нічим» [14].

Усі клопотання про полегшення становища Т. Г. Шевченка відхилялися. Коли комендант Ново-Петровського укріплення майор Усков звернувся до штабу Оренбурзького корпусу з проханням дозволити йому залучити Т. Г. Шевченка до живописних робіт для оздоблення місцевої церкви (січень 1854 р.), то й це безневинне клопотання було також відхилене.

Т. Г. Шевченко дуже мучився тим, що не мав змоги прикласти свої руки до корисної справи. 15 листопада 1852 р. він скаржиться в листі до О. Бодянського [15]: «...мені заборонено малювати, а я за все життя своє жодної риси не провів недозволенної. А не давати займатися людині тим мистецтвом, якому вона все своє життя присвятила, це найжахливіша кара!» [16]. В листах до С. Артемовського поет 15 червня 1853 року, говорячи про те, що він мучиться без олівця і фарб, сповіщає про своє вирішення займатися скульптурою, новим для нього мистецтвом. В листі до того ж С. Артемовського від 6 жовтня 1853 р. Т. Г. Шевченко пише, що йому заборонено малювати, а ліпити — ні, і тому він і почав працювати над ліпкою. В листі Т. Г. Шевченко до Б. Залєського від 10 лютого 1855 р. ми знову зустрічаємося з звісткою про його працю в галузі ліпки. Тут ідеться про вже закінчені роботи, а також викладено вказівки про те, як потрібно підготовляти матеріал (алебастр або гіпс) для ліпки. Очевидно, Т. Г. Шевченко вперто працював у новій для нього галузі і значно удосконалився в ній.

Проте важко було вигнанцеві стримувати свої палкі поривання до словесної і живописної творчості. Потай, ховаючись від усіх, пише він у своїх «захалявних книжечках» (це — маленькі саморобні записні книжечки, які поет ховав за халявами чобіт) вірші, поеми і російські повісті. Понад сто творів українською мовою і більше десяти великих повістей російською мовою було написано Т. Г. Шевченком за час свого перебування на засланні. 

Серед них ми знаходимо віршовані твори «Варнак», «Царі», «Якби ви знали, паничі», сповнені революційного протесту проти ладу, який пригнічує трудящий люд, а також російські повісті «Близнецы», «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали» та інші.

Ретельно ховаючись від очей начальства, Т. Г. Шевченко продовжує й малювати. Ці малюнки він оказією, головним чином, відправляє для збереження, частково і для продажу, своїм друзям, найчастіше Б. Залєському. В листах Т. Г. Шевченка до Б. Залєського неодноразово згадується про куски шерстяної матерії; так умовно називалися графічні роботи Т. Г. Шевченка.

Весною 1855 р. Т. Г. Шевченко за вислугу років був представлений до підвищення в унтер-офіцери. Це могло хоч ненабагато полегшити його становище. Проте підвищення не відбулося.

Т. Г. Шевченко і його друзі сподівались, що в зв'язку з вступом на престол після смерті Миколи І його сина Олександра II можливим стане помилування поета-страдальця, але надії ці були марні, так само як і надії на помилування в зв'язку з коронацією- нового імператора (1856).

В листі до Б. Залєського від 25 вересня 1855 р. Т. Г. Шевченко між іншим кинув таку фразу: «Не знаю, чи мав якийсь вплив на долю мою наймилостивіший маніфест» [17]. 20 травня 1856 р. про свої сподівання, що не здійснилися, Т. Г. Шевченко так говорить в листі до Б. Залєського: «Ти мені радиш не просити багато чого. І з найменшим проханням я не маю до кого звернутися, та й шкодую; остання невдача мене так спантеличила, що я втратив всяку надію хоч на найменше полегшення моєї огидної долі; хоч би з цього проклятого гнізда мене витягли» [18].

Лише після закінчення десятирічного строку заслання III відділ і цар зволили погодитися на звільнення Т. Г. Шевченка. Довідка III відділу говорить про це так: «1 травня 1857 року височайше повелено: рядового Оренбурзького лінійного № 1 батальйону Тараса Шевченка увільнити від служби, з встановленням за ним там, де він буде жити, нагляду, аж до цілковитого пересвідчення в його благонадійності, з забороною йому в’їзду в обидві столиці і проживання в них»[19]

Цар і III відділ не були упевнєні в тому, що Т. Г. Шевченко став іншим, ніж раніше; вони не збиралися випускати його з свого поля зору, продовжуючи бачити в ньому злочинця і свого ворога.

Звістка про звільнення влила в змучену душу поета нову енергію, збудила в ньому мрії про творчість, про громадську діяльність на користь батьківщині. У листі до Ф. П. Толстого, віце- президента Академії художеств, у зв'язку з майбутнім від'їздом з Ново-Петровського укріплення, Т. Г. Шевченко заявив, що він хоче «при допомозі гравюри... поширювати в суспільстві смак і любов до доброго і прекрасного... Це моє єдине непохитне прагнення. На більше я не можу сподіватися...», підкреслював Т. Г. Шевченко, почуваючи, що слуги царські всіляко перешкоджатимуть поверненню його до літературної діяльності.

Хоч рішення про звільнення Т. Г. Шевченка було прийняте 1 травня, від'їзд його з Ново-Петровського укріплення міг відбутися лише 2 серпня, тому що офіціальне повідомлення про це начальство укріплення одержало тільки наприкінці липня 1857 р.

5 серпня човном Т. Г. Шевченко прибув до Астрахані, а 22 серпня пароплавом «Князь Пожарений» виїхав в Нижній Новгород, куди прибув 20 вересня.

У Нижньому Новгороді поет змушений був затриматись до 8 березня 1858 р.; його було повідомлено про заборону йому в'їздити до столиць, про що Т. Г. Шевченко раніше не знав, у лютому 1858 соку ця заборона була знята, і Т. Г. Шевченко зміг виїхати спочатку до Москви, а потім до Петербурга.

27 березня Т. Г. Шевченко знову побачив те місто, звідки майже одинадцять років тому його відправили міцним, здоровим, і куди він повернувся виснажений, хворий, змучений.

Начальник III відділу В. А. Долгоруков повідомив міністра імператорського двору, що цар дозволив Т. Г. Шевченкові жити в Петербурзі з тією умовою, щоб він «...був підданий тут суворому поліційному наглядові і щоб начальство Академії художеств мало належний нагляд, щоб він не обертав у зло свого таланту» [20]

Прогресивна частина петербурзької інтелігенції сердечно і тепло прийняла поета. Відбулося знайомство його з Л. М. Толстим, з видатним математиком М. В. Остроградським, з декабристами, петрашевцями, які повернулися з Сибіру. Відбулося знайомство і зближення Т. Г. Шевченка з великими російськими революціонерами-демократами М. Г. Чернишевським і М. О. Добролюбо-вим, з близькими їм братами-поетами Курочкіними і М. О. Некрасовим, з людьми, які бачили в Т. Г. Шевченкові не просто цікаву особу, а собрата по перу, світогляду, суспільнополітичних поглядах.

Старі «друзі», Костомаров і особливо Куліш, робили все, щоб перешкодити утвердженню Т. Г. Шевченка на революційно-демократичному шляху. Націоналіст Куліш намагався патронувати його, хотів присвоїти собі права непрошеного опікуна над творчістю великого українського поета, прагнув спрямувати його на шлях примирення з царизмом. Відмовившись приїхати в Нижній Новгород для зустрічі з Т. Г. Шевченком, Куліш не посоромився пояснити свою відмову від поїздки небажанням дати III відділу привід вважати його однодумцем Т. Г. Шевченка. Познайомившись з новою поемою Т. Г. Шевченка «Неофіти», написаною в Нижньому Новгороді, реакціонер Куліш прямо закликав їх автора відмовитися від революційних поглядів та настроював поета, щоб він схилив свою непокірну голову перед своїми катами, насамперед перед царем. Куліш писав Т. Г. Шевченкові з приводу різкої критики, яка була дана в «Неофітах» особі Миколи І: «Не слід нагадувати синові про батька, сподіваючись від сина якого б то не було добра. Він же в нас тепер перша людина: якби не він, то і дихнути б нам не дали. А воля кріпаків — це ж його справа. Найближчі тепер йому до душі — ми, письменники, а не пузаті чини. Він любить нас, він вірить нам, і віра не посоромить його...»

Шевченкові вже в Нижньому Новгороді стало ясно, що з кулішами, Костомаровими йому не по дорозі.

У нових творах поета ще з більшою силою мужніє голос революціонера («Неофіти», «Юродивий», «Я не нездужаю, нівроку», «Марія», «Осії. Глава XIV», «Молитва», «Гімн черничий», «Світе ясний, світе тихий», «Саул», «О люди! люди небораки!» і ін.). У Петербурзі Т. Г. Шевченко живе в невеличкій кімнатні в приміщенні Академії художеств і, зачислений до неї, займається гравіруванням. За представлені гравюри з картини Рембрандта, які зображають притчу «Про виноград і діячів», і з картини Соко¬лова «Приятелі» рада Академії художеств визнала Шевченка призначеним в академіки (16 квітня 1859 р.).

У травні 1859 р. Т. Г. Шевченко порушив, клопотання про дозвіл йому виїхати на п’ять місяців на Україну «для поправлення здоров’я і малювання етюдів з натури».

Дозвіл було дано, але III відділ вимагав від відповідних властей мати нагляд за художником Шевченком під час перебування його в Київській губернії [21]

Маючи намір оселитися на Україні, Т. Г. Шевченко вирушив спочатку в м. Корсунь, а потім до Черкаського повіту, щоб підшукати куточок, де можна було б спорудити будиночок.

За кожним кроком Т. Г. Шевченка слідкували. Київський, черкаський справники шлють київському губернаторові рапорти про переїзди поета по території Київського і Черкаського повітів. Черкаський справник 15 липня 1859 р., рапортуючи київському губернаторові про перебування Т. Г. Шевченка в Черкаському повіті, приписуючи поетові антимонархістські і антирелігійні висловлювання, повідомив про чутки, «ніби Шевченко, крім богохульства, говорив ще..., що не треба ні царя, ні панів, ні попів» [22].

Хоч сам справник не брав на себе сміливості стверджувати правильність подібних чуток, однак київський губернатор вважав їх за достатню підставу, щоб дати наказ заарештувати Т. Г. Шевченка і негайно приставити його до Києва.

26 липня він був відправлений «у відання старшого київського поліцмейстера» і того ж дня київська жандармерія поспішила донести III відділу про арешт поета. Те, про що черкаський справник повідомляв як про чутки, київська жандармерія називала дійсними фактами. Шевченко, доносила жандармерія, виголошував страшні богохульства, стверджував, що бога немає, а матір божу називав покриткою.

Але навіть київський генерал-губернатор Васильчиков у листі до

начальника III відділу визнав, що, за його висновком,. «...зведене на нього (Шевченка.— С. Ч.) обвинувачення могло виникнути через непорозуміння особами, з якими він вів розмову...», що цій справі він не надає особливого значення, залишає її без наслідків і дає Шевченкові дозвіл повернутися до Петербурга [23].

Разом з тим генерал-губернатор заявив, що слід перешкодити намірам Т. Г. Шевченка оселитися на Україні.

На донесенні генерал-губернатора начальник III відділу Долгоруков наклав таку резолюцію: «Незважаючи на все тут викладене, закликати Шевченка і, зробивши йому суворе напучення, додати, щоб він був дуже обережним; в противному разі, щоб він не нарікав на нас за ті наслідки, яким він може бути підданий». Ця резолюція була датована 23 серпня. Долгоруков додав до своєї резолюції: «Довідатися, чи повернувся Шевченко, а якщо повернувся, запросити в четвер 24 серпня», тобто наступного дня після одержання донесення з Києва.

13 чи 14 серпня Т. Г. Шевченко виїхав з Києва. З Прилук він писав двоюрідному братові В. Г. Шевченкові: «14 серпня вирвавсь я з нього святого Києва і прямую тепер, не оглядаючись, в Петербург».

Приїхав він в столицю тільки 7 вересня. Відомостей про те які розмови з ним велись у III відділі, ми не маємо.

Слід гадати, що прямим відображенням настроїв Т. Г. Шевченка, викликаних новим арештом і т. д., були твори 1859 року: «Во Іудеї во дні они» (24 жовтня), «Марія» (11 листопада), «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19» (6 грудня) і «Осії. Глава XIV» (25 грудня). Антицаристський і антирелігійний зміст цих творів, виражений в дуже прозорій формі, дає повну підставу для висновку про те, що приводом для написання названих речей послужило знов пережите і знову навіч сприйняте знущання сотрапії царської над людиною.

У Осінь 1859 року і 1860 рік були періодом напруженої творчої діяльності Т. Г. Шевченко. Він багато малює. Його листи до І. М. Сошенко, до Н. В. Торновської то інших про це ясно говорять. Він продовжує працювати в галузі гравюри. Вчена радо і загальні збори Академії художеств присуджують Т. Г. Шевченкові «в уважение искусство и познаний в художествах, доказанных исполненными работами по заданным от Академии программам и по другим известным трудам» звання академіка. В свідоцтві, виданому йому Академією 5 листопада 1860 року, між іншим говориться, що звання академіка дає Т. Г. Шевченкові право на одержання чина «титулярного советника». Зрозуміло, «титулярным советником» Т. Г. Шевченко не став.

Останні півтора року свого життя Т. Г. Шевченко багато працював над підготовкою нового видання своїх творів. Турботи по вишуканню коштів, потрібних для видання, турботи про поширення випущеного видання забирали в нього багато часу.

Невпинне погіршення стану здоров'я вселяло поетові думки про організацію особистого життя. Він мріяв про свою власну сім'ю. Проте намагання його щодо цього не увінчались успіхом. Ряд віршів цього періоду, дуже зворушливих за своїм настроєм, мають своїм мотивом перспективу побудування хорошої сім'ї, обов'язково з дітьми. Не знаючи про те, що київський генерал- губернатор рішуче заперечував проти його постійного проживання на Україні, Т. Г. Шевченко хотів переїхати на рідні місця, ближче до Дніпра. Фізичні сили в нього все танули. Ревматизм, на який він захворів ще на засланні, прогресуючи, уражав увесь його організм. Сумні думки про смерть все частіше приходили в його голову. Смутком віє від листа Т. Г. Шевченка, написаного 29 січня 186І р. В. Г. Шевченкові: «Так мені погано, що я ледве перо в руках тримаю, і кат його батька знає, коли стане краще...»

Невесело звучать рядки листа його до І. М. Мокрицького від 24 лютого 1861 року: «Я хворий другий місяць, не тільки на вулицю, мене і в коридор не пускають. І не знаю, чим кінчиться моє затворництво?»

У середині лютого Т. Г. Шевченко пише останній свій вірш, в якому прощається з життям, хоч ще жевріє в його серці якась надія, що, може бути, медицина переможе його хвороби. Вірш цей починається так:

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу?

— На той світ, друже мій, до бога,

Почимчикуєм' спочивать...

Втомилися, і підтоптались,

І розуму таки набрались,

— То й буде з нас!— ходімо спать,

Ходімо в хату спочивать ...

Весела хата, щоб ти знала!..

26 лютого 1861 р. Т. Г. Шевченка не стало. Цар і його сатрапи вбили свого ворога, як вони вбили Пушкіна та Лєрмонтова, як вони вбивали і інших вірних синів народу.             

Щиро прощалися кращі російські люди з великим сином українського народу.

«Ще одна могила розкрилась перед нами! Ще одна чиста, чесна, світла душа залишила нас; ще одна людина, яка належала до високої сім'ї вибранців, які висловили за народ найсвітліші його вірування, яка вгадала найзаповітніші його бажання і передала все це невмирущим словом,— закінчила гірке життя своє, сповнене боротьби за переконання і всякого роду страждання... Але не будемо горювати про це... не про багатьох можна сказати, як про нього: він зробив у житті свою справу!

Щастя з житті було не для нього,— його чекає інше, посмертне щастя — слава...» [24].

Так говорив над відкритою могилою Тараса Григоровича російський поет, революціонер-демократ М. С. Курочкін.

Інший син російського народу, М. О. Некрасов відгукнувся на смерть Шевченка віршем:

НА СМЕРТЬ ШЕВЧЕНКО

Не предавайтесь особой унылости:

Случай предвиденный, чуть не желательный.

Так погибает по божией милости

Русской земли человек замечательный

С давнего времени: молодость трудная,

Полная страсти, надежд, увлечения.

Смелые речи, борьба безрассудная,

Вслед затем долгие дни заточения.

Всё он изведал: тюрьму петербургскую,

Справки, допросы, жандармов любезности,

Всё — и раздольную степь Оренбургскую,

И её крепость. В нужде, в неизвестности

Там, оскорбляемый каждым невеждою,

Жил он солдатом с солдатами жалкими.

Мог умереть он, конечно, под палками,

Может, и жил-то он этой надеждою.

Но, сократить не желая страдания,

Поберегло его в годы изгнания

Русских людей провиденье игривое.

Кончилось время его несчастливое,

Всё, чего с юности ранней не видывал,

Милое сердцу, ему улыбалося.

Тут ему бог позавидовал:

Жизнь оборвалася.

Промови над труною поета виголошували російською, українською та польською мовами.

Скінчилося, дійсно обірвалося повне тяжких випробувань життя людини, яка вийшла з народу, яка жила й працювала для народу, з думками про благо народу пішла в могилу.

Похований він був тимчасово в Петербурзі, на Смоленському кладовищі. Треба було зачекати весни, щоб виконати волю поета, висловлену ним у «Заповіті»:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

На початку травня того ж 1861 року тіло Т. Г. Шевченка було доставлене в Київ, а з Києва пароплавом — в Канів для поховання на Чернечій горі над Дніпром.

Від III відділу в Київ, звичайно, пішли розпорядження щодо суворого поліційного нагляду над церемонією перевезення і поховання праху поета на новому місці.

Простий люд і студенти при в'їзді в Київ випрягли коней і самі тягли воза з прахом Т. Г. Шевченка.

У Каневі на похоронах було багато промов, в тому числі і студентів Київського університету. Це послужило причиною листування між київськими і канівськими властями. Генерал-губернатор вимагав пояснень від цивільного губернатора, а той у свою чергу — від начальника канівської повітової поліції. Останньому було наказано приставити список промовців і запис змісту їх виступів («хто саме із студентів виголошував на похоронах Шевченка промови і в чому вони полягали»).

Рапорт начальника поліції гласив, «...при всьому старанні моєму ні під час поховання академіка Тараса Шевченка, ні тепер я не міг дістати промов, виголошуваних студентами університету св. Володимира на могилі його. Зміст цих промов був такий: «що правий берег ріки Дніпра прийняв у свої надра людину, думки якої глибоко запали в серце кожного малороса, що тепер хай плачуть Канів, Черкаси і Чигирин — свідки поховання Кобзаря Малоросії, але настане час, коли з'явиться гідна людина і здійснить думи сього великого мужа, тоді обидва береги ріки Дніпра з'єднаються і над могилою сього великого мужа спорудиться пам'ятник, який свідчитиме про славу його» [25]

Автор рапорту в підтвердження свого донесення посилався на трьох авторитетних поліційних і судових чиновників, але ні списку промовців, ні докладного тексту їх виступів він не спромігся навести.

Майже всі російські журнали вмістили або некрологи, або повідомлення про смерть Т. Г. Шевченка. Демократичний табір письменників і критиків продемонстрував найглибшу пошану до особи передчасно згаслого українського поета, висловив найщиріший сум з приводу неповоротної втрати.

Не так виявили себе настирливі претенденти на «друзів» Т. Г. Шевченка, на зразок підлого зрадника Куліша. Його вдаваної дружби вистачило тільки на те, щоб виголосити на Смоленському кладовищі націоналістичну, дуже боягузливого тону надмогильну промову і щоб одразу ж після смерті поета розперезатися як найлютіший ворог його.

Правда, Т. Г. Шевченко своєчасно розкусив спроби Куліша перешкодити ідейному зближенню поета українського народу з колом російських революдіонерів-демократів і спрямувати його музу на шлях лібералізму і примирення з дійсністю.

А ліберали, вказував В. І. Ленін, так само, як і кріпосники, стояли на грунті визнання власності і влади поміщиків, засуджуючи з обуренням всякі революційні думки про знищення цієї власності, про цілковите повалення цієї влади.

В. І. Ленін писав: «Ліберали хотіли «звільнити» Росію «згори», не руйнуючи ні монархії царя, ні землеволодіння і влади поміщиків, спонукуючи їх тільки до «поступок» духові часу. Ліберали були і лишаються ідеологами буржуазії, яка не може миритися з кріпосництвом, але яка боїться революції, боїться руху мас, здатного повалити монархію і знищити владу поміщиків» [26].

Тому що Т. Г. Шевченко рішуче відкинув нахабні претензії самозваного опікуна і цензора, Куліш швидко з «поклонника» таланту Т. Г. Шевченка перетворився в його недруга. Досить прочитати його листи до Шевченка за 1859 і 1860 рр., щоб відчути їх холодний, офіціально ввічливий тон, позбавлений теплоти, щирості, справжньої доброзичливості. Колишнє «ти» змінилося на «ви». Колишнє звернення «мій друже» замінилося казенним «добродію». Колишнє «Тарас» змінилося нейтральним «Тарасе Григоровичу».

Ще в друзів поета не висохли сльози на очах від зазнаної втрати, а цей злобивий діяч насмілився виступити в журналі «Основа» з обурливими віршами «Братові Тарасу на той світ», в яких читач чує голос наклепника, ображеного судді. Куліш докоряв Шевченкові у відході від нього, Куліша, в табір інших людей (російських революціонерів-демократів), за словами автора, людей «чужих».

Не Куліш і йому подібні, а Чернишевський і Добролюбов, Некрасов і Курочкін, Щепкін і Тургенєв стали близькими серцю великого Тараса.

Не геть від росіян, від російської літератури, а ближче до них, всупереч кулішам, прагнув він стати.

Дуже бажав він побачити надрукованими свої російські повісті, написані під час заслання. Пристрасно хотів Шевченко написати твір «Сатрап і Дервіш» в дусі пушкінського «Анджело» і дуже шкодував він, що не вважає себе достатньо сильним у російській мові, бо «цю оригінальну поему треба неодмінно написати по-російськи» («Журнал», 19 липня 1857 року).

Видатний український поет-демократ П. А. Грабовський, в особистій долі якого було багато спільного з долію Т. Г. Шевченка, писав, що «Шевченко йшов рука в руку з кращими умами і діячами Росії».

Ще Т. Г. Шевченко перебував у дорозі до столиці, а Куліш уже вживав заходів, щоб не допустити дальшого політичного і творчого розвитку його в дусі революційного демократизму.

Ідейне багатство творів Т. Г. Шевченка, його поетичне новаторство, його справді народна мова видавалися поміщикові-націоналісту «розпатланими», «простоволосими», а він хотів би бачити їх тихими, мирними, ідилічно-сентиментальними, чужими всякої революційності як щодо змісту, так і форми.

Провалився повністю Куліш у своїх спробах підкорити інтересам реакції музу Т. Г. Шевченка. Поет ішов туди, куди його кликали інтереси народу; він ішов тим шляхом, який обрали великі Чернишевський, Добролюбов та їх ідейні друзі.

* * *

Суспільнополітичні погляди Т. Г. Шевченка формувалися під безпосереднім впливом самої дійсності. А дійсність була для нього суворою. Царсько-поміщицький лад з першого і до останнього дня життя поета всім своїм тягарем давив на нього, викликаючи почуття обурення, бурхливого протесту, виховуючи в ньому усвідомлення потреби рішучої, непримиренної боротьби за повалення влади царів і поміщиків.

Усе, що Т. Г. Шевченко пережив сам, усе, що він бачив у Кирилівці та інших селах, де йому доводилось жити та бувати в роки свого дитинства і пізніше, все це накладало незгладимий відбиток на сприйняття життя поетом. Усе це було живим матеріалом, який давав йому, ще підліткові, потім юнакові і зрілому письменникові, певні почуття і настрої і приводив його до відповідних думок.

Раннє сирітство, яке кинуло його ще майже дитиною у вир життєвої боротьби, де на кожному кроці на нього чекали голод, різки та інші види фізичного і духовного знущання над людською гідністю, зумовлювали розвиток у дитини чутливого сприймання.

Досвід життя вчив його не тільки страждати, але й шукати причини цих страждань. Цей досвід учив поета бачити, що його особисті страждання — не виняток, а звичайна доля всього кріпацького люду, прибитого тяжким гнітом з боку царя, поміщиків і церкви.

Навчаючи розуміти причини зла, розвиваючи самостійність міркувань, оцінок і особистої поведінки, досвід життя приводив Тараса Григоровича до соціальних узагальнень, до висновків про те, як треба побудувати суспільне життя в Росії, щоб воно стало людяним. Думи про це насичували його мозок.

Невипадково поет перші свої вірші називає «Думками» і «Думами». Цікаво відмітити, що з п'яти творів, датованих 1838 роком, три названі автором «Думка».

Автор поки що зображує життя трудового народу, з сумом констатує соціальну неправду. Його поетичний зір переважно спиняється на явищах суспільного зла. Образ зганьбленої дівчини, образ сироти, образ козака (солдата), надовго, може, навіки, відірваного від сім'ї, від любимої дівчини, образ бідного юнака, зневаженого саме внаслідок бідності,— ось образи перших художніх творів спостережливого і вдумливого Шевченка.

Узагальненням, розширенням погляду на дійсність є наступні думи поета про кріпосницьке гноблення, яке панує в Росії і на Україні. І знову скорботою сповнюється серце його від тяжких дум:

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?..

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?..

Визволений від кріпосної залежності Т. Г. Шевченко вчиться під керівництвом К. П. Брюллова, але думка про рідних, які перебувають у поміщицькому ярмі, думка про те, як знущаються поміщики з поневолених селян, не дає йому спокою. Він шукає кращої долі свого народу в минулому. Іноді йому здається, що це минуле — світліше, ніж сучасне. Сліпі кобзарі, що співають про справи минулих днів, про героїв минувшини, уявляються поетові охоронцями справжньої історії народної.

Проте, замислюючись над минулим не тільки з погляду народних переказів і легенд, а і з погляду об’єктивного підходу до фактів минулого через їх вивчення і осмислення, Т. Г. Шевченко прийшов до розуміння ролі мас в історії.

Поема «Гайдамаки», надрукована в 1841 р., свідчить про те, що поета все більше починає цікавити широкий народний рух, боротьба мас проти гнобителів.

В основу поеми Т. Г. Шевченко кладе події, пов’язані з повстанням українського народу проти польської шляхти, події, що ввійшли в історію під назвою Коліївщини (1768). Він писав не для того, щоб захоплюватися вбивствами, вогнями пожеж, а для того, щоб пояснити їх і знайти їх причини.

Коли якийсь поміщик-історик Скальковський кваліфікував рух гайдамаків як пляму в історії, а самих гайдамаків як розбійників, Т. Г. Шевченко не тільки різко висміяв реакційного історика, а й висловив свій гнів проти всіх тих, від імені яких названий історик виступав.

Поет дав гідну одповідь Скальковському та йому подібним історикам:

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбойник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний. Не заріже

Лукавого сина,

Не розіб’є живе серце

За свою країну.

Ви — розбойники неситі,

Голодні ворони!

По якому правдивому,

Святому закону

І землею, всім даною,

І сердешним людом

Торгуєте? Стережіться ж,

Бо лихо вам буде,

Тяжке лихо!.. Дуріть дітей

І брата сліпого,

Дуріть себе, чужих людей,

Та не дуріть бога.

Бо в день радості над вами

Розпадеться кара.

І повіє огонь новий

З Холодного Яру.

Народне повстання — історична необхідність, вимушений результат беззаконня, яке чинили поміщики, природний самозахист проти їх знущання над простими людьми.

Картини невимовних злиднів народних, безмежної влади над народом поміщиків, сльози матерів, збезчещених дівчат, страждання дітей, нещадна експлуатація людей — усе це, мов живе, стояло перед очима поета, озлобляючи його серце, яке дихало гарячою любов'ю до народу. На засланні, відтворюючи в своїй пам'яті бачене, Т. Г. Шевченко писав:

...Аж страх погано

У тім хорошому селі:

Чорніше чорної землі

Блукають люди. Повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хати, повалялись.

Стави бур’яном поросли.

Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!..

Розум народного поета відбивав живі враження, виявляючи в них суть, не ховаючи її, як це робили інші українські письменники з поміщиків. Те, що бачив Шевченко, не могли і не хотіли бачити такі письменники, як П. Гулак-Артемовський, Г. Ф. Квітка-Основ'яненко і Є. Гребінка. Сентиментально-ідилічний кут зору викривляє в їх уяві картини баченого. Закріпачене село, тяжка панщина, жахи знущання над особистістю людини, над гідністю жінки — цього неспроможні збагнути письменники-поміщики. Великий Чернишевський справедливо говорив про них, що «...це були люди патріархальні,— не те, що народні, ні, а просто, що не вміли відрізняти в своєму рідному побуті поганих сторін від добрих і підносили до ідеалу багато таких речей, від яких вже відвертався сам малоросійський народ» [27]

Погано дуже, страх погано

В оцій пустині пропадать!

Так писав Т. Г. Шевченко про себе в Кос-Аралі. Але особисті страждання, на його думку, не можуть зрівнятися з тими муками, які терпить народ:

А ще поганше на Украйні

Дивитись, плакать і мовчать!

Проте не скрізь народ тільки плакав і мовчав. Він почав підводитися проти своїх катів. То в цьому, то в іншому місці спалахували заколоти кріпаків проти поміщиків. То в одного, то в іншого поміщика починали палати садиби.

З початком розвитку капіталізму в Росії ще більше посилився кріпосницький гніт. Виробництво хліба чи вовни для експорту поєднувалося з найдикішою сваволею зажерливих поміщиків. Вони збільшували панщину, змушували кріпаків працювати на себе необмежене число днів. Це повинно було викликати протидію пригнобленого люду.

Випадки одвертого протесту селян проти кріпосницьких порядків збільшувалися. Для приборкання селян надсилали жандармів. Деяке, далеко неповне - уявлення про селянський рух дають нам щорічні звіти III відділу, які складалися ним для царя. Цікаво вказати наявність у цих звітах особливого розділу під назвою «Морально-політичний звіт».

У звіті за 1842 рік III відділ, доносячи цареві про вчинені в країні убивства поміщиків, повідомляє, що «Сквирського повіту (Київської губернії) поміщик Дарницький 28 березня був убитий і кинутий у воду своїми селянами». У звіті говорилось, що «Дарницький позбавлений був життя своїми людьми за погане утримання їх і непомірну суворість» [28]

У цьому ж звіті сповіщалось про вбивство поміщика Ізюмського повіту, Харківської губернії, Абази, про вбивство поміщика Катеринославського повіту Христофорова своїми дворовими людьми.

У згаданому звіті говориться про скаргу одного селянина Радомишльського повіту. Київської губернії, «на нелюдські з ним і сім’єю його вчинки поміщиці Лісовської». Взявши поміщицю під свій захист, III відділ все ж змушений був визнати, що «вона скудно утримує людей, які при ній знаходяться, а селян обтяжує оброками» [29].

У розділі «Морально-політичний звіт» читаємо, що царський указ про зобов’язаних селян викликав селянські заворушення в ряді губерній Росії, в тому числі і в Чернігівській та Полтавській.

За даними звіту в 1842 році було вбито п’ятнадцять поміщиків і їх управителів та, крім того, вчинено чимало замахів на життя поміщиків.

У звіті III відділу за 1843 рік про події, які відбулися на Україні, сказано про замах на вбивство поміщика Харківської губернії Кир’якова і його дружини, про втечу селян з казенних маєтків Катеринославської губернії, про факти вбивства поміщиків і їх управителів.

Із звіту за 1844 р. дізнаємося, що жандармерія приборкувала селян поміщика Кир’якова в Катеринославській губернії, дізнаємося про вбивство в Чернігівській губернії управителя у поміщика Євреїнова і про «приховання цього вбивства дрібними чиновниками». Треба гадати, що такі замовчування не були поодинокі. Розділ «Морально-політичний звіт» за цей рік дає відомості про погане поводження з селянами двадцяти семи поміщиків і володарів посесійних маєтків, з них чотирнадцять, головним чином в західних губерніях, тобто і на Україні, «обвинувачувались в смертних покараннях селян. В подібних злодіяннях помічені п’ятдесят дев'ять сільських старшин, прикажчиків і управителів» [30]

«Число селян, — доповідає III відділ,—позбавлених... життя, сягає до вісімдесяти чоловік обох статей, враховуючи сюди і вісімнадцять немовлят, народжених мертвими після покарання їх матерів.

Необхідним наслідком цього буває те, що й селяни, крім обурення, іноді посягають на життя своїх поміщиків і управителів. В 1844 році позбавлено життя селянами десять, смертельно поранено, побито і отруєно сім поміщиків; замахів на життя управителів маєтками і старост виявлено тринадцять...» [31]

Звіт за 1846 рік констатує такі наслідки нелюдського поводження поміщиків з селянами: померло селян обох статей сімдесят три і дітей сім, народжено мертвими дев’ятнадцять дітей і доведено до самогубства вісім чоловік — сто сім випадків.

Відповіддю селян було, згідно звіту, вбивство шістнадцяти поміщиків і шести управителів, замахи на вбивство ще десятьох поміщиків і десять підпалів поміщицьких садиб.

У кожному звіті обов'язково згадуються події, які відбулися в українських губерніях. Причому III відділ приховував правду і сповіщав цареві незначну долю з цих фактів, до того ж нерідко викривляючи їх в інтересах поміщиків.

Заворушення серед селян з кожним роком набувало все більш широких масштабів. Це визнав і III відділ в «Морально-політичному звіті» за 1847 рік, відмічаючи таке: «Протягом 1847 року майже безперервно відбувалися випадки, які змушували уряд вживати заходів перестороги. Польські вихідці розсилали своїх емісарів; в Західному краю... виявлялись один за одним неблагонадійні люди; вчені з малоросіян згадували про часи гетьманщини і самобутності... Хоч багато які політичні провіщання виявилися фальшивими, за іншими шкідливі наслідки попереджені або виявилися ще незрілими, але доносів і подій, які викликали побоювання в 1847 році, взагалі було більш, ніж у багато які попередні роки» [32].

Із звіту видно, що в дванадцяти маєтках українських губерній «селяни повставали проти поміщицької влади» і що «це здебільшого траплялося від обтяження селян роботами, від поганого поводження з ними і від прагнення кріпосних людей до волі». Звіт підкреслює, що особливу впертість «було виявлено селянами двох маєтків поміщиків Подільської губернії Гижицького і Поповського, де ні заходи виправні, ні військовий постій не навернули селян до покірності, і тільки жорстоке покарання призвідців приборкало обурених» [33].             

Начальник III відділу змушений визнати, що взагалі серед селян відбувається «незбагненне заворушення умів» [34], яке він немає можливості відвернути.

Навіть III відділ визнавав, що багато які поміщики переходили всякі межі в своєму поводженні з селянами і що необхідні урядові заходи для деякого обмеження сваволі кріпосників.

Серед таких заходів було висунено складення інвентарних списків по окремих маєтках і встановлення деяких обов’язкових норм щодо роботи селян на поміщиків.

Але й там, де такі інвентарні списки складалися, поміщицьке свавілля не зникло.             

Ось деякі дані про рідне село Т. Г. Шевченка Кирилівку:

«Інвентар селянським повинностям у Кирилівському маєтку, Звенигородського повіту, поміщика полковника Енгельгардта» від 1845 р. був розглянутий в Київському Комітеті для поширення і складення інвентарів поміщицьким маєткам, і при цьому було встановлено значне перевищення в маєтку Енгельгардта встановлених норм панщини. Господар сім’ї тут був зобов’язаний працювати на поміщика 156 днів на рік, господарка — 130 днів, дорослі члени сім’ї — по 156 днів, а до 18-річного віку — по 104 дні. Крім того, селяни були зобов’язані платити данину курми і яйцями.. Селяни ще сплачували податки грішми по 2 карбованці сріблом на рік за кожну ревізьку душу, а також, крім панщини, вартували вночі, виконували земські натуральні повинності (рекрутські, квартирування військ, підводи для військ, лагодження шляхів і мостів).

Було виявлено, що в маєтку Енгельгардта податки, які повинен був сплачувати сам поміщик, фактично перекладались також на селян.

Усе не мало місце і в інших поміщицьких маєтках.

У Кирилівському маєтку Енгельгардта в 1848 році селяни теж серйозно бунтували. Вони відмовились іти на панщину, звинувачували священика Кирилівської церкви в тому, що той у погодженні з поміщиком приховує від селян інвентарні правила. Головноуправляючий Кирилівським маєтком доповідав повітовому предводителеві дворянства, що селяни від священика зажадали «...з непокірливістю та нахабством оголошення їм інвентарних правил, і коли їх не виявилось у церкві», кричали йому: «Попи панами згоджені, а ти з ними заодно, ти не будеш у нас попом, ми тебе з села виженемо». 

Головноуправляючий вимагав, щоб повітова влада надіслала до Кирилівки на постій військову команду, вимагав суду над підбурювачами, вказуючи: «...я смію признатися відверто, що. поміщицький хліб з полів зібраний не буде і ввіритель мій, втративши прямі статті прибутків, стане неспроможним до сплати проценту і частини капіталу, який належить Санкт-Петербурзькій опікунській раді і маєток втратить свою стійкість і всяке старання моє без допомоги... буде марним, і щоб не трапилось якої-небудь події кримінальної» [35]

Становище селян, стогін і зойки замучених людей, стогін і зойки матерів, неспроможних нагодувати голодних дітей, неспроможних оберегти своїх дочок від безчестя з боку поміщиків, не могли не хвилювати вірного сина народу. «Я по плоті і духу син і рідний брат нашого знедоленого народу», так говорив Шевченко.

Й. В. Сталін писав у своїй праці «Коротко про партійні незгоди»: «...суспільне життя є джерело ідей, тому життя суспільства є та основа, на якій будується суспільна свідомість» [36].

Суспільне життя кріпосницької Росії складало ту матеріальну основу, з якої виростали суспільнополітичні погляди Т. Г. Шевченка.

Народний протест проти насильства відбивався в почуттях і думках поета з повною силою. Мовчки споглядати те, що він бачив сам, що він сам особисто зазнав, про що він так багато чув, не могла його душа. «Жива людина,— писав В. Бєлінський,— носить в своєму дусі, в своєму серці, в своїй крові життя суспільства: вона хворіє його недугами, мучиться його стражданнями, цвіте його здоров’ям, блаженствує його щастям, поза своїми власними, своїми особистими обставинами» [37].

А Т. Г. Шевченко був справді живою людиною. Цього навчило його життя. Цього вчили його великі російські письменники О. С. Пушкін, М. Ю. Лєрмонтов, М. В. Гоголь, В. Г. Бєлінський і О. І. Герцен.

Щоденник Шевченка, його листування і його творчість ясно говорять нам про найблаготворніший вплив на формування світогляду поета з боку діячів російської літератури, з боку передових діячів російського суспільства.

Захоплення Т. Г. Шевченка Пушкіним, Лєрмонтовим і Гоголем підтверджується його прямими висловлюваннями.

Хоч ім’я В. Бєлінського він ні разу не називає, проте порівняльний аналіз думок, висловлених Бєлінським і Шевченком в їх творах, в щоденнику і листуванні, незаперечно свідчить про те, що Шевченко добре був обізнаний з працями Бєлінського, які допомагали йому правильно розуміти дійсність і правильно відображати її в своїй художній творчості.

Адже Шевченко був добре знайомий з В. Г. Бєлінським. Це встановлюється спогадами О. М. Струговщикова, в якого збирались письменники, композитори і художники і очевидно, збирались не рідко, а досить-таки часто для бесід на літературні, філософські і естетичні теми. Серед гостей, що бували в нього учасниками бесід, Струговщиков називає і В. Г. Бєлінського, і Т. Г. Шевченка. В журналі «Русская старина» за квітень 1874 року можна прочитати спогади О. М. Струговщикова про Михайла Івановича Глінку. Автор спогадів пише, що ввечері 27 квітня 1840 р. у нього зібрались: М. І. Глінка, граф Ф. П. Толстой, О. П. і К. П. Брюллови, два брати Кукольники, князь В. Ф. Одоєвський, барон П. А. Вревський..., граф В. А. Сологуб, П. П. Каменський, М. О. Гедеонов, С. І. Губер, В. І. Григорович, Рамазанов (який тоді ще навчався скульптури), П. В. Басін, С. Ф. Щедрін (брат відомого мариніста), A.П. Лоде (на сцені Нестеров), М. А. Маркевич, І. І. Сосницький, поет Шевченко, скульптор Віталі, В. Г. Бєлінський, І. І. Панаев, Струйський, Гаранович (учень К. П. Брюллова), Я. Ф. Яненко, Владиславлев і декілька родичів господаря. Бракувало: О. І. Сенковського, Даргомижського, двох братів Степанових, Штеріча, B.А. і П.А. Каратигіних, О. А. Петрова і доктора Гейденрейха. О. М. Струговщиков зауважує, що з останніми список прибулих, який зберігся в нього, «...дав би повний персонал нашого гуртка, з невеликим винятком тих, які групувались більше навколо графа М. Ю. Вієльгорського і князя В. Ф. Одоєвського».

Ясно, таким чином, що є повна підстава вважати знайомство та ідейну єдність між Бєлінським і Шевченком фактом, який не викликає ніяких сумнівів. Особисте спілкування з Бєлінським, безумовно, відіграло величезну роль у політичному, філософському і естетичному розвиткові Т. Г. Шевченка.

Виступи Бєлінського проти кріпацтва, проти патріархальних відносин мали великий виховний вплив на російське суспільство. Недаром в одному з доносів на Бєлінського його обвинувачували в тому, що в ідеях великого критика є щось подібне до комунізму і що через це молоде покоління може стати комуністичним. Т. Г. Шевченко, який багато читав, схоплюючи все передове, безумовно, знав, вивчав роботи Бєлінського і не міг не поділяти його революційно-демократичних ідей.

М. Ю. Лєрмонтов у передмові до другого видання «Героя нашего времени» закликав: «Досить людей годували ласощами: у них від цього зіпсувався шлунок; потрібні гіркі ліки, їдкі істини».

От Т. Г. Шевченко і не бажав годувати читачів ласощами. Не солодке було життя народу, особисте життя поета було сповнене гіркоти. Не дивно, що з уст його лилась поезія гніву, їдких істин, проповідь гірких для кріпосників ліків.

Серйозну допомогу в ідейному розвиткові Т. Г. Шевченка в напрямі революційного демократизму і. матеріалістичної філософії подавав йому своїми творами О. І. Герцен.

В 1843 р. «Отечественные записки» друкували статті Герцена «Дилетантизм у науці», «Капризи і роздуми», в 1845—1846 рр.— «Листи про вивчення природи».             

Ці праці Герцена відіграли значну роль у суспільному розвиткові передової російської інтелігенції.

Тут вона чула заклик до формування власних переконань, до побудови вітчизняної філософії, розвитку вітчизняної науки, критичного ставлення до філософії Заходу.

Мати живу душу закликав російську інтелігенцію О. І. Герцен. «Тільки живою душею розуміються живі істини; у неї немає ні пустого всередині формалізму, на який вона розтягає істину, як на прокрустовому ложі, ні ...застиглих думок, від яких відступити не може...» [38], писав Герцен в статті «Дилетантизм у науці».

О. І. Герцен переконував інтелігенцію в необхідності осягати істину, бути стійкою, принциповою в прагненнях її. «Подія назад не піде; раз почавши викриватися і показавши нам торс гідної подиву краси, істина не одягне знову покривало з удаваного сорому: вона знає силу, славу і красу наготи своєї». Вірити в силу науки, в її здатність дати людині істину, вказати їй, як керуватися істиною, відкритою наукою,— цього О. І. Герцен учив російську інтелігенцію.

У статті «Капризи і роздуми» О. І. Герцен знову закликав до істини, закликав сміливо поривати із звичним образом думок, з усіма забобонами: «Не істини науки важкі, а розчистка людської свідомості від усього спадкового хламу, від усього осілого намулу, від сприйняття неприродного за природне, незрозумілого за зрозуміле» [39].

У цій статті Герцен різко критикував сучасну мораль, називаючи її мертвою, існуючою тільки на словах, негідною керувати вчинками і діями людей. Він заявляв, що в суспільстві культивується не людська мораль, а постійна брехня, постійна двоєдушність і т. д.

Одним словом, тут, як і в ряді своїх інших праць, О. І. Герцен, як і В. Г. Бєлінський, вимагав від мислячих людей переконань, виразного світогляду, стійких, моральних принципів, основаних на критичному ставленні до дійсності, по-перше, і на засвоєнні висновків науки, засвоєнні їх не через просте запозичення, а через самостійне мислення, по-друге.

У «Листах про вивчення природи» Герцен пояснює мислення як відображення об’єктивної дійсності, тим самим служачи справі пропаганди ідей філософського матеріалізму, хоч і не до кінця послідовного.

Стверджуючи, що життя природи — безперервний розвиток, що «історія мислення — продовження історії природи», що «історія— натхненна боротьба» і т. д., О. І. Герцен розвінчував метафізику філософії ідеалізму, допомагав розвиткові критики німецької ідеалістичної філософії, сприяв становленню російської матеріалістичної філософії. В «Листах про вивчення природи» О. І. Герцен ставив філософію у зв’язок з розвитком життя, ставив її в залежність від життя, тоді як німецький ідеалізм підносив її над буттям, відривав її від дійсності.

Філософія для життя, а не життя для філософії — таку думку О. I. Герцен наполегливо проводив у названій роботі, дуже високо оціненій великим Леніним.

Надзвичайно влучно Герцен висловився про характер німецької ідеалістичної філософії, кажучи, що її створили «...германці, які приготувалися до подвигу науки постом двовікової бездіяльності,— германці, які зосередилися в думці, які облишили життя, бо життя для них в XVII і XVIII століттях було нестерпне...» [40].

Туманність філософії — це не є справжня глибина, а туманність, плутанина, нарочите маскування важкою словесною лузгою справжньої бідності змісту. Такого роду оцінку О. І. Герцен дав сучасній йому німецькій ідеалістичній філософії і всякій взагалі антинародній філософії. «Німці,— пише Герцен,— звикли читати в поті лиця важкі філософські трактати. Коли їм потрапляє до рук книга, від якої не тріщить лоб, вони думають..., що це пошлість». Однією з позитивних якостей французьких філософів-матеріалістів Герцен визнавав їх загальнодоступну мову.

«Листи про вивчення природи» допомагали російській інтелігенції переборювати ідеалізм Канта, Фіхте, Гегеля, Шеллінга, допомагали їй ставати на позиції матеріалізму з його необхідним супутником — атеїзмом. Безсумнівно, Шевченко був знайомий з романом Іскандера—Герцена «Хто винен?», який був надрукований в «Отечественных записках» в 1845 і 1846 рр. Цей захоплено прийнятий читаючою публікою роман справив велике враження, його активно обговорювали в літературних гуртках і в пресі. В. Г. Бєлінський в рецензії на цей роман писав, що основну його ідею становить «Думка про гідність людську, яка принижується забобонами, неуцтвом і принижується то несправедливістю людини до свого ближнього, то власним, добровільним викривленням самої себе. Герой усіх романів і повістей Іскандера... завжди був і буде одним і тим же: це — людина... на всю широчінь цього слова, на всю святість його значення. Іскандер — здебільшого поет гуманності» [41].

Шевченко, постійний читач «Отечественных записок», безумовно, знав романи і повісті Іскандера — Герцена; дух гуманності, який пронизував їх, був близький йому. Людина, на всю широчінь цього слова, на всю святість цього значення,— це була головна тема всієї творчості самого Т. Г. Шевченка.

Він читав художні твори Герцена, вивчав його філософські праці. Це підтверджується не тільки неодноразовим згадуванням його імені у Т. Г. Шевченка, не тільки великим пієтетом, з яким до нього Шевченко ставився, хоч і це має велике значення. Знання Тарасом Григоровичем Шевченком праць Олександра Івановича Герцена підтверджується насамперед тим, що в своїх філософських поглядах він багато в чому йде за Герценом, солідаризується з ним.

У Шевченка виробились філософські матеріалістичні погляди і революційно-демократичні настрої.

Слід мати на увазі, що передова суспільна думка в Росії була в опозиції до царя і уряду. Вона обвинувачувала Миколу І в жорстокій розправі з декабристами, звинувачувала його в убивстві Пушкіна і Лєрмонтова.

Такі ж погляди на царя та його уряд засвоїв і Т. Г. Шевченко. Поет не міг обмежитись споглядальною скорботою. Народ починав діяти. До діяльності закликали Бєлінський і Герцен. Перебуваючи в Петербурзі, спілкуючись з людьми різного суспільного становища, Шевченко переконувався в тому, що буття селянства важке не тому, що погані окремі поміщики, а тому, що весь суспільнополітичний лад держави зверху і донизу заснований на пригніченні, що цар, імператор всеросійський — це не хто інший, як верховний гнобитель і покровитель усіх гнобителів, їх захист і опора, друг поміщиків і ворог народу.

Цей висновок знайшов своє відображення в художніх творах Шевченка і насамперед у знаменитому творі, написаному в 1844 р., «Сон» («У всякого своя доля»).

Поет висловлює побажання піднятися високо над землею, бо «немає там власті, немає там кари», бо там «сміху людського і плачу не чуть». На землі ж нестерпно.

Чому? Поет відповідає:

Он глянь: у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають,— бо нічим обуть

Княжат недорослих. А он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують.

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надіюі— в військо оддають!

Бо його, бач, трохи! А онде під тином

Опухла дитина — голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

Поет бачить скрізь, з одного боку, гнобителів, а з другого — гноблених. Перед його очима закуті в кайдани каторжники, які добувають золото. Він бачить солдатів, приречених на муштру; бачить ненаситних, зажерливих експлуататорів, священиків, з вигляду тихих, богобоязливих, але готових, як кішки, вчепитися своїми пазурами в іншу людину, бачить удаваних патріотів, які нещадно, як воду, смокчуть кров з «любимої» батьківщини, і т. д.

Поет не тільки констатує огидні суспільні явища, а й прямо вказує їх причини і шляхи усунення їх.

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати??

У цьому запитанні поета була дана і ясна відповідь, що причина всіх народних бід — це панування, влада катів.

Усі на сім світі —

І царята і старчата –

Адамові діти.

Усі люди — люди, а тому влада катів — це беззаконня, порушення людських прав, річ нестерпна.

Заарештований в квітні 1847 року Т. Г. Шевченко не дав потрібних III відділу свідчень щодо своєї приналежності до Кирило- Мефодіївського товариства. На відміну від Костомарова, Білозерського, Куліша та інших, він тримався незалежно, з гідністю і не признавався, не каявся, не грався у відвертість. Проте серед паперів, забраних у нього, було знайдено в рукопису твір «Сон», зміст якого послужив основою для визнання його автора настільки небезпечним злочинцем, що йому не можна дозволяти ні писати, ні малювати.

У III відділі допитувалися, що призвело Шевченка до таких міркувань, які він висловив у поемі «Сон».

Одне з запропонованих йому запитань було сформульовано так:

«Якими випадками доведені ви були до такої нахабності, що писали найзухваліші вірші проти государя імператора, і до такої невдячності, що, крім великості священної особи монарха, забули в ньому і августійшому сімействі його особисто ваших благодійників, які так ніжно вчинили при викупі вас з кріпосного стану?»

На це запитання Т. Г. Шевченко відповів:

«Перебуваючи ще в Петербурзі, я чув скрізь зухвальства і осуд на государя та уряд. Повернувшись до Малоросії, я почув ще більше і гірше між молодими і між статечними людьми; я побачив убозтво і жахливе пригнічення селян поміщиками, посесорами і економами шляхтичами, і все це робилось і робиться іменем государя і уряду…» [42]

Настрої та ідеї, висловлені в поемі Т. Г Шевченка «Сон», знайшли свій дальший розвиток в ряді наступних його творів. Потрібний вихід з становища, яке створилось в країні. Де він?

За думою дума роєм вилітає;

Одна давить серце, друга роздирає,

А третяя тихо, тихесенько плаче

У самому серці — може й бог не бачить.

Не може поет змиритися з існуючим порядком речей.

У другій своїй статті про твори Пушкіна В. Г. Бєлінський писав, що не можна людині жити без почуттів, без серця, «...бо серце складає основу, корінний грунт її існування, а без любові і ненависті, без симпатії і антипатії людина є привид» [43]. Так Бєлінський писав у 1843 р., а в грудні 1844 р. у вірші «Гоголю», Шевченко говорить про думи, які розривають його серце.

Нам здається, що наведені вище рядки Т. Г. Шевченка були навіяні положеннями В. Г. Бєлінського. Шевченко порівнює себе з М. В. Гоголем: Гоголь сміється над існуючими порядками, а він, Шевченко, не сміється, а плаче:

Всі оглухли, похилились

В кайданах... Байдуже...

Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже.

А що вродить з того плачу?

Поет незадоволений собою та й Гоголем. Мало сміятися, мало плакати. Необхідно щось інше, потрібна боротьба. Треба не плакати, а братися до активних дій.

Є підстави вважати, що вірш «Гоголю» і паралелі Гоголь — Шевченко підказані паралеллю Пушкін — Гоголь, проведеною автором «Мертвих душ» у відомому ліричному відступі, яким починається VII розділ поеми (другий абзац): «Щасливий письменник, який мимо характерів нудних, огидних, вражаючих сумною своєю дійсністю, наближається до характерів, які являють високу гідність людини...»

У поемі «Сліпий», яка має й іншу назву — «Невольник», Шевченко говорить:

Минулися мої сльози,

Не рветься, не плаче

Поточене старе серце,

І очі не бачать —

Ні тихої хатиночки

В забутому краю,

Ні тихої долиночки,

Ні темного гаю,

Ні дівчини молодої

Й малої дитини

Я не бачу щасливої:

Все плаче, все гине.

Поема «Сліпий» була закінчена в жовтні 1845 року.

За рік перед тим поет говорив про себе, що з його уст незмінно виходить плач, а тепер уже він заявляє, що він уже не плаче. Його серце розлютилося. Його слова — тепер не плач, а грізна пересторога гнобителям:

Людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають...

А що вродить? Побачите,

Які будуть жнива!

Схаменіться, недолюди,

Діти юродиві!

І ще:

Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде!

Розкуються незабаром

Заковані люди.

Настане суд, заговорять

І Дніпро і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших...

Потече кров тих, хто знущається над простими людьми. Такими словами Шевченко не говорив раніше.

Розкуються заковані люди, тобто силою скинуть з себе панське ярмо.

Нові слова, нові висновки. Це вже не плач, не сльози, а заклик до революційної дії.

Люттю наповнюються слова великого страдника за народ. Він шукає і знаходить той фокус, в якому зосереджені всі народні злигодні, де їх узаконюють і благословляють.

Це — цар, царський лад. Це — політична влада поміщиків, яку символізує особа царя. Цар і поміщики — це одно. Знищити царський лад — це значить знищити владу поміщиків, це означає визволити мільйони селян.

Поет бачить народні маси і «мечі в руках їх добрі, гострі обоюду»; він певен в тому, що «окують царей неситих в залізнії пута і їх, славних, оковами ручними окрутять» («Давидові псалми», 149). Це було сказано теж у грудні 1845 р.

Тоді ж, 25 грудня, Шевченко в «Заповіті» вимагає, щоб після його смерті трудящі рішуче повстали проти своїх найзліших ворогів:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

III відділ і Микола І не помилились. Т, Г. Шевченко був їх принциповим, непримиренним ворогом. Тому й немилосердно вони з ним розправились в 1847 р. і тримали вони його на засланні понад десять років. Тому й не забували вони про нього й намагались обезкровити Шевченка фізично, змучити його духовно, щоб убити в ньому волю до опору, до боротьби.

Проте марні були засоби, вибрані III відділом і Миколою. Писати не можна, але Шевченко пише. І пише він про проклятих царів. На берегах Аральського моря, в Кос-Аралі, пише він вірш «Царі», в якому виголошує:

Бодай кати їх постинали,

Отих царів, катів людських!

Минуло десять років заслання. І що ж? Шевченко змирився перед царем? Схилив перед ним непокірну голову?

Ось що говорить про це він сам:

«Мені здається, що я точно той же, яким був і десять років тому. Ні одна риса в моєму внутрішньому образі не змінилась. Чи добре це? Добре». («Журнал», 20 червня 1857 року).

Шевченко гордий з того, що знесені страждання не торкнулись своїми залізними пазурами його переконань. «Деякі речі посвітлішали, закруглились, набули більш природного розміру й образу», говорить поет. А революційно-демократична сутність його світогляду залишилась не тільки не ущербленою, але ще більше зміцнилася.

Сталося нарешті визволення. Т. Г. Шевченко в Нижньому Новгороді. І в серці його не замирення з царем, не покора, а непохитна воля до дальшої боротьби.

«Все брехня — попи й царі», стверджує Шевченко в «Неофітах», написаних у Нижньому Новгороді, в творі, друкувати який Куліш дуже не рекомендував, щоб не образити Олександра II, сина Миколи І.

Шевченко в Петербурзі. Минає якихось півроку, і він ще більше переконується в тому, що Куліш брехав про Олександра, переконується, що нічого не змінилось, що, як і раніше, стогне народ, як і раніше, шаленіє III відділ і підлегла йому жандармерія. Він переконується в тому, що розмови про селянську реформу мало обіцяють доброго, і робить логічний висновок:

... Добра не жди.

Не жди сподіваної волі —

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром.

Громадою обух сталить,

Та добре вигострить сокиру —

Та й заходиться вже будить.

Якщо пригадати знамениті слова, звернені до О. І. Герцена: «...наше становище жахливе, нестерпне, і тільки сокира може нас визволити, і ніщо крім сокири не допоможе!.. До сокири кличте Русь!» [44], написані дещо пізніше, то для нас стане ще ясніше, що формула про сокиру, покликану будити країну, була програмною для всієї російської революційної демократії.

Дружба з Чернишевським і Добролюбовим, з колом людей, близьких до «Современника», допомогла Шевченкові ще більше утвердитись на революційно-демократичних позиціях, стати непохитним ворогом лібералізму.

М. Шагінян цілком обгрунтовано доводить, що надруковані в «Современнике» статті М. Г. Чернишевського з селянського питання допомогли Т. Г. Шевченкові правильно зрозуміти, чого прагнули урядові комісії про «поліпшення» становища селян.

Коли стало відомо, що поміщик Фліорковський погодився дати волю братам і сестрам Шевченка, але без землі, Тарас Григорович радив не тільки рідним, а й усім своїм землякам не дуже поспішати «на цю погану безземельну волю». М. Шагінян вважає, що така порада Т. Г. Шевченка ясно говорить про політичне однодумство його з Чернишевським і «Современником».

Досить переконливими є для нас міркування М. Шагінян про те, що стосунки між Чернишевським і Шевченком були стосунками людей одного політичного табору, людей, які допомагали один одному виробляти правильний погляд на найважливіші злободенні питання. їх зустрічі, спочатку у Костомарова, а потім у Чернишевського на квартирі, були взаємнокорисними; бесіди між ними виходили, зрозуміло, за межі бесід на літературні теми; в цих бесідах обговорювалися політичні, економічні, філософські питання сучасності.

Міркування, які наводить М. Шагінян, про те, що Шевченко бував у Чернишевського вдома, їздив до нього на дачу, малював для нього альбом, відповідають дійсності і говорять про творчу, ідейну співдружність двох великих революціонерів-демократів [45] «Щодо самого Т. Г. Шевченка, то поет в особі Чернишевського вперше зустрів викінчений тип революціонера-матеріаліста, який чітко знає, куди йти, найрозумнішого і гострого політика. Така людина не могла не мати величезного, вирішального впливу на завершення політичних поглядів Т. Шевченка...» [46].

Поет з усім запалом пошматованого серця закликає своїх братів, кріпаків, до зброї:

...Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

Цій справі хоче до кінця служити Шевченко; в тому, щоб возвеличити рабів німих, він бачить смисл свого життя і діяльності.

Після свого повернення із заслання Шевченко все частіше і частіше віддається роздумам про майбутнє, про ті часи, коли прості люди, просвітившись, прозрять, проженуть, знищать своїх гнобителів. І ось тоді настане на землі благодать. У вірші «Ісаія. Глава 35 (подражаніє)», датованому 25 березня 2859 року, Шевченко висловлює надію, що правда таки прийде на землю і тоді:

Незрячі прозрять, а кривії,

Мов сарна з гаю, помайнують.

Німим отверзуться уста;

Прорветься слово, як вода...

І тоді все на землі стане іншим:

Оживуть степи, озйра,

І не верстовії,

А вольнії, широкії,

Скрізь шляхи святії

Простеляться: і не найдуть

Шляхів тих владики,

А раби тими шляхами,

Без гвалту і крику,

Позіходяться докупи,

Раді та веселі.

І пустиню опанують

Веселії села.

Картина, без сумніву, демократична, соціалістична, але також, безсумнівно, для тих часів утопічна.

Якщо В. І. Ленін говорив про те, що М. Г. Чернишевський не був вільний від захоплення ідеями утопічного соціалізму, то тим більше це можна сказати про Т. Г. Шевченка.

За даними М. Шагінян, взаємини між Чернишевським і Шевченком набули характеру дружби з осені 1859 р., коли Шевченко почав відвідувати Чернишевського вдома [47].

Можна припускати, що їх бесіди (Чернишевський перед цим повернувся з поїздки в Лондон, де він бачився з Герценом, а Шевченко на той час повернувся з України, де знову був заарештований) мали вирішальне значення в непохитному утвердженні їх обох на грунті революційно-демократичного соціалізму. І Чернишевський, і Шевченко, на відміну від французьких соціалістів-утопістів, не вірили в мирне співжиття класів і стояли за селянську революцію.

У «Подражанії Ієзекіїлю. Глава 19» Шевченко переносить дію в Єгипет і, користуючись образами лева, львиці і біснуватих левенят, вітає людей, які ополчилися проти біснуватого левеняти, що пожирало міста і села та примушувало всю землю тремтіти від лев'ячого рику. Він вітає людей, які біснуватому звірові

Заперли в щелепи удила

І в Вавілоні посадили

В тюрму глибоку. Щоб не чуть

Було на світі того рику

Самодержавного владики,

Царя неситого...

Дата написання вірша — 6 грудня 1859 р.

В новому творі (від 25 грудня) — «Осія. Глава XIV (подражаніє)» поет пророкує всім насильникам, що їх в кандали закують і судити не будуть, але

В село на зрище приведуть,

І на хресті отім без ката

1 без царя вас, біснуватих,

Розпнуть, розірвуть, рознесуть,

І вашей кровію, собаки,

Собак напоять...

До заслання Шевченко слав гнобителям пересторогу, попереджав, що, якщо вони не виправляться, то лихо їм буде. А тепер він розкриває зміст цього грізного лиха.

Якщо раніше Шевченко соромив гнобителів і заклинав їх відмовитись від своєї ролі насильників і прийняти в свої обійми «меншого брата», то тепер він поспішає роз'яснити народові, щоб він не вірив кулішам і всім тим, хто закликає його чекати милості від царя, бо це брехня:

... речете,

Що цар наш бог, і цар надія,

І нагодує і огріє

Вдову і сирот.— Ні не те!

Скажи їм ось що: — Брешуть боги,

Ті ідоли в чужих чертогах;

Скажи, що правда оживе,

Наїхне, накличе, нажене

Не ветхеє, не древлє слово

Розтлєнноє, а слово нове

Між людьми криком пронесе

І люд окрадений спасе

Од ласки царської...

Заклик «До сокири кличте Русь!» став тепер основоположним для Шевченка, для його поетичної творчості. В «Молитві» (24— 31 травня 1860 р.) Шевченко просить закувати кривавих царів у кайдани і замурувати їх в глибокому склепі.

Два непримиренні табори стоять один проти одного.

Один табір:

Тим неситим очам,

Земним богам-царям,

І плуги, й кораблі,

І всі добра землі,

І хвалебні псалми —

Тим дрібненьким богам.

Другий табір:

Роботящим умам,

Роботящим рукам

Перелоги орать,

Думать, сіять, не ждать

І посіяне жать

Роботящим рукам.

Поет молить, щоб народ думав, тобто усвідомив своє становище, щоб він не чекав, а повставав проти земних богів результати своєї праці використав сам, а не віддавав дармоїдам.

Жити поетові залишилось уже недовго. І все частіше і частіше з його уст лунають заклики гнати царів, бити царів, вести їх на плаху. За три місяці до смерті Шевченко висловлює непохитну впевненість в тому, що простий народ

Розтрощить трон, порве порфіру,

Роздавить вашого кумира,

Людськії шашелі...

Звертаючись до сатрапів царських і всієї поміщицької зграї, поет проголошує невблаганний суд історії:

... Няньки,

Дядьки отечества чужого!

Не стане ідола святого,

І вас не стане.— Будяки

Та кропива — а більш нічого

Не виросте над вашим трупом.

І стане купою на купі

Смердячий гній,— і все те, все

Потроху вітер рознесе...

Шевченко — пророк селянської революції, ворог соціальних компромісів, ворог лібералів і націоналістів, ворог Куліша і їм подібної братії. Таким знає його російська громадськість.

Проте, як Чернишевський при всій своїй революційності не міг зрозуміти завдань пролетарської революції і залишився провісником революції селянської, так і Т. Г. Шевченко не міг перерости своєї епохи і стати більше, ніж ідеологом селянського повстання, спрямованого на повалення царського трону і взагалі монархічної системи.

Революційний демократизм у суспільнополітичних питаннях незмінно поєднується з революційним підходом і до загальної проблеми буття. В. І. Ленін у статті «Соціалізм і релігія» писав про робітників, що, піднімаючись на боротьбу проти своїх експлуататорів, вони разом з тим починають скидати з себе духовне іго, тобто владу всяких богів і взагалі релігії і релігійної ідеології. Ми вище наводили дані про те, як селяни с. Кирилівки, стаючи до боротьби за свої людські права, стихійно починають ополчатися проти попів, проти церкви, яка служить інтересам експлуататорів.

К. Маркс у статті «До критики гегелівської філософії права» писав: «Критика релігії закінчується вченням, що людина є вища істота для людини, отже, категоричним імперативом повалити всі відносини, в яких людина є приниженою, поневоленою, безпорадною, презренною істотою...» [48].

Це положення зберігає свою повну силу, якщо його трансформувати в тезисі: знищення приниження, поневолення, приреченого становища людини в суспільстві є в той же час і найвищою критикою релігії, тобто її поваленням.

Т. Г. Шевченко, ведучи боротьбу за людину, за ліквідацію її пригнічення, поневолення, повинен був, природно, прийти до критики релігії і зрештою до її заперечення.

Уже в 1844 р. в творі «Сон», розповівши про бачених уві сні каторжників, закутих в кайдани, Шевченко ставить питання, за що страждають ці люди, і відповідає:

А за що? Те знає...

Вседержитель... А може, ще

Й він недобачає.

Ненавистю і гнівом, презирством і прокльонами пройняті висловлення Шевченка про Ватікан, про римських пап, кардиналів, ксьондзів та єзуїтів. Папа римський — це чернець годований, який людською кровію торгує і рай у найми віддає. Папи римські — це розбійники, кати в тіарах. Від них, пише Т. Г. Шевченко в творі «Єретик» (1845).,—

Всі зла на світі, войни, чвари,

Пекельних мук безкраїй ряд...

І повен Рим байстрят!

От їх догмати і їх слава!

Католицьких ченців, кардиналів поет зве гадюками, що в'ються круг тіари, іменує їх гадами, які п'ють і не нап'ються людської крові, кличе їх гладкими та червоними бугаями, звірми в овніх [49] шкурах, але з випущеними пазурами, собаками Ватікану.

В 1834 р. була опублікована в «Журнале Министерства народного просвещения» вступна лекція М. В. Гоголя «О средних веках», прочитана ним у Петербурзькому університеті. В своїй лекції М. В. Гоголь підкреслював деспотизм римського папи, «деспотизм і деспотизм незчисленних легіонів його могутнього духівництва, яке наклало свої залізні кайдани на всі закутки світу». Гоголь говорив про зловживання і тягар кайданів духовного деспота, про інквізицію люту, сліпу, «яка володіла незчисленними склепіннями і підземеллями монастирів», про інквізицію, «яка випускала з-під чернечих мантій свої залізні пазури». Можливо, саме під впливом Гоголя і Шевченко висловився відносно пап, кардиналів, ксьондзів, ченців, що

...Люті звірі

Прийшли в овніх шкурах

І пазури розпустили...

Понад сто років тому писані ці слова, але й для наших днів вони залишаються глибоко правильною характеристикою зловісного Ватікану, лютого ворога трудящих, ненажерливого визискувача народної темряви, спільника всіх паліїв війни, всіх отих мерзенних гітлерів та муссоліні, труменів та ачесонів і їм подібних.

Неодноразово підкреслюючи протилежність між проповідями церкви і ділами панівного класу, Шевченко все більше прони- кається гнівом до релігії, яка благословляє людське гноблення. В «Заповіті» (1845) він заявляє, що буде молитися богу лише тоді, як ворожа (тобто поміщицька) кров потече в синє море. «А до того — я не знаю бога», категорично стверджує поет.

У поемі «Відьма» (1847) автор висловлює устами відьми атеїстичні погляди, що далеко сягають в ідеологічному значенні:

Чи в вас єсть бог який-небудь?

В нас його немає...

Пани вкрали та в шкатулі

У себе й ховають.

Та все ж поет ще не сказав свого останнього слова про релігію. Для цього треба було пройти йому повну школу мучеництва, зробити всі політичні висновки про дійсність, стати послідовним до кінця революційним демократом.

Перебуваючи на Кос-Аралі, Шевченко констатує у вірші «В неволі, в самоті» (1848), що він бога не знаходить.

Шукаю бога, а нахожу

Таке, що цур йому й казать.

Минає два роки, і Шевченко кидає релігії обвинувачення в тому, що вона служить багатіям і діє проти інтересів бідняків; 1850 року у вірші «Не молилася за мене» він писав:

Даєш ти, господи єдиний,

Сади панам в твоїм раю,

Даєш високії палати.

Пани ж неситії, пузаті,

На рай твій, господи, плюють

І нам дивитись не дають

З убогої малої хати.

Бог — іграшка в руках катів, реальне ніщо, знаряддя обману і тільки — така суть наведених слів.

Того ж 1850 року у вірші «Якби ви знали, паничі» Шевченко заявляє, що нічого воздавати хвалу богові, бо народові судилися самі лише сльози.

Описавши жахи, які випали в кріпосницькій державі на його особисту і всіх його рідних долю, встановивши, що біди і сліз зазнає вся біднота, поет робить логічний висновок про співучасть бога, релігії в злочинах, які чинять експлуататори:

Смієшся, батечку, над нами

Та, може, радишся з панами,

Як править миром!

Так питає у бога поет і викриває його в ганебних «ділах» перетворення світу в пекло для величезної більшості людей. Він приходить до висновку, що не хвалу треба воздавати богові, а проклинати його.

І висновок цей — не просто відображення суб’єктивного почуття незадоволеності життєвою долею. Це — вже теоретичне узагальнення досвіду мільйонів простих людей.

Шевченко встановлює, що релігійність — або наслідок людської темноти, неуцтва або ж прояв лицемірства. Християнська релігія такими ж засобами користується для обдурювання людей, як і . інші релігії. В її культі панують язичеські традиції страхання людини, притуплювання її свідомості.

Проходячи в Нижньому Новгороді повз церкву, Шевченко заглянув до неї і зупинився. Йому видалося, ніби в християнське капище заблудився індійський Ману або Вішну. До церкви зайшла «пишно, франтувато одягнена пані» і перед намальованим чудищем, тобто перед іконою, «набожно і кокетливо перехрестилася». Досить було Шевченкові глянути на неї, щоб подумати про неї: «Лицемірка і ідолопоклонниця».

Уся оздоба церкви нагадала йому поганські культи. «Де ж християнки? Де християни?.. Швидше в шинку, ніж у цих спотворених тваринних капищах». Йому стало противно, він не зайшов до церкви. Тягар ліг йому на серце.

Про архієрейську службу, яку він бачив в Нижегородському соборі, Шевченко висловився як про «лялькову комедію», як про декорацію, в якій відчувається щось тібетське або японське.

У Москві 22 березня 1858 р. Шевченко пішов подивитися в Кремлі на нічну великодню церковну службу. І знову йому стало неприємно і не тільки неприємно, а більш того: «до яких пір триватиме ця японська комедія?», записав він у свій щоденник.

У творі «Марія» Шевченко вивів божу матір молодою жінкою, яка согрішила з гостем-апостолом і породила від нього дитину, оголошену темними людьми Месією, Ісусом.

Уся християнська легенда про непорочне зачаття Марією сина божого повержена Шевченком у прах.

Кінець поеми викриває християнських жерців, свідомих, умисних ошуканців людей. Сказавши про Марію, що вона,

Сумуючи, у бур'яні

Умерла з голоду...,

поет додає:

А потім ченці одягли

Тебе в порфіру, і вінчали,

Як ту царицю... Розп’яли

Й тебе, як сина. Наплювали

На тебе, чистую, кати;

Розтлили, кроткую!

Іншими словами, вся християнська церква, все її вчення в своїх вихідних, основоположних догмах — це брехня, обман, ганебний, злочинний, мерзенний.

Антихристиянська ідея «Марії» була настільки очевидною, що- видання цього твору в Росії було забороненим аж до Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Не підлягає ніякому сумніву, що антирелігійні ідеї, якими звучала муза Шевченка, налякали його «земляків», бо, лібєральничаючи, всі вони, з Кулішем на чолі, найменше посягали на підвалини експлуататорського ладу. А релігія адже є найістотнішим, невід’ємним елементом цих підвалин.

Одним з опорних пунктів християнської релігії були монастирі. Тут фабрикувалися основні кадри церковників. Тут снувалося павутиння уловлення простих людей вигадками про чудодійні ікони, мощі святих, які зціляють всі хвороби, про вгодних- богові схимників і т. д. і т. д.

Т. Г. Шевченко, завдаючи удару підвалинам християнської релігії, не забув і про монастирі, розсадники облуди, розпусти, про монастирі, які не поступалися поміщикам щодо визиску і грабування селян. З-під його пера 20 червня 1860 р. вийшов справжній памфлет про жіночі монастирі — «Гімн черничий». Починається гімн саркастичними словами:

Удар, громе, над тим домом,

Над тим божим, де мремо ми,

Тебе ж, боже, зневажаєм,

Зневажаючи, співаєм:

Алілуя!

Черниці заявляють богові, що вони його зневажають, що вони, пострижені черниці, насправді живуть, як молодиці, тобто як одружені жінки.

Черниці заявляють богові, що він їх обікрав, та зате й вони його обдурили, бо живуть не так, як бог хоче, а як хочеться їм, молодим жінкам, які прагнуть кохання, танців і пісень.

Цілком зрозуміло, що такий памфлет у Росії не міг побачити. світу, поки при владі стояли царі і поміщики, поки цю владу поділяли з ними церковні мандарини.

Шевченко чудово розумів, яке місце посідала в суспільно- політичному ладі царської Росії церква, релігія. Він розумів і те, що релігія ця тримається на відсталості народній. 17 вересня 1857 року, під'їжджаючи Волгою до Нижнього Новгорода, Шевченко записав у своєму щоденнику: «Головний вузол московської старої внутрішньої політики — православ'я. «Неудобозабуваємий Тормоз» [50] по глупості своїй хотів затягнути послабілий цей вузол і перетягнув: він тепер на одній волосинці тримається».

Шевченко, таким чином, досвідом життя і досвідом історії (він був добре обізнаний з історичною літературою) був підготовлений до усвідомлення того, що боротьба проти самодержавства, царсько-поміщицького ладу неминуче вимагає і боротьби проти оплоту цього ладу — релігії.

Антирелігійні настанови Т. Г. Шевченка знайшли найбільш різке, найбільш прямолінійне відображення в творі «Світе ясний! Світе тихий!» У цьому творі автор пророкує, що люди, просвітившись, зірвуть покров святості з усіх релігійних атрибутів:

...Будем, брате,

З багряниць онучі драти,

Люльки з кадил закурити,

Явленнями піч топити,

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати!

Так Шевченко покінчив з усіма рештками релігійних вірувань і традицій, серед яких він виріс, які йому прищеплювались з дитинства всім ладом кріпосницького суспільства.

Він став найпослідовнішим атеїстом, і не тільки атеїстом, безбожником, а й непримиренним ворогом релігії, ворогом войовничим.

Проходячи шлях революційно-демократичного розвитку, Шевченко прийшов до атеїзму, до засвоєння матеріалістичних поглядів на життя суспільства і природи. З його висловів, розсипаних в «Журналі», в листуванні, а також у деяких російських повістях, зокрема в повісті «Художник», можна прийти до висновку, що найважливіші питання буття Шевченко розв'язував матеріалістично. Шевченко явно негативно відзивався про ідеалізм і ідеалістів. Твори живопису він оцінює не з погляду суб’єктивного «подобається» чи «не подобається», а з погляду того, яке ставлення сю¬жету картини і самої картини до дійсності, як митець сприймає цю дійсність. Усякий прояв містицизму в мистецтві незмінно зустрічає суворе засудження з боку Шевченка.

Читаючи книгу польського теоретика мистецтва Лібельта «Естетика або наука про прекрасне», він до нього теплішав в міру того, як виявляв у нього інколи матеріалістичний підхід до естетичних проблем.

В зв’язку з читанням книги Лібельта Шевченко різко відзивався про живопис, який відображав довгих, позбавлених життя мадонн, оточених готичними худими херувимами. Німецьких ідеалістів -живописців він називав людьми божевільними, що впали в «дивне незрозуміле затемнення».

Виявивши у Лібельта твердження, що воля і сила духу не можуть проявитися без матерії, Шевченко висловив своє задоволення і відмітив у щоденнику: «Лібельт рішуче покращав у моїх очах» («Журнал», запис від 11 липня 1857 року).

Шевченко дискутує з Лібельтом, схильним у дусі індетермінізму трактувати питання про роль творчої індивідуальності. Всупереч Лібельтові, який думав, що людина-творець нічим не обмежена в своїй творчості, Шевченко стверджує, що «вільний художник настільки ж обмежений оточуючою його природою, наскільки природа обмежена своїми вічними, незмінними законами» («Журнал», запис від 12 липня 1857 р.).

Постановка питання у Т. Г. Шевченка явно матеріалістична.

Матеріалістична суть міститься і у висловленій ним думці, що далекі від життя вчені естетики, ці, на його погляд, хірурги прекрасного, зробили б розумніше, якби вони, замість теорії мистецтва, писали історію його. Хід думок Шевченка тут такий: теорію вони вигадують, відриваючись від дійсності, а створюючи історію мистецтва, вони змушені будуть говорити про факти, які дійсно існували і існують.

Не можна залишити без уваги один запис в щоденнику від 29 серпня 1857 року.

Автор записує легенду про Степана Разіна, поширену серед волзьких рибалок. У легенді говориться, що Степан Разін не був розбійником, а збирав з пливучих кораблів мито, щоб роздавати ного бідному люду. Це дуже припало до душі Шевченкові, і він записав у щоденнику: «Комуніст виходить».

Шевченко ще не знав основ наукового комунізму, проте цей запис свідчить про його симпатії до комуністичних ідей.

Шевченко тяготився зносинами з людьми кріпосницького напряму думок, почував величезні симпатії до всіх справжніх демократів. Відоме його тепле ставлення до Герцена: прочитавши в Нижньому Новгороді його «Хрещеную власність», Шевченко зафіксував спеціальний запис про неї. Він назвав Герцена апостолом, одиноким вигнанцем.

З таким же почуттям щирої симпатії та ідейної близькості Шевченко ставився до декабристів. «Благоговію перед тобою, один із первозванних наших апостолів», записав він у щоденнику на адресу декабриста І. О. Анненкова, з яким йому довелося познайомитися в Нижньому Новгороді. Зустрівшись у Москві, в домі С. Т. Аксакова, з декабристом С. Г. Волконським, Т. Г. Шевченко вважав за потрібне згадати проще в своєму щоденнику.

У Нижньому Новгороді довелось йому вперше побачити «Полярную звезду» Іскандера (Герцена) за 1856 р., другий том; із сторінок «Полярной звезды» дивились на Шевченка портрети декабристів; важкі думи, похмурі настрої знову опанували його душу. У нього виникла думка: «Як би добре було, коли б вибити медаль на спогад цієї ганебної події. З одного боку — портрети цих великомучеників з написом: «Перші російські благовісники волі», а з другого боку медалі — портрет «Неудобозабуваємого Тормоза» з написом «Не перший російський коронований кат».

Як видно, інтерес його до декабристів, до людей, які постраждали через кровожерливого Миколу І, був добре відомий всім знайомим Шевченка. Зберігся лист до нього від І. С. Тургенева, в якому той запрошує Т. Г. Шевченка до себе, обіцяючи познайомити його з петрашевцем Спешневим: «Ви бажали познайомитися з Спешнєвим: він у мене завтра обідає — приходьте. Ми всі (і він, розуміється) будемо дуже раді бачити Вас».

Із справи петрашевців ми дізнаємося, що Спєшнєв належав, очевидно, до найбільш лівого крила петрашевців. Звинувачений по процесу петрашевців Р. А. Чорносвитов на слідстві приписував. Спешнєву твердження, що «без революції держава не може бути» [51]

Спєшнєва звинувачували в організації підготовки до революції; допитувані по ходу слідства приписували Спєшнєву твердження, що на Уралі передусім «повинна розпочатись майбутня революція Росії» [52].

З такою людиною Шевченко хотів познайомитися, що, безперечно, пояснюється не міркуваннями звичайної цікавості, а ідейно-політичними мотивами. В особі борців за свободу Шевченко бачив носіїв кращих людських моральних якостей, представників гуманізму, кращих виразників гідності людини. Ось чому він дуже був шокіруваний поведінкою декабриста Пущина, який мав від зближення з якуткою під час перебування в засланні дочку, але, залишивши її матір, одружився в Москві з багатою вдовою, а дочку від якутки віддав на виховання до пансіону. «Я нікому, і тим більше захисникові свободи, не вибачаю цієї аморальної незалежності, яка так туго зв'язує цих бідних побічних дітей... декабристові, який поніс свій хрест у пустельний Сибір в ім'я людської волі, подібна незалежність непрощенна» [53]. Поет записав у щоденнику про Пущина: «огидний батько». Такими словами Шевченко оцінив вчинок Пущина, особисте життя якого виявилось у протиріччі з високим моральним образом борців за свободу, що виробив собі Т. Г. Шевченко.

Буржуазно-націоналістичні писаки намагались зображати Шевченка як завзятого націоналіста, що мав неприязні почуття до російського, польського й інших народів, як людину, що визнавала нібито лише одну Україну, лише все українське, а до всього іншого ставилася зневажливо і навіть вороже.

Це, безумовно, нахабна, тенденційна брехня, вигадана ворогами українського народу, виразниками класових інтересів українських поміщиків, української буржуазії, українських куркулів.

Шевченко гостро ненавидів російський царизм, російських і всяких інших поміщиків та багатіїв. Проте він відчував дружбу і повагу до російського народу та його передових людей, до польського та інших народів; він з живим співчуттям і симпатією ставився до всіх пригнічених, цілком незалежно від їх національної приналежності.

Дружба Шевченка з Чернишевським, Добролюбовим, Щепкіним, братами Курочкіними, Аксаковим, його дружба з Сєраковським, Б. Залєським, з Желіговським та іншими поляками й багато інших фактів якнайпереконливіше спростовують ворожі маніпуляції націоналістів усіх мастей.

Кращі досягнення великої російської культури Шевченко розглядав як надбання і російського і українського народів. Імена Пушкіна, Лєрмонтова, Гоголя, Салтикова-Щедріна, Глінки були для нього дорогими іменами, які рухали вперед свою вітчизняну культуру.

Декабристи, петрашевці, Герцен в його уяві виступали як провісники свободи, як люди, гідні всілякої поваги.

Земляків же своїх, які зраджували народові, гнобили народ, ненавидів він не менше, ніж гнобителів російських чи польських. Образ поміщика Арповського, виведений у російській повісті «Музикант»,— це ж образ українського поміщика Тарновського, який знущався з своїх селян.

Справжнє обличчя своїх земляків-націоналістів Шевченко добре зрозумів на засланні, коли всі ці куліші, Костомарови, білозерські і інші з ними ніби зареклися мати справу з поетом, якого вони раніше так намагались використати.

Згадуючи про них на Кос-Аралі, Шевченко в скорботному вірші без назви дає правильну їм оцінку:

Колись божились та клялись,

Братались, сестрились зо мною,

Поки, мов хмара, розійшлись

Без сльоз, роси тії святої.

І довелося знов мені

Людей на старості... Ні, ні!

Вони з холери повмирали;

А то б хоч клаптик переслали

Того паперу...

Поет не закінчив своєї думки, або, вірніше, крапки краще слів передають те, що він хотів сказати.

Шевченко, вдумуючись у факти історії, осмислюючи їх внутрішню суть, все більше розумів, що не приналежність до різних націй призводить до політичних конфліктів, до воєн, а політика пануючих класів підкоряє своїм інтересам національні відмінності людей і нацьковує один народ на інший.

Ще в ранньому своєму твор/ «Гайдамаки» Шевченко зумів знайти соціальне, а не національне пояснення подіям, відбитим в поемі:

Болить серце, як згадаєш:

Старих слав’ян діти

Впились кров’ю. А хто винен?

Ксьондзи, єзуїти!..

А разом з ксьондзами та єзуїтами йшла, звичайно, польська шляхта зі своїми загарбницькими претензіями.

В післямові Шевченко пояснює головну ідею «Гайдамаків». Ми, говорить він, однієї матері діти, всі ми слов'яни. Нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись. Він закликає слов'янські народи до братерства. «Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря — слав'янська земля» [54]..

Та ж ідея проводиться і в поемі «Єретик», де він мріє, щоб усі слов'яни стали добрими братами і синами сонця правди, щоб потекли в одно море слов'янськії ріки!

Чеському вченому-славістові Павлу-Йозефу Шафарикові (1795—1861) Тарас Шевченко воздав славу за наукові праці, які роз'яснюють спорідненість слов'янських народів і їх мов:

Слава тобі, Шафарику,

Вовіки і віки.

Що звів єси в одне море

Слав’янськії ріки !

Слава тобі, Шафарику,

Відомо, яка дружба з'єднала Шевченка і негра-артиста Олріджа.

Шевченко засвоїв від Бєлінського положення про те, що в людях найцінніше — їх людська гідність. Цей принцип ліг в основу ставлення Шевченка до людей. Він високо цінував людину, в якій бачив і відчував прояви людської гідності, будь це українець чи росіянин, чех чи поляк, казах чи негр. Трудящу людину, особливо таку, яка не втрачала своєї гідності ні за яких обставин,— таку людину ніжною любов'ю любив Тарас Шевченко. В Ново-Петровському укріпленні відбував солдатську службу рядовий Скобелев. Офіцер-командир привласнив собі 10 карбованців, присланих Скобелеву. Коли той зажадав повернення, офіцер «почастував його ляпасом, а він батька-командира лящем». Скобелева було покарано шпіцрутенами і вислано в арештантські роти до Омська на 7 років. У щоденнику Шевченко занотував: «Бідний, нещасний Скобелев! Ти чесно, благородно повернув ляпаса благородному злодієві, грабіжнику, і за цю чесну справу пройшов ти крізь стрій і поніс важкі кайдани до берегів пустинного Іртиша і Обі... Бідний, нещасний Скобелев» [55].

Ніжна любов до трудящої людини викликала з боку Шевченка теплі слова на адресу представників місцевого населення, яких він зустрічав в районах Оренбурга, Орської кріпості, Кос-Арала і Ново-Петровського укріплення.

В листі до В. Рєпніної з Орської кріпості Шевченко писав про бухарців, що вони народ стрункий, що у них чудові голови, що на їх обличчях написано вираз усвідомлення ,ними власної людської гідності.

М. Г. Чернишевський правильно зрозумів Т. Г. Шевченка, ха-рактеризуючи його саме як революційного демократа, який бачить в людях основне — їх приналежність до категорії трудящих або до категорії експлуатуючих чужу працю, а не визначає своє ставлення до них з погляду їх національності. Чернишевський у статті «Національна безтактність» піддав нищівній критиці львівську газету «Слово», в якій галицькі націоналісти розв’язували питання української культури і української мови в плані національної виключності. Вони зображували всіх українців одним цілим, протиставляючи їх полякам, теж як єдиному цілому.

Чернишевський у згаданій статті пропонував видавцям «Слова» дізнатися у галицьких українців (русинів), чи легше їм бути під ярмом русинських панів, ніж під ярмом панів польських, чи краще було російському селянству в панів-росіян, ніж у панів-поляків. «Чули ми,— писав Чернишевський,— свідчення про це від людини, що не дуже любила лестити полякам, від людини, ім’я якої дорогоцінне кожному малоросові,— від покійного Шевченка» [56]

М. Г. Чернишевський прямо посилається на свої бесіди з Т. Г. Шевченком і категорично твердить, що його співбесідник дотримувався революційно-демократичних, а не націоналістичних позицій в питанні про соціальні відносини.

На світанку своєї літературної діяльності Шевченко визначив свої завдання в галузі поезії як служіння пригніченому людові. Очевидно, різні українські націоналістичні інтелігенти, в більшості своїй поміщики, докоряли йому за те, що тематика його творів- селянська, мужицька, і вимагали від нього повороту до іншої, «соціально нейтральної», по суті націоналістичної тематики. В листї до Г. С. Тарновського від 25 січня 1843 р. Шевченко писав: «...нехай я буду і мужицький поет, аби тільки поет, то мені більше нічого не треба».

4 травня 1939 року в м. Києві відкрився VI пленум правління Спілки радянських письменників СРСР, присвячений 125-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка.

У своєму вступному слові О. М. Толстой говорив:

«Тарас Григорович відважно і сміливо створював нові форми поезії...

У «Гайдамаках» він перегукується з «Словом о полку Ігореве». За яскравістю і пишнотою образів, гнівом, гіркістю і пристрасністю, за суспільною значимістю — це споріднені поеми. Ліри невідомого поета «Слова» і ліри Т. Г. Шевченка доторкались ті ж натхненні пальці синів великого народу» [57].

Радянський народ високо шанує пам’ять Т. Г. Шевченка. 30 червня 1918 року за підписом В. І. Леніна була опублікована постанова Ради Народних Комісарів РРФСР «Про спорудження пам’ятників великим діячам соціалізму, революції та ін.». В списку осіб, яким було передбачено поставити монументи, ми знаходимо і ім'я Т. Г. Шевченка.

Комуністична партія і Радянська влада дуже багато зробили для того, щоб пам'ять про нього вічно жила в народі.

Ще в роки реакції більшовицька «Правда» («Путь правды») піднімала свій голос за Т. Г. Шевченка, ім'я якого і після смерті викликало страх у царських посіпак.

Мерзенні дії цих посіпак, спрямовані на те, щоб перешкодити розвиткові популярності в народі імені Т. Г. Шевченка, навпаки, викликали обурення мільйонних мас, роз'яснювали їм, як ненавидять царські поплічники пам'ять про народного поета, який всю силу свого слова спрямовував на боротьбу за соціальне і національне визволення пригноблених народів. Всі заходи царського уряду, скеровані на те, щоб знеславити в народі ім'я Т. Г. Шевченка, навпаки, ще більше посилювали любов до нього мільйонів простих людей і ще більше загострювали їх ненависть до царсько-поміщицького уряду, до всіх поневолювачів народу. Про це надзвичайно влучно писав В. І. Ленін з нагоди урядової заборони вшанування 100-річчя з дня народження поета в 1914 ропі.

«Заборона вшанування Шевченка була таким чудовим, прекрасним, на рідкість щасливим і вдалим заходом з точки зору агітації проти уряду, що кращої агітації і уявити собі не можна. Я думаю, всі наші найкращі соціал-демократичні агітатори проти уряду ніколи не досягли б за такий короткий час таких запаморочливих успіхів, яких досяг у протиурядовому розумінні цей захід. Після цього заходу мільйони і мільйони «обивателів» стали перетворюватися в свідомих громадян і переконуватися в правильності того вислову, що Росія є «тюрма народів» [58]

З глибокою за своїм змістом статтею, присвяченою пам'яті Т. Г. Шевченка, в зв'язку з 100-річчям з дня його народження, в газеті «Путь правды» в 1914 р. виступив В. М. Молотов. Вячеслав Михайлович писав про поета: «... зла доля була йому відміряна повною мірою, що ще більше дає великому малоросійському поетові право на вічну славу і добру пам'ять потомків, за благо і щастя яких він все своє життя боровся» [59]

Коли В. М. Молотов працював секретарем Центрального Комітету Комуністичної партії (більшовиків) України, то за його підписом 1 березня 1921 р. було опубліковане звернення ЦК КП(б)У про проведення Всеукраїнського залізничного недільника пам'яті Т. Г. Шевченка. За його ж підписом 2 березня того ж року була відправлена телеграма на адресу всіх губкомів партії УРСР з приводу організації Всеукраїнського залізничного недільника пам'яті Т. Г. Шевченка.

Територія могили Т. Г. Шевченка, була оголошена державним заповідником.

У березні 1935 року в м. Харкові було відкрито пам'ятник Т. Г. Шевченкові. До дня відкриття пам'ятника О. М. Горький надіслав телеграму такого змісту: «Сердечно вітаю народ України в день, коли він гідно увічнює в пам'яті дітей поета-демократа, замученого царизмом».

6 березня 1939 року, до 125-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка, відбулось відкриття величезного пам'ятника йому в Києві, в парку проти університету імені Т. Г. Шевченка. На відкритті пам'ятника М. С. Хрущов говорив:

«Тарас Григорович Шевченко близький і дорогий усім народам нашої великої батьківщини тому, що він у своїх творах виражав думи не тільки української бідноти, але й думи трудящих усіх націй.

Слова заклику Тараса Григоровича Шевченка до боротьби проти вікових гнобителів — царів, панів і капіталістів,— ці слова були рідними як українському біднякові, так і біднякові, російському, казаху, киргизу, грузину і всім іншим народам.

Ось чому день народження великого поета-революціонера святкує весь великий Союз, кожна братська республіка, кожна народність. Всі народи виражають свою вдячність і свою пошану великому поетові революціонеру-демократові.

Всі народи Радянського Союзу з любов'ю перекладають на свою рідну мову твори, написані великим українським поетом Тарасом Григоровичем Шевченком.

Тільки в країні перемігшого соціалізму, тільки в країні, де перемогла ленінсько-сталінська національна політика, можливий такий бурхливий розквіт культури, таке широке розповсюдження творів Тараса Григоровича Шевченка» [60].

18 червня 1939 року відбулося відкриття пам'ятника в м. Каневі на могилі Т. Г. Шевченка.

Високо над Дніпром піднявся Шевченків пам'ятник. Тисячі радянських людей приїжджають сюди віддати шану синівської любові і поваги великому революціонерові і художникові слова.

І всі вони, шануючи дорогу пам'ять Т. Г. Шевченка, знають, що тільки Комуністична партія, тільки влада народна, влада Радянська могли так високо підняти в народі його ім'я, такою любов'ю і повагою оточити його пам'ять. І тому, схиляючи свої голови перед пам'ятником, спорудженим поетові, споминаючи його незлим, тихим словом, вони шлють слова подяки Комуністичній партії Радянського Союзу, яка виховала і виховує у всієї радянської молоді, у всього підростаючого покоління, почуття глибокої поваги до тих, хто самовіддано боровся за щастя народу, за революцію.             

ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО ПРО ДІТЕЙ

Біографи Карла Маркса у своїх спогадах зберегли для історії яскраві свідчення його палкої любові до дітей. Вони розповідають про ігри Маркса з дітьми, його глибоке розуміння дитячої психології, вміння завжди підтримувати в дітях почуття впевненості в собі, розвивати у них почуття власної гідності. Творець наукового комунізму проблему дитинства не відокремлював від основної проблеми історії людства, створення розумного суспільного ладу. Робітничий клас, писав Маркс, повинен знати, що його майбутнє, як і майбутнє людства, «...цілком залежить від виховання підростаючого покоління».

Всім відомі чудові приклади зворушливого піклування В. І. Леніна про дітей. В. І. Ленін знаходив час, щоб відвідувати дитячі свята, бути серед дітей. Він дбав про створення можливо кращих умов для дітей в тяжкі роки громадянської війни та іноземної інтервенції. Ленін гаряче піклувався про те, щоб забезпечити дітям хороше виховання, розумове, політехнічне, моральне, естетичне і фізичне, для підготовки з них справді всебічно розвиненого нового покоління.

Першого травня 1919 р. в промові на Красній площі В. І. Ленін висловив тверду упевненість в тому, що ще завзятіше, ніж їх батьки, споруджуватимуть будову соціалізму наші діти.

«Молодь — наше майбутнє, наша надія... Вона повинна донести наш прапор до переможного кінця». Так геніально просто визначив великий Сталін ідейну основу, на якій базується ставлення Радянської держави, Комуністичної партії, всього радянського народу до дітей.

Творці наукового комунізму, творці соціалістичного суспільства дали світові неперевершені взірці найлюдянішого, найрозумнішого ставлення до дітей, найлюдянішого, найрозумнішого піклування про них. Це зрозуміло. Адже вся наукова і політична діяльність корифеїв наукового комунізму виникла з великої любові до трудящих мас, із прагнення розкрити їм шляхи щасливого життя. Адже Маркс і Енгельс, Ленін і Сталін — це найвидатніші представники найсправжнішого, найпослідовнішого гуманізму.

Любов до дітей — це прояв великого гуманізму. Хто присвятив своє життя боротьбі за щастя народу, той сповнений любові і піклування про дітей трудящих. Невипадково всі великі люди відзначались особливо теплим ставленням до дитинства і юнацтва. Хіба про це не говорять чудові рядки, присвячені дітям у творах О. С. Пушкіна! Хіба не про це свідчать повновагі сторінки, що відображають дітей у творах Л. М. Толстого, плід багатьох і довгих спостережень над малюками і підлітками! І хіба не про це говорять нам слова і думки про дітей і молодь великого пролетарського письменника О. М. Горького, висловлені в його художніх і публіцистичних творах та в його листуванні з дітьми!

Багато можна навести прикладів, щоб показати повну глибокого змісту любов до дітей з боку В. Бєлінського. «Нехай дитина пустує і бешкетує, аби тільки її пустощі і бешкети не були шкідливими і не мали на собі відбитку фізичного і морального цинізму; нехай вона буде безрозсудна, необачна, аби тільки вона не була безглузда і тупа; а мертвотність і млявість гірші за все. Але дитина розсудлива, дитина благорозумна, дитина резонер, дитина, яка завжди обережна, ніколи не зробить шкоди, до всіх ласкава, ввічлива, запобіглива, і все це з розрахунку, то горе вам, що ви зробили її такою!!.» [61]. Як багато спостережливості, сердечності і любові до дітей у цих словах чудової душі людини Віссаріона Бєлінського.

І в Герцена, і в Чернишевського, і в Добролюбова думки про дітей і найтепліші почуття до них звучать дуже часто. Інакше й бути не може. Попередники наукового соціалізму, революціонери- демократи повинні були бути і дійсно були дуже великими друзями дітей. Де революціонери, там справжній гуманізм. А де справжній гуманізм, там і велика до дітей любов.

Учень Пушкіна і Гоголя, учень Бєлінського і Герцена, друг Чернишевського і Добролюбова, Шевченко, як і вони, відчував до дітей величезну симпатію.

Як справжній революціонер-демократ, він не міг не цікавитися проблемами дитинства. Служачи своєму народові, його тру¬дящим масам, служачи тим самим людству, він не міг не замислю¬ватися над тим, як треба будувати майбутнє українського народу, як треДа виховувати його молоде покоління.

Соратник великих російських революціонерів-демократів, Шевченко також, як і вони, замислювався над питаннями освіти і виховання дітей.

Так само, як і вони, він був великим другом дітей і борцем за їх краще майбутнє: «...я так люблю дітей», писав він в одному з листів до Б. Залєського (1853).!

Ох, діти! ДітиІ Діти!

Велика божа благодать!

вигукує Тарас Григорович в поемі «Княжна».

У Найбільша радість у світі — це діти. Характеризуючи позитивними рисами подружжя Сокир у російській повісті «Близнецы», Шевченко писав, що, на жаль, їм «бракувало найбільшого блаженства в житті — дітей».

Любов до дітей — це характеристична риса всього українського народу: «нічим не можна так швидко задобрити мого українського земляка, як пригорнути його дитину», пише Шевченко в російській повісті «Княгиня».

Поет стверджує, що

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Змальовуючи постать Андрія Обеременка, земляка-українця, солдата гарнізону Ново-Петровського укріплення, Тарас Григорович вважає за потрібне підкреслити, що він «пристрасно любить маленьких дітей, а це вірна ознака серця лагідного, незлобивого».

Любов до дітей, за переконанням Т. Г. Шевченка, повинна бути властива всім хорошим людям. З того, як хто ставиться до дітей, можна судити про якості людини і оцінювати її характер. Не любити дітей може тільки людина зла, недоброзичлива, не варта поваги.

Та й сам Шевченко відчував якийсь особливий потяг до дітвори. Про це говорить його біографія, про це говорить він сам у своєму щоденнику, про це читаємо ми в його листах і в його творах.

Якось у Києві Шевченко пішов малювати руїни Золотих воріт. Коли через деякий час туди прийшов Афанасьев [62], він побачив, що Тарас Григорович сидить на землі, а біля нього, на розстеленому Шевченковому плащі,— трирічна дівчинка, для якої він майстрував з паперу іграшки. З’ясувалося, що, працюючи, Шевченко почув внизу за валом дитячий плач. Пройшовши по валу, він побачив в рові дитину, яка жалібно плакала. Він зліз, узяв і заспокоїв дитину; але не міг довідатися від дівчинки, чия вона, і не знав, що з нею робити... Тарас Григорович узяв дитину на руки й пішов. Біля Софіївського собору із завулку вибігла молода жінка з переляканим обличчям і, побачивши Шевченка з дитиною на руках, кинулася до нього назустріч. «Це — мати», промовив Шевченко і віддав дитину.

Живучи деякий час у Києві, Шевченко любив перебувати в дитячому товаристві. Охоче з ними грався і не раз частував дітей солодощами, витрачаючи на це останні свої гроші. Бачити веселі, радісні обличчя дітей, давати їм насолоду для Тараса Григоровича було великою душевною радістю. В їх колі він відпочивав і втішався.

У Ново-Петровському укріпленні діти коменданта Ускова розвіювали сумні думи засланця Шевченка і вносили заспокоєння в його душу. Смерть дитини коменданта Ускова завдала поетові великого душевного страждання.

Дружина Ускова писала одному з біографів Т. Г. Шевченка: «Доки діти не підуть спати, він все було щебече з ними; а скоро нянька поведе дітей спати, він бере книжку і читає нам голосно. Читав він виразно, з експресією, з, почуттям, коли читав таке, що йому подобалося. Читане звичайно викликало розмови, змагання, і небавом стало нам знати, що Шевченко чоловік чесний, розумний, правдивий і високо моральний. До дітей же наших, найпаче до трьохлітнього сина нашого Дмитра, він просто листочком прилип».

Про це саме Шевченко так писав 30 червня 1853 р. до А. Козачковського: «Недавно прибулий до нас комендант привіз з собою дружину і одне дитя. ... Я полюбив це прекрасне дитя, а воно, бідне, так прив’язалося до мене, що бувало і уві сні кликало до себе лисого дядю... І що ж? Воно, бідне, захворіло, довго мучилося і померло. Мені шкода мого маленького друга, я сумую, я іноді приношу квіти на його дуже ранню могилу і плачу...»

У Нижньому Новгороді Шевченко зустрів на бульварі чотирьох дітей. «Прегарненькі і моторні діти,— нотує він у щоденнику.— Одяг їхній видався і чудний, і злиденний... Я дійшов з ними до кондитерської, купив їм солодких пиріжків на полтину і познайомився».             

Н. Кибальчич у своїх спогадах про Т. Г. Шевченка писала: «Я була ще дуже маленькою, мені не було ще й п’яти років, коли Шевченко помер, але пам’ятаю я його дуже яскраво... Небагато я знала його і про нього, але одно врізалось у моїй пам’яті: він любив дітей і діти його любили, якась неосяжна сила зв’язувала його чисту високу душу з Цими невинними істотами. Передаю, що пригадалося про нього з мого далекого минулого, і нехай цей слабий мій спогад ляже. новцм вінком на його одиноку напівзабуту. могилу.             

Якось увечері (це було в Петербурзі) ми всі зібралися в нашій їдальні, чекаючи на одного нашого знайомого, якого я чомусь боялася і не полюбляла... Пролунав дзвоник, і я стрімко зіскакую з місця і ховаюсь обличчям у батька в колінях, мимоволі наслідуючи відому звичку струся.

Чути чиїсь важкі кроки; але гість, що зайшов, мовчить, не подаючи голосу, мабуть, його попередили...

— А подивись, хто прийшов!— загадково весело каже мені батько.

Підозрюючи зрадницьку пастку, я не рухаюсь.

— Та то не той дядько, не бійся, дурна!.. Подивись!..

Той же самий результат; я не піддаюся.

Батько бере мою голову і силоміць піднімає. Я з жахом відкриваю міцно заплющені очі і бачу — переді мною стоїть здоровий, лисий «дядя» з найдобродушнішою посмішкою на круглому обличчі. 

— Дядько Кобзар!— вигукнула я і в одну мить повисла у нього на шиї...»

Так, діти дуже любили найдобродушнішого Кобзаря.

Шевченко любив порівнювати свої вірші з дітьми.

Бажаючи, щоб думи прилітали до нього, він обіцяє привітати їх тихими словами, як діточок, і заплакати разом з ними.

У вірші «Не для людей, тієї слави», написаному на Кос-Аралі 1848 року, Шевченко говорить про свої вірші, що вони:

І стеляться на папері,

Плачучи, сміючись,

Мов ті діти. І радують

Одиноку душу —

Убогую. Любо мені,

Любо мені з ними,

Мов батькові багатому

З дітками малими.

....................

Нехай летять додомоньку

Легенькії діти,

Та розкажуть, як то тяжко

Було їм на світі.

Мрії про радісне майбутнє у нього обов’язково асоціюються з образами дітей, з образом щасливої матері:

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати.

У листі до Б. Залєського від 1853 року Шевченко пише: «Я так люблю дітей, що не надивився б на вірний відбиток ангола».

Діти — джерело щастя, вони облагороджують людину; почуття відповідальності за дітей змушує дорослих суворіше ставитися до себе, до своєї поведінки. Ось Туман (з повісті «Капитанша») взяв під свою опіку дівчинку Варочку. Він почав з того, що перестав палити тютюн та пити горілку.

Шевченко певний того, що для душі, яка відчуває і любить все піднесене і прекрасне в природі і в мистецтві, після великої насолоди цією обов’язковою гармонією необхідний душевний відпочинок, а солодке це заспокоєння стомленого серця можна знайти тільки в колі дітей і доброї люблячої дружини (повість «Художник»).

Проте і в своїй палкій любові до дітей Т. Г. Шевченко залишається революціонером-демократом. Він не може приховати своєї відрази до хлопчика, майбутнього експлуататора. В Нижньому Новгороді йому довелося малювати портрет Варенцової, а потім портрет її сина п’яти років. Робив він це неохоче, тому що не відчував ніякої симпатії до своїх клієнтів. У щоденнику про це він так записав: «Скінчив портрет своєї одчайдушної амазонки і взявся до її милого чада. Хлопчик років п’яти, розбещений, майбутній собачник, камер-юнкер і взагалі людина погань» [63]

Очевидно у Шевченка було чимало цікавих спостережень над дітьми, про що свідчать дуже влучні характеристики хлопчиків і дівчаток, їх психології.

Як глибокий знавець дитячої психології, Шевченко чудово показує, як вдячні діти за виказану до них ласку і як чутливо вони сприймають нетепле до них ставлення, навіть, коли його намагаються приховати. У російській повісті «Нещасний» виведені діти, які залишилися без матері і дістали на свою біду мачуху: «Бувало, як тільки заплаче якесь з них, то няньці варто тільки сказати:— Мама йде,— і дитя в одну мить переставало плакати. Ту ж тактику вживали няньки, коли діти надто розгулювалися, хоч це траплялося дуже рідко. Вони виглядали справжніми сирітками, особливо хлопчик» [64].

У дітей народжується страх до людей, якщо вони до них ставляться байдуже, неприязно.

Про це говорить Шевченко у повісті «Несчастный».

Дітей оселюють у дуже маленькій кімнаті (та ж повість). Внаслідок злочинницької недбалості мачухи хлопчик після віспи осліп. Діти страшенно жахаються мачухи, дуже неприязне ставлення якої до себе вони гостро відчувають. «Напіводягнені діти і няньки з ними гралися в піжмурки, тобто вони ховалися, а сліпий Коля їх шукав. Коли зайшла в кімнату Марія Федорівна (мачуха.— С. Ч.), няньки остовпіли, а маленька Ліза схопила сліпого брата за руку і шепнула йому:— Мама!— Коля затремтів і почав ховатися за сестру, а сестра, в свою чергу, за брата» [65].

Плодом глибокого проникнення в дитячу психологію з'явився короткий, але насичений великою душевністю вірш без назви, написаний Шевченком на Кос-Аралі (1849). Наводимо його повністю:

На Великдень, на соломі

Против сонця, діти

Грались собі крашанками

Та й стали хвалитись

Обновами. Тому к святкам

З лиштвою пошили

Сорочечку. А тій стьожку,

Тій стрічку купили.

Кому шапочку смушеву,

Чобітки шкапові,

Кому свитку. Одна тільки

Сидить без обнови

Сиріточка, рученята

Сховавши в рукава.

— Мені мати купувала.

— Мені батько справив.

— А мені хрещена мати

Лиштву вишивала.

— А я в попа обідала,—

Сирітка сказала.

Ви ніби бачите перед своїми очима групу дітей, які радіють святу і сповнені властивого всім дітям бажання щонайшвидше похвалитися один одному, що кожному з них особисто принесло свято. Ви ніби самі на власні вуха чуєте, як, перебиваючи одне одного, діти поспішають розповісти про одержані подарунки, показати їх своїм одноліткам. Це так природно, так щиро для дітей.

Та ось одній дівчинці не судилося дістати батьківського подарунку: вона — сирота. Але й сирітка відчуває потребу розповісти про те незвичайне, що в день свята хоч трохи прикрасило її сирітську долю. Дівчинка сказала:

— А я в попа обідала...

Треба глибоко відчувати психологію дитини, глибоко розуміти дітей, щоб так геніально просто відтворити переживання сироти.

Тільки внаслідок довгих спостереженії над дітьми можна було створити чудовий поетичний твір, такий багатий своїм психологічним і педагогічним змістом.

Шевченко сам вивчав дітей і вважав вивчення їх справою для педагогів надзвичайно важливою.             

Читаючи повість «Близнецы», ми дізнаємося, що Іван Петрович, попечитель полтавської гімназії (йдеться про автора «Енеїди — І. П. Котляревського), веде систематичні спостереження над дітьми і ретельно фіксує свої враження від цих спостережень.

Вище ми наводили запис, зроблений Шевченком у щоденнику щодо хлопчика Варенцової, майбутнє якого уявлялося поетові словами «собачник», «камер-юнкер» та ін.

Для того щоб виголосити таке різке засудження, очевидно, поет мав досить підстав із неодноразових спостережень над ним, над його вихованням; очевидно, у хлопчика вже досить ясно виявились ті риси, які могли привести тільки до того, що Шевченко передбачав.

Якщо в «Журналі» автор тільки передбачав непривабливе майбутнє хлопчика, зіпсованого умовами домашнього виховання, то в повісті «Варнак» він показує, як цей процес в дійсності відбувається і до чого він призводить.             

До сина графа приставлений кріпак-одноліток; щоб панич краще вчився, кріпак повинен бути присутнім на його заняттях з учителями, потім допомагати паничеві. Та маленький експлуататор безнадійний. Нічого з його занять не виходить. «Граф швидко ріс і вчився дуже повільно і тупо; не можна сказати, щоб він був зовсім без здібностей, ні, в нього були деякі здібності, але й ті були приглушені недбальством матері» [66]. Він «...вже дуже добре розумів (теж, може бути, вчителі прищепили йому це розуміння), що він граф і граф багатий, що йому не треба ніяких знань і доброчесностей...» [67]

Справа, зрозуміло, не в тому, що в згаданих випадках діяли якісь вроджені нахили до поганого, до зла, до розумової тупості. Шевченко рішуче відкидав фактор природженості. «Природжених таких огидних здібностей я не визнаю навіть в ремонтері (офіцер в царській армії, уповноважений закуповувати коней для кавалерії.— С. Ч.). У нас говорять про п'яницю, злодія і тому подібного художника, що він, бідолаха, вже з цим і народився. Пренаївнє поняття!» [68], твердить Шевченко в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».             

Неробство, звичка користуватися чужою працею — ось що, на думку Шевченка, є причиною морального виродження людей.

Глибоке знання дитячої психології знайшло своє відображення не тільки в поезії і в повістях Шевченка, а і в його образотворчому мистецтві.

Шевченко, залишив після себе чимало малюнків з зображеними на них дітьми. Діти змальовані на таких виконаних ним ще до заслання роботах: 1) Циганка-ворожка, 2) Хлопчик з собакою в лісі, 3) Автоілюстрація до поеми «Слепая», 4) Хата вдови на Україні, 5) Селянська сім'я, 6) На поселенні, 7) Діти Рєпніних, 8) Автоілюстрація до поеми «Невольник», 9) У Києві, 10) У Решетилівці. (дві роботи), 11) Діти Кейкуватих, 12) Селянське подвір'я, 13) Художник на селі за роботою.

Діти є і на малюнках Т. Г. Шевченка періоду його перебування на засланні, як наприклад:

1) Форт Кара-Бутак, 2) Фортеця Іргиз-Кала, 3) Укріплення Раїм, 4) Кибитка казахів на березі Аральського моря, 5) Ускова з дитиною, 6) Благословіння дітей, 7) Казашка над ступою, 8) Хлопчик-натурник, 9) Державний кулак, 10) Хлопчик, який грається з кицькою, 11) Байгуші, 12) Казахський хлопчик дрімає біля груби, 13) Щасливий ловець, 14) Хлопчик (намальований вугіллям, крейдою. і олівцем).             

Важко знайти іншого видатного художника, який би стільки уваги і місця приділив дітям і, головним чином, дітям трудового- народу. Дійсно, слід висловити жаль з приводу того, що досі ніхто . з дослідників мистецтвознавців не зайнявся вивченням образотворчого мистецтва Т. Г. Шевченка, присвяченого дітям.

Багато цікавого матеріалу для роздумів про психологічні погляди Шевченка, безумовно, може дати вдумливе вивчення малюнків його з зображенням дітей. Стаття проф. Г. С. Костюка «Психологічні погляди Т. Г. Шевченка» [69] значно виграла б, якби автор піддав дослідницькому вивченню і образотворче мистецтво великого Тараса.

Художній і психологічний аналіз його образотворчої спадщини про дітей обіцяє дати матеріал великої наукової цінності.

Кілька зауважень про такі роботи художника періоду заслання.

До цього періоду належить група робіт, в яких Шевченко малював дітей казахського народу. Придивіться до дитячих облич, і ви побачите в них відкриту душу дитини з її наївністю і безпосередністю. Ви побачите в них і ще незбагненні дитиною злидні, які змушують її простягати руку за милостинею: напівголі діти-жебраки дивляться на глядача своїми невинними очима, в яких безодня людяності, в яких, проте, ще не загорілась іскра гніву проти ненажерливих багатіїв.

Ось у малюнку «Державний кулак» зображені два хлопчики, які терпляче чекають біля відчиненого вікна милостині; вони небачать або, вірніше, не розуміють, чому з відчиненої половинки вікна висувається велика, затиснута в кулак рука.

Ви бачите, як старший хлопчик заховав за спину руки з посудиною, в яку діти збирають милостиню, хлопчик не буде нічого просити у людей, які погрожують біднякам кулаками. Нам не видно обличчя цього хлопчика: можливо, на ньому зображено здивовання, а може, і презирство до «кулаків» і власників цих кулаків.

Менший хлопчик сидить; напевно, від недоїдання він такий виснажений, що змушений при першій же нагоді сідати. Сумом дихає його обличчя.

Діти з їх безпосередністю ще не розуміють, що їх разом з усім трудовим народом душить «рука» царизму, ворога дітей, ворога всього людства.

Придивившись до малюнків, глядач бачить на деяких з них за дітьми самого автора в мундирі солдата. «Для чого він тут, на малюнках?» може виникнути запитання.

На це запитання допомагає відповісти психологічний аналіз змісту малюнка.

Намальовано, наприклад, хлопчика, який грається з кішкою. Хлопчик робить рухи рукою, пальцем — кішка реагує на них, піднімаючись на задні лапки. Хлопчика це бавить, та й тварина, очевидно, теж відчуває потребу в тому, щоб погратися.

Увага написана на обличчі дитини, увагу і готовність зробити якийсь рух зображено у всій фігурі кішки. За якусь мить цей рух буде зроблено.

Ніби нічого оригінального, звичайна картина з життя дітей.

Це вірно, картина звичайна. Та щоб цю звичайну з дитячого життя картину відтворити, для цього треба відчувати дитину, сотні разів спостерігати її ігри, спостерігати уважно і не байдуже, а ставлячись до неї з великою теплотою і щирістю.

На малюнку Шевченко зобразив і самого себе в позі людини, яка не тільки споглядає гру дитини з кішкою, а й думає свою думу про дітей, про їх радощі і злигодні, про їхню життєву долю. Глядач бачить і відчуває, що художникові приємно спостерігати дітей, бачити їх у доброму настрої, що він любить їх великою любов'ю.

Ось малюнок інший: казахський хлопчик палить, мабуть, саксаулом, грубу. Його погляд кудись спрямований, він на щось дивиться. На що, не показано. Але глядачеві зрозуміло, що хлопчик дивиться з цікавістю, його личко з посмішкою, хороше, відкрите дитяче личко.

А на іншому малюнку той же хлопчик зображений заснулим біля відкритої груби. Йому стало тепло; мабуть, від тепла він розімлів, і тому його потягло на сон; в руці у нього саксаулу немає; можна думати, більше палити не треба — увага до процесу обігрівання груби вже не викликається необхідністю, дитину здолав сон, солодкий сон. На обличчі дитини вираз спокою; хлопчик майже голий, але його пригріває від груби, йому не холодно, він спить міцним сном.

Коли ви розглядаєте картини і ескізи, які належать пензлеві Т. Г. Шевченка, ви бачите, що автор стоїть горою за дітей трудящих, за дітей знедолених царсько-поміщицьким ладом, колоніальною політикою царизму. Глядач бачить, майже фізично відчуває, що Шевченко не тільки зображає, але й виносить суворий, невмолимий присуд царизмові, лютому ворогові людської правди, найлютішому ворогові дітей і молоді.

Про велику силу справжнього гуманізму, з одного боку, і критичного реалізму, з другого боку, і разом з тим про велику силу проникнення в психологію дітей, в даному випадку казахських, говорять нам малюнки, які належать пензлеві геніального художника-мислителя і тонкого знавця людських душ.

Шевченко ніби говорить людям: «Діти — найцінніше у нас на світі. Це — майбутнє ваше. Піклуйтесь про них, виховуйте з них добрих, чесних людей. Готуйте для них щасливе, радісне життя. Боріться проти тих сил, які, пригнічуючи вас, несуть горе і страждання дітям вашим. Боріться з усієї сили: в цьому правда людська, в цьому — ваш обов'язок перед молодим поколінням».

ПРО РОЛЬ СІМ'Ї І МАТЕРІ У ВИХОВАННІ ДІТЕЙ

Шевченко надавав виняткового значення сім’ї. Відомо, з біографії поета, як пристрасно бажав він створити свою сім'ю, яку, радість він відчував, зустрічаючи хорошу сім'ю.             

Відомо, з другого боку, й те, як обурювався він з людей, що дивились на сім'ю, як на примусовий атрибут, існування якого є лише умовною необхідністю, формою додержування «пристойності» і тільки.

Шевченко в кількох творах зупиняється на огидних явищах розладу в поміщицьких сім'ях. У повісті «Несчастный» чоловік і жінка протистоять один одному; батько майже не знає своїх дітей, віддавши їх на «піклування» мачухи. Він навіть не знає, що син його був хворий на віспу і з вини «батьків» осліп. Батько не виявляє ніякої протидії агресивним заходам своєї другої дружини до дівчинки і хлопчика, його дітей від першої дружини.

У повісті «Варнак» зображено «сім’ю» графа, глава якої перебуває в Італії, а графиня, порядкуючи в маєтку, раз у раз озброює сина проти батька. Шевченко вигукує: «...який добрий моральний приклад міг бачити хлопчик у сімейному житті своїх батьків? Раніше він часто, бувало, запитував у своєї ніжної матері: чи скоро приїде татусь? На що мати йому відповідала, що його татусь негідник і що... вона його в дім не пустить» [70].

Шевченко обурювався з тих батьків і матерів, які влаштовували одруження своїх дочок з розрахунку, шукаючи для них знатних женихів, родовитих, титулованих, якихось князів і т. д. В повісті «Княгиня» розповідається про долю дівчини із заможної, але не родовитої сім'ї, про дівчину, яку силоміць видали заміж за князя, хоч вона любила простого юнака. Молодій жінці випала тяжка доля. Її чоловік, князь, завів у кімнатах псарню; почали відбуватись щоденні гулянки та бенкети, драгунські полювання; все господарство пропили й проїли, були начисто пограбовані всі двори кріпаків. Під час одного п'яного нічного бенкету при запалених смоляних бочках від іскор, занесених вітром на скирди, зчинилася пожежа, яка знищила все село. Нещасна «княгиня», що вже мала дитину, ледве була врятована, але... вона збожеволіла.

«О, матері, матері! — вигукує автор.— Ви забуваєте свої страждання при народженні дитини, коли так недорого продаєте це дитя, яке вам так дорого обійшлося!» [71].

Аристократія не здатна мати дружну, міцну сім'ю. Шевченко знаходить таку сім'ю найчастіше у простих людей, які живуть з своєї власної праці.

Дві дівчинки-сестри, Ліза і Наташа (повість «Музыкант»), вступили в життя з різними перспективами на майбутнє. Ліза потрапила в сім'ю поміщика Арновського, там її спокушала сестра Арновського, «розбещена стара дівка», за виразом автора. Ця особа перетворила Лізу на «нелюдськи морально покалічену» істоту з метою одружити з нею до неможливості розбещеного старика, свого «огидного брата». Мета ця була досягнута, але Ліза сама перетворилась у всевладну поміщицю, яка швидко зробила свою виховательку, колишню господиню дому, ключницею, а свого старезного чоловіка, Арновського, скоро перевела на становище, так би мовити, пенсіонера, виділивши йому щомісячне утримання у розмірі ста карбованців. Ліза виявила якості, які обіцяли, що вона стане гідною своєї виховательки.

Іншу долю приготувало життя Лізиній сестрі, Наташі, долю щасливої дружини бідного, але працьовитого чоловіка, обдарованого чудовими музичними здібностями. Ця доля була підготовлена тим, що жити і виховуватись Наташі довелося в сім'ї не поміщицькій, не аристократичній, а в сім’ї лікаря, простої людини, яка любить працю, яка вміє цінувати людей і все добре в суспільстві і природі.

Ненавидячи побут поміщицьких сімей, Шевченко симпатизує сімейному життю людей праці: «... мені,— говорить він у повісті «Художник»,— більше подобається сімейний [побут] простих людей... Серед них я зовсім спокійний, а там все чогось немов боїшся» [72]

Співчутливо говорить Шевченко про сім'ю Сокир у «Близнецах», про сім'ю Прехтелів у «Прогулке...», про сім'ю Якима і Мар¬ти Гирло (повість «Наймичка»), де у взаєминах між членами сім'ї відчувається теплота, сердечна близькість і єдність дій. Співчутливо зображає поет вдовині селянські сім'ї, де хоч і бідно та вбого, але є піклування матерів про дітей, а дітей про матерів, де наполеглива праця не тільки не вбиває, а міцніше підкреслює людяність сімейних стосунків. У бідній, але дружній сім'ї і бідність та інші життєві злигодні легше зносити. У повісті «Варнак» говориться про таку сім'ю однієї вдови:

«В усій хаті її було видно убозтво і злидні. Проте при всьому тому все було чисте й охайне. Стара хата була ретельно вимазана...

Усе бідне домашнє начиння було в чистоті і порядку. Сороч¬ки, як на ній самій (господині. — С. Ч.), так і на дочці, були чисті, білі. Все в неї було в такому порядку, що й самі злидні здалися мені не такими огидними, як я собі їх уявляв» [73]

Про те ж саме говориться і у вірші Шевченка, який починається — «І досі сниться» (вірш написаний в Оренбурзі 1850 р.).

І досі сниться: під горою.

Між вербами та над водою,

Біленька хаточка. Сидить

Неначе й досі сивий дід

Коло хатиночки і бавить

Хорошеє та кучеряве

Своє маленькеє внуча.

І досі сниться: вийшла з хати

Веселая, сміючись, мати.

Цілує діда, і дитя

Аж тричі весело цілує,

Прийма на руки, і годує,

І спать несе. А дід сидить,

І усміхається, і стиха

Промовить нишком:— Де ж те лихо?

Печалі тії, вороги?

Дід готовий забути про те, що на світі є лихо, печалі і вороги. В добрій сім'ї вони не так важко зносяться — в цьому Шевченко твердо переконаний.

Він певен того, що йому самому в житті стане трохи легше, якщо він зможе влаштувати собі добре сімейне життя.

На березі Аральського моря, поринувши в спогади про нездійсненні мрії мати власну сім'ю, Шевченко такими словами вилив гіркоту своїх почуттів:

Добро, у кого є господа,

А в тій господі є сестра

Чи мати добрая.— Добра,

Добра такого таки зроду

У мене, правда, не було,

А так собі якось жилось.

........................

........................

Я думав: де б того добра,

Письмо чи матір, взять на світі?

Далеко на чужині йому так хотілося одержати вісточку від сім'ї, від рідних, від матері, та, на жаль, сім'ї у нього не було.

Добре відомо, як пристрасно хотів Шевченко створити свою сім'ю після повернення із заслання; він, безумовно, здійснив би, хоч і з запізненням, це своє бажання, якби цьому на перешкоді не стала рання смерть поета.

Шевченко не мислив собі сім'ї без дітей. Жінка, яка виходить заміж, повинна готуватися стати матір'ю, бо бути матір'ю — щастя, бо жінка-мати — це велика суспільна справа. Шевченко віддає пошану і повагу жінці матері, яка гідно виконує свої материнські обов'язки, оточуючи ласкою і піклуванням своїх дітей.

Слово мамо. Великеє,

Найкращеє слово!

Духом глибокої поваги до трудящої матері-жінки, яка всю себе віддає дитині, перейнята російська повість «Наймичка». Тут зворушливо зображена мати, змушена в умовах царської Росії приховувати своє материнство від сипа, тоді як вона безмежно йому віддана.

Духом глибокої поваги до матері перейнято багато творів Т. Г. Шевченка.

Проте лише ту матір Шевченко визнає, яка добре усвідомлює і з усією відповідальністю виконує свої обов'язки перед дітьми.

Він ганьбить матерів, які зневажливо ставляться до своїх материнських обов'язків. Шевченко посилає слова презирства тим аристократам і аристократкам, які

І не знають, як ті діти

У їх виростають,

Бо матері там немає,

А мамку наймають.

Знову презирство посилає він тим матерям, для яких питання про здоров'я дітей звучить, як натяк на те, що вони споганіли або зістарілись.

Ось «...зростає найчудовіше дитя, дівчинка років чотирьох або близько цього, жвава, мила, справжній херувим, що злетів із неба. І херувим цей, це найчудовіше створіння віддано до рук брудної селянської баби. А ніжна матуся шнурується собі та припікає папільйотки, навіть на потилиці, і знати більше нічого не хоче...

Навіщо вони дітей родять, оці амфібії, оці бездушні автомати? З якою метою вони виходять заміж, ці мертві красуні?» [74] обурюється Шевченко в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».

У поезії Т. Г. Шевченка образ матері і її найвідповідальнішого ставлення до дитини знайшов яскраве художнє втілення. Важко назвати іншого такого письменника, який присвятив би стільки місця в своїй творчості цій темі.. що особливо знаменне? Саме те, що материнське почуття у Шевченка показано як високо людяне, високо благородне почуття, властиве простим людям і шановане" трудовим народом. Не в поміщицькому, не в аристократичному середовищі знаходить Шевченко образи жінок, які свято виконують свій материнський обов'язок. Там їх майже неможливо знайти.

Інша справа народ.

Ось бідна-пребідна вдова, яка з усієї сили б'ється, щоб мати можливість віддати свого сина в школу і уготовити йому кращу життєву долю.

Ось знедолена жінка, яка на панщині пшеницю жне, а з нею дитина, про яку вона не забуває, не може забути.

Ось обдурена уланом сільська дівчина Лукія (повість «Наймичка»), яка була змушена підкинути своє дитя влаштовується в сім'ї, що усиновила її дитину, наймичкою, щоб бути біля свого дитяти і виховувати його. Вона приховує від господарів материнство своє, але настійно і бережно виконує свої обов'язки не наймички, а матері-виховательки. Залишається Лукія сама з дитиною на руках:— О, яка вона, в цю мить була прекрасна, яка щаслива. Яка чудова, урочиста радість була розлита по всій істоті її...

«Довго вона бавилася з нею, піднімала її вище голови своєї, ставила на підлогу, знову піднімала і знову ставила, розмовляла з нею, сміялася, цілувала її, плакала і знову сміялася; словом, вона бавилася з нею, як семилітня дівчинка, співала їй пісні, розповідала казки, називала її всіма пестливими сердечними іменами, а дитя, ніби симпатизуючи радощам своєї щасливої матері, протягом дня ні разу не заплакало. І яке воно прекрасне було! Карі великі оченятка блищали, як алмази, і в них багато було подібності до очей його прекрасної матері» [75].             

Найзадушевніші слова знаходить Шевченко, щоб змалювати світлий образ жінки, яка любить своє дитя, щоб розкрити перед читачем усе багатство її серця.

Виведені в повістях Шевченка й інші матері, які нехтують свої материнські обов'язки. Це — кузина в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», Софія Самійлівна в повісті «Музыкант», Варенцова (щоденник поета). Це — погані матері і тому погані жінки, яким Шевченко відмовляє у своїй пошані.

Ми не ставимо перед собою завдання намалювати з усією повнотою і багатогранністю образ матері, як він представлений у творчості Т. Г. Шевченка. Ця тема виходить за межі нашого дослідження. Ми лише намагаємося підкреслити погляди поета на роль жінки в сім'ї як виховательки дітей. Тому ми залишимо без розгляду питання про зображення матері в живописній творчості Шевченка, де мати показана також глибоко реалістично, також народно.

Один психолог-фрейдист дивувався, чому у Шевченка «жінки; яких він зображує, мають, як правило, карі очі і чорні брови».

Він не міг пояснити наведеного факту і скаржився, що йому бракує для цього потрібних біографічних даних. Цьому «дослідникові» було невтямки, що справа не в якихось там особливих біографічних даних, не в особистих зустрічах поета обов'язково з кароокими і чорнобровими молодими жінками, а в загальному його погляді на жінку-матір, жінку-трудівницю. З цього погляду, справді гуманістичного, справді етичного, і випливає та естетична характеристика образів жінок, до яких поет ставився прихильно і з повагою.

Мати — перша, природна вихователька своєї дитини. В очах Шевченка мати, яка не виконує свого материнського обов'язку, гідна всілякого засудження: вона злочинниця перед суспільством, зона викликає огиду, не тільки моральну, а й фізичну.

І, навпаки, заслуговує на всебічну пошану та мати, яка любить своїх дітей людською любов'ю і по-людському піклується про них, про їх майбутнє. Образ такої матері благородний, він прекрасний і в етичному, і в естетичному розумінні.

ПРО СУСПІЛЬНЕ ВИХОВАННЯ

Вітчизняна педагогічна думка збагатила науку про виховання найціннішими теоретичними положеннями. У працях М. В. Ломоносова, М. І. Новикова, Г. С. Сковороди, О. І. Радіщева, у працях великих російських револіоціонерів-демократів розкривалась демократична програма виховання, побудована на основах громадськості. Важко документально доводити, що Т. Г. Шевченко знав висловлювання з питань виховання М. І. Новикова або О. І. Радіщева. Але твори Г. С. Сковороди він, напевно, знав, бо, втікаючи від п'яного дячка, ще дитиною в кущах списував уривки творів Сковороди, що жили в пам'яті народній і поширювалися в рукописних копіях.

У 30-х і 40-х роках минулого століття питання виховання і навчання не раз широко обговорювалися в пресі. До питань виховання звертався раз у раз Віссаріон Бєлінський. У рецензіях на дитячі книжки, на шкільні підручники, в аналізі художніх образів російської літератури Бєлінський ставив на розгляд найважливіші питання педагогіки. А за працями В. Г. Бєлінського 40-х років стежила з пильною увагою і інтересом вся російська громадськість, стежив, зрозуміло, і Шевченко.

Шевченко не міг, звичайно, не знати статті Бєлінського, присвяченої критиці двох казок Гофмана і казок дідуся Ірінея.

У цій саме статті Бєлінський підняв найважливіше питання про суспільне значення виховання, про відповідальність батьків перед суспільством за виховання своїх дітей.

Глибоко і всебічно опрацював великий російський мислитель у світлі дійсності проблему виховання з погляду його суспільних завдань, прямо і різко розкритикував типові недоліки в постановці виховання дітей і намітив принципові лінії, в дусі яких це виховання повинно бути організоване.

«Виховання — велика справа: ним вирішується доля людини... Розумне виховання і злого по натурі робить або менш злим або навіть і добрим, розвиває до певної міри найтупіші здібності і по можливості олюднює найобмеженішу і дрібну натуру...» [76], писав В. Г. Бєлінський.

Люди бездарні, тупоумні — це виняток: «...якби можливе було однакове для всіх нормальне виховання,— число скривджених природою так би обмежилося, що дійсно скривджені нею прямо поступали б в кунсткамеру в банки зі спиртом. І тому виховання по відношенню до більшості набирає ще більшої важливості: воно все — і життя, і смерть, порятунок і загибель» [77].

Від 40-х років Шевченко засвоїв собі такий високий погляд на роль виховання в людському суспільстві. Можливо, не раз замислювався він над питанням виховання під впливом живих вражень дійсності.

На засланні бачене, чуте, прочитане про виховання знову передумувалось, аналізувалося, оформлювалося в систематизовані педагогічні ідеї.

Не виключено, що певним стимулом до педагогічних роздумів могли прислужитися статті, які друкувалися в середині 50-х років у російських журналах, зокрема в «Морском сборнике», органі Морського міністерства.

У січневій книжці «Морского сборника» за 1856 р. була надрукована велика стаття Бема «О воспитании». Розвиваючи деякі корисні думки, Бем, проте, наполягав на тому, що поряд із сім'єю справу виховання розв'язує держава (поміщицька.— С. Ч.) і церква (православна. — С. Ч.). В статті Бема рекомендувалось прищеплювати дітям монархічні почуття, прищеплювати їм слухняність, благочестя і тому подібні якості.

Автором відмічалися такі шляхи в організації виховання: «1) Виховання в батьківському домі; 2) відвідування класів публічних навчальних закладів і саме життя в батьківському домі; 3) навчання і життя в учбовому закладі» [78].

Щодо дівчаток Бем віддавав перевагу такій практиці, коли все їх виховання проходить у сім'ї.

Докладно спиняється Бем на питаннях змісту шкільного навчання, на тому, які навчальні предмети переважно слід вивчати в початковому і середньому навчанні.

У дискусії в «Морском сборнике» взяли участь акад. І. І. Давидов [79] (березень), В. Даль і М. І. Греч (травень), М. І. Пирогов (липень), А. І. 3., Вол. Михайлов (серпень) та ін.

І.І. Давидов, намагаючись розв’язати питання з погляду вікових особливостей учнів, пропонував вихователям на першому ступені розвивати у дітей почуття, на другому — розум (батько чи наставник), а на третьому, при переході до віку юнака,— волю.

В. Даль у своєму виступі головним чином наполягав на вимозі, що треба мати вихованих педагогів, інакше від виховання потрібних наслідків сподіватися не можна. Він наводив приклади погано підготовлених педагогів, які тільки шкодили справі виховання учнів.

М. І. Греч обмежив тему своєї статті питаннями викладання мови і словесності.

Серйозні думки висловив Вол. Михайлов [80] у статті «Ще думки про виховання». Так, він з достатньою силою підкреслив роль батьків у вихованні дітей: вказав на те, що не можна бути педагогом без любові до дітей, без готовності вивчати їх, проявляючи терпіння і наполегливість. На відміну від Бема, Михайлов висловлювався за таке жіноче виховання, яке б розвивало майбутніх матерів і в розумовому і в моральному відношенні, яке готувало б з них свідомих своєї відповідальності перед суспільством добрих виховательок своїх дітей.

З усіх вміщених у «Морском сборнике» статей про виховання найглибшою за постановкою проблеми була стаття видатного російського хірурга, учасника оборони Севастополя, проф. М. І. Пирогова — «Вопросы жизни». Поява цієї статті підняла дискусію на велику суспільну висоту, викликавши відгуки таких мислителів і теоретиків педагогіки, як Добролюбов, Чернишевський і Ушинський.

М. Г. Чернишевський негайно відгукнувся в «Современнике» (1856, липень) на статтю Пирогова «Заметками о журналах». Він вбачав головну ідею праці Пирогова в постановці вимоги: «...виховання головною своєю метою повинно мати підготовлення дитяти і потім юнака до того, щоб у житті був він людиною розвиненою, благородною і чесною. Це найважливіше. Так піклуйтесь насамперед про те, щоб наш вихованець став людиною в істинному розумінні слова».

М. Г. Чернишевський закінчив відзив про статтю М. І. Пирогова такими словами: «Честь і слава п. Пирогову за чудове і рішуче висловлення таких здорових переконань; повна честь і «Морскому сборнику» за вміщення таких статей».

Відгуком на «Вопросы жизни» Пирогова з'явилася чудова стаття О. М. Добролюбова «Про значення авторитету у вихованні» («Мысли по поводу «Вопросов жизни» г. Пирогова»), надрукована в «Современнике», 1857 р., травень.

Не називаючи імен (Даля, Давидова і ін.), Добролюбов розкритикував неправильні настанови, висунуті авторами різних статей з питань виховання. Добролюбов, як і Чернишевський, підняв на щит порушену Пироговим ідею суспільного, громадського виховання.

Т. Г. Шевченко ніде не називає ні Бема, ні Греча, ні Пирогова (з Далем він був знайомий особисто), проте це не означає, що дискусія з питань виховання йому була невідомою.

Сам Шевченко у творах кілька разів називає «Морской сборник», очевидно, ним читаний в Ново-Петровському укріпленні. Якщо «Отечественные записки» і «Современник» туди надходили нерегулярно, то «Морской сборник» и «Русский инвалид» як органи військових відомств, напевно, складали найнеобхіднішу приналежність кожної військової установи.

Читаючи «Морской сборник», Шевченко не тільки знайомився з різними поглядами на виховання (з цими поглядами він був знайомий і раніше), але і втягувався сам у дискусію, беручи участь у ній на сторінках своїх російських повістей.

Різко повстає він проти батьків-дворян, які нелюдським поводженням з дітьми перетворюють виховання в знущання над дітьми.

Діти, залишені на волю стихійного сімейного виховання, особливо у поганих батьків, можуть стати в майбутньому людьми, відкинутими суспільством.

Батьки-дворяни, не віддаючи своїх дітей до школи, засуджуючи їх на бездіяльне існування, гублять їх самі, готують їм погане майбутнє.

У повісті «Несчастный» зображається сумний наслідок байдужого ставлення батьків до виховання своїх дітей.

Відставний ротмістр, поміщик, маючи двох дітей від першого шлюбу, одружився з випадковою жінкою сумнівної моральності. Деспотична, брутальна мачуха викидає з дому пасербицю, а осліплого від віспи пасинка прирікає на жебрацьке існування. Предмет її піклування — власний син, ненаглядний Іпполіт.

Ніякого виховного керівництва розвитком Іпполіта немає. Хлопчик живе байдикуючи, нічого не робить, ні над чим не замислюється, не дістаючи жодних стимулів для свого розумового і морального розвитку. .

Він став розбещеним хлопчиком, з яскраво виявленими егоїстичними нахилами.

До школи мати його не захотіла віддати. Лише коли йому минуло 14 років, його стали навчати грамоти, та й то не тому, що цього бажала мати, а тому, що про це дуже вже настирливо нагадували сусідки. Мати міркувала так само, як міркувала Простакова з «Недоросля» Фонвізіна.

«—Дурні ви, — думала Марія Федорівна,— зі своєю грамотою; адже він стовбовий дворянин, поміщик, та ще й поміщик який 1000 душ чистих... ось воно що! До нього, неграмотного, ви ж, грамотні, прийдете та в ноги вклонитесь» [81].

З навчання Іпполіта, де в ролі вчителя виступав кріпак Федько, нічого не вийшло. Проте підліток швидко проходив науку злодійства і брехні. І в місті, де кілька років Іпполіт навчався у приватного педагога, пуття не вийшло: Іпполіт, не контрольований матір'ю, тижнями не з'являвся до свого вчителя. 18-річний юнак віддавав перевагу іншому. Скінчилася справа дуже погано: мати, щоб здихатися зовсім зіпсованого сина, віддала його за «неповагу до матері» в солдати.

Педагогічний смисл повісті ясний: погана мати не може дати щастя своїй дитині; без розумового виховання, систематичного, правильно організованого, керованого твердою рукою, із дитини не може вийти нічого путнього; одне сімейне виховання без шкільного навчання, особливо у поганих батьків, фактично є не вихованням, а моральним каліченням особистості дитини, придушенням усіх її хороших нахилів, гальмуванням нормального розвитку її здібностей.

Погані батько й мати, безглузде виховання (вірніше відсутність усякого виховання) в сім'ї роблять долю дитини жалюгідною, нещасною. Не випадково Шевченко і дав своїй повісті назву «Несчастный».

Сюжет названої повісті має в своїй основі реальне зерно. В щоденнику своєму, в запису від 25 червня 1857 р., Шевченко розповідає про якогось солдата Порцієнка (з дворян), засланого до Ново-Петровського укріплення з волі батьків. Характеризуючи Порцієнка, автор пише, що він «усі... огидні пороки вмістив у своїй підлій двадцятилітній особі». Шевченко глибоко обурений: «Дивне і незрозуміле для мене явище цей огидний юнак. Де й коли встиг він так глибоко заразитися всіма ганебними моральними хворобами?.. І це син статського радника, отже, не можна припустити, щоб не було засобів дати йому не будь-яке, а пристойне виховання... Та й взагалі повинні бути гарні батьки й матері, які віддають дітей своїх у солдати для виправлення» [82].

Шевченко вважає, що такі батьки заслуговують на суворе покарання, що найкраще їх зіпсованих дітей віддати «під опіку ніжних батьків; нехай потішаються на старості років своїм власним творінням».

Сімейне виховання не може замінити собою виховання суспільного, яке передбачає життя серед однолітків, спілкування з дорослими, ознайомлення з соціальними обставинами. Ніяке, навіть найкраще поставлене сімейне виховання не в силі забезпечити підготовку добре зорієнтованих у життєвих умовах юнаків і дівчат.

Поміщиця Софія Самійлівна (повість «Музыкант») висловлює бажання виховувати своїх дітей «у цілковитому відлюдді і потім випустити їх у світ зовсім невинних, як двох пташеняток з-під крильця».

Т. Г. Шевченко дає цьому планові таку оцінку: «Справді, поетична ідея, але ніяк не більше» [83]

Початкове сімейне виховання повинно далі доповнюватися суспільним вихованням.

«Я погано вірю у виховання найдоброчесніших матерів, тим більше, якщо в них одно єдине дитя», говорить Шевченко в повісті «Близнецы». Характеризуючи Ничипора Федоровича Сокиру, він зауважує, що той виріс «порядним хлопчиком, незважаючи на турботи ніжної матері»; іншими словами, доведені до безмежності піклування, ніжність і т. д. матерів можуть негативно впливати на дітей.

Не підлягає ніякому сумніву, що Шевченко був у курсі педагогічних ідей свого часу. Уважний читач повісті Т. Г. Шевченка «Близнецы» відчуває відображення в творі знань автора в галузі педагогічної теорії. Проблеми, які вирішувалися теоретичною педагогікою, Шевченко намагається розв’язати за допомогою художніх засобів.

Шевченко ясно виділяє три фактори формування особистості: 1) задатки і звички, набуті в ранньому дитинстві, 2) систему виховних впливів учбового закладу і 3) вплив того соціального середовища, яке оточує вихованця.

У повісті «Близнецы» Т. Г. Шевченко пише:

«Прислів’я справедливо говорить: «Який змалку, такий і в могилку»... Ще говорять, що живі дитячі враження такі живучі, що вмирають тільки разом з нами, і що вихованням нічого не зробиш з юнака, якщо його дитинство було оточене грубою декорацією і такими ж акторами, і що дитинство, проведене на лоні божественної природи і на лоні любимої чудової матері і христия-нина батька,— що такі чудові враження нездоланною стіною стануть навколо людини і захистять її на шляху життя від усіх мерзот мінливого світу».

Шевченко виклав погляди на виховання, висловлювані різними теоретиками педагогіки і різними громадськими діячами.

Цілком можливо, що тут автором викладена сутність і песталоцціанського погляду на виховання. Адже деякі ідеалізатори сімейного виховання і противники виховання шкільного охоче посилалися на авторитет Песталоцці.

Яких же поглядів дотримується сам Шевченко? Чи справді враження раннього дитинства здатні остаточно визначити моральне обличчя дорослої людини?

На це питання Шевченко відповідає негативно. Свою негативну відповідь він дає не у вигляді теоретичного міркування, а через художнє зображення різних наслідків виховання.

У повісті Шевченка «Музыкант» виведені дві сестри — Ліза і Наташа.

Своє дитинство вони провели в основному на лоні природи. Однакові враження мали вони від природи. Одні й ті ж люди складали їх оточення. Проте в 14—15 років характери дівчаток вийшли різні.

Наташа любила музику, цілі дні проводила за фортепіано. У неї багато «глибокого почуття і недитячого розуму». Вона допитлива, вона дістає «велике задоволення возитися з якою-небудь хитромудрою іграшкою».

А Ліза за зовнішністю немов «дві краплі води подібна до Наташі», але в дійсності цієї схожості немає.

Ліза дуже жвава, більш схожа на хлопчика, ні до кого не прив'язується, неохоче вчиться і музики не любить.

«Що б це означало? Дитинство їхнє було цілком однакове, а тепер така різниця?», запитує Шевченко. І самим своїм питанням він дає відповідь, що враження раннього дитинства не можна ви¬знати за вирішальний фактор виховання. Очевидно, наступні впливи на розум, волю, емоції дітей і підлітків здатні руйнувати позитивну силу вражень раннього дитинства. Очевидно, обидві дівчинки зазнали різні впливи в період переходу від раннього дитинства до підліткового віку, що різко позначилось на формуванні їх характерів та інтересів.

У «Музыканте» Шевченко тільки ставить проблему: «Що б це означало? Дитинство їхнє було цілком однакове, а тепер така різниця?» Він поки що констатує безсумнівний життєвий факт, який вимагає пояснення.

Таке пояснення дається в іншій повісті, в «Близнецах».

У повісті «Близнецу» виводяться два хлопчики — Зося і Ватя. Свої дитячі роки вони провели в умовах найсприятливіших: їх оточувала чудова сільська природа, трудова обстановка, прекрасне, уважне ставлення до них батьків (Ничипора Федоровича і Парасковії Тарасівни Сокир). Одним словом, обидва хлопчики виховувалися в однакових умовах.

Деякий час справді в характері хлопчиків не помічалось будь- якої помітної різниці. Хлопчики були «так між собою схожі один на одного, що тільки одна Парасковія Тарасівна могла розрізнити їх. І ця схожість не обмежувалась самою зовнішністю. Вони схожі були один на одного всім єством своїм. Наприклад, Ватя хотів учи¬тися, і Зося теж, Зося хотів гуляти, і Ватя теж».

Коли Ватя і Зося потрапили до Полтави, то вони здивували Івана Петровича (Котляревського) схожістю своєї психічної організації. Іван Петрович здивувався, пише автор, «їх незвичайній схожості, як фізичній, так і моральній».

Та ця схожість швидко стала руйнуватися.

І тут сила вражень, нахилів, звичок, набутих у ранньому дитинстві, як виявилося, зберігала лише тимчасове, а не постійне, не вирішальне значення.

Значно більш дійовими на практиці в зображенні Т. Г. Шевченка є інші фактори: виховна система навчального закладу, з одного боку, і оточуюче середовище — з другого.

Зося і Батя, так схожі один на одного, потрапляють у різні умови шкільного виховання і перебувають під впливом різного за моральними настановами середовища. Який же виходить наслідок?

Словами Івана Петровича автор говорить, що це буде педагогічний експеримент: «нема лиха без добра, що від різного їх виховання вийде психологічний дослід, який і покаже, яка різниця може статися від виховання між суб’єктами, зовсім однаково організованими».

Зося вчився в кадетському корпусі, в середовищі морально розбещеного царського офіцерства, з його зовнішнім лоском, пиятикою, вічною гонитвою за грішми, готовністю заради грошей батька рідного продати та ін.

Батя ж навчається в гімназії; його середовище інше. Які ж наслідки?

Зося морально зовсім розклався: посіяні в ньому з дитинства добрі звички заглухли; замість них у нього розвинулися нові, аморальні звички — неповага до батьків, брехливість, егоїзм, відсутність інтелектуальних інтересів і т. д. В офіцерському середовищі із Зосі виростає розпутник, картяр-п’яниця, негідний воїн, чужа родинних почуттів людина, істота, яка не знає ніяких моральних устоїв. Зося гине ганебно, безповоротно.

Інша доля чекає на Ватю. Він, навчаючись спочатку в гімназії, а згодом на медичному факультеті університету, живе серйозними навчальними справами: наукові знання розширюють його кругозір, розвивають його інтелектуальні запити і розумові здібності. Оточення зайнятих працею людей, коло знайомства з людьми, пройнятими суспільними інтересами, виробляють у Ваті багатогран¬ність інтересів: набуті в дитинстві нахили і звички розвиваються в позитивному напрямі. Батя стає порядною людиною-громадянином, добрим спеціалістом-лікарем, вірним другом; він обіцяє стати і зразковим чоловіком своєї дружини.

Гімназичне виховання характеризується у Шевченка позитивними рисами, а виховання в кадетському корпусі змальовується як потворне, як моральне псування людської особистості.

Середовище людей, які зайняті серйозною працею, громадською роботою і які мають культурні запити, формує з молоді серйозних, гідних пошани трудівників і добрих громадян.

А середовище царського офіцерства, яке в своїй переважній більшості вийшло з дворянства, формує, в уяві Шевченка, людей, позбавлених моральної чистоти, чужих суспільним інтересам, людей, що легко піддаються моральному розкладові.

Шевченко схильний вважати, що саме характер середовища відіграє істотну роль в моральному розвитку людини. Зося невмолимо йде до загибелі. І автор говорить: «Зоєю мій! Що ж тебе так жахливо перетворило? Невже виховання? Ні, виховання скоріше нічого не зробить з людини, чи тільки опошлить її, але перетворити в грубу тварину ніяке виховання не має сили».

Думки Т. Г. Шевченка про роль середовища в формуванні особистості, безсумнівно, в якійсь мірі відбили погляди Гельвеція і соціалістів-утопістів, особливо Р. Оуена, на виховання. Та все ж у своїх судженнях з цього питання він понад усе виходив з тих вражень і фактів, свідком яких йому доводилось бувати в своєму спілкуванні з людьми різного соціального становища і різних життєвих правил. Середовище поміщиків так само, як і середовище тупого царського офіцерства, що знало в житті одне — муштру і горілку, викликало у Шевченка огиду. Це середовище дітям і підліткам, які виходять з нього, з погляду Т. Г. Шевченка, нічого доброго дати не могло.

У такому середовищі можливе лише моральне псування молодої людської істоти.

Відкидаючи царсько-поміщицький лад, Шевченко відкидав і систему дворянського, переважно сімейного виховання. Відкидав він і всіляке кастове виховання, на зразок того, яке давалося в кадетських корпусах чи в духовних семінаріях, звідки виходили спотворені в усіх відношеннях люди. Образи останніх чітко показані: в «Близнецах».

Розгляд питання про спрямованість виховання привів Шевченка до висновку, що тільки суспільне виховання може виконати свої завдання, що сімейне виховання є лише підготовкою до виховання, здійснюваного в загальноосвітніх навчальних закладах, саме загальноосвітніх, а не духовних, військових чи їм подібних.

Гімназії, як типу освітнього навчального закладу, Шевченко віддав рішучу перевагу перед кадетськими корпусами і духовними семінаріями, які передрішають майбутнє школярів, ігноруючи їх. нахили та інтереси.

Для Шевченка поняття виховання означає систему цілеспрямованих впливів на дітей, впливів, що мають на меті зробити їх хорошими людьми і громадянами. Мета виховання обов’язково повинна бути позитивною, відповідати інтересам суспільства і особи.

Те, що називають «вихованням», якщо воно не спрямовується інтересами суспільства, Шевченко відмовляється вважати справжнім вихованням. Він припускає можливість таких ситуацій, коли практично застосовувані виховні засоби діють не відповідно до поставленої мети. Тоді виходить опошлення замість справжнього виховання.

Діти псуються, як вважає Шевченко, не від виховання, а внаслідок відсутності виховання.

Правильна постановка виховання хлопчиків чи дівчаток несумісна з байдужим ставленням батьків чи осіб, яким доручено виховання дітей, до деморалізуючих впливів поганого середовища. Чому загинув Зося?

Він загинув тому, що потрапив до середовища, де панували пиятика, картярство, розпуста, де гроші служили поганим цілям, де тому добування грошей, в свою чергу, здійснювалося протиморальним шляхом.

Він загинув тому, що не було ніякої протидії з боку батьків і викладачів військово-навчального закладу тим поганим впливам, які діяли на Зосю. Батьки були далеко. Вони не могли втручатися в справи військово-навчального закладу, а викладачі останнього не виховували та, судячи з численних відгуків Шевченка про військове відомство, самі не могли бути прикладом моральної поведінки. В щоденнику (запис від 14 червня 1857 р.) Шевченко називає виховання в кадетських корпусах нелюдським, хоч і дешевим. «Жалюгідна мати і дурний батько» надаремно сподіваються, що з кадетського корпусу може вийти їхня втіха і опора на старість.

Т. Г. Шевченко, безумовно, переоцінює позитивні якості сучасної йому гімназії, показуючи в «Близнецах» добрі результати гімназичної системи виховання (Савватій).

Можливо, це пояснюється недостатньою обізнаністю його з постановкою навчально-виховної справи в гімназіях. Знаючи, очевидно, непогано, як поставлена справа сімейного виховання дітей в домах поміщиків, знаючи багатьох офіцерів, які вийшли з стін кадетських корпусів, Шевченко міг чисто теоретично підійти до висновку, що з усіх інших шляхів виховання навчання в гімназії відзначається як найкращий шлях.

Можливо, що Шевченко, роблячи свої висновки про позитивні якості гімназії, керувався враженнями від деяких гімназичних учителів, яких він знав і які здавались йому більш-менш бездоганними педагогами.

Світська загальноосвітня школа здавалася Шевченкові кращим типом серед інших навчальних закладів того часу.

«Початкове ... виховання повинно вбачати в дитяті не чиновника, не поета, не ремісника, але людину, яка могла б згодом бути тим чи іншим, не перестаючи бути людиною».

Так твердив ідейний учитель всієї російської інтелігенції 40-х років В. Г. Бєлінський.

«Дайте виробитися і розвинутися внутрішній людині.

Дайте їй час і засоби підкорити собі зовнішню, і у вас будуть і негоціанти, і солдати, і моряки, і юристи, а головне у вас будуть люди і громадяни».

Такими словами повторив думки Бєлінського інший син російського народу М. І. Пирогов в 1856 році.

Так думав і Т. Г. Шевченко.

18 червня 1842 року на урочистому зібранні Московського університету професор С. Шевирьов виголосив промову на тему — «Об отношении семейного воспитания к государственному».

Шевирьов був змушений визнати, що громадська думка в Росії надзвичайно цікавиться питаннями виховання та освіти. Шевирьов у своїй промові говорив: «...думка про виховання животворно пронеслася скрізь і з'єднала всіх; вона проникла в життя родин І стала їх осереддям; вона тривожить сон батьків; вона наводить важливі думи на чола батьків; її чути в зітханнях, молитвах і прагненнях матерів; вона хвилює розуми і серця юнацтва; вона одушевляє єдністю життя вільних станів, викликає силу громадську, заохочує на пожертвування. І всі різноманітні думи, всі різнорідні прагнення зосереджуються в одній головній меті, в одній головній думці: як створити в Росії виховання єдине, живе, народне, відповідне нашому грунтові і випливаюче з потреб нашого життя».

Ясно, що свої міркування про виховання, відповідне нашому грунтові, Шевирьов веде від філософії слов'янофілів.

Констатуючи загальний інтерес до проблем виховання, Шевирьов, звичайно, далекий від думки, що треба кликати до боротьби за освіту, до боротьби з тими силами, які свідомо тримають народ у темряві. Навпаки, він розчулюється, твердячи, ніби «уряд премудро відгадав потребу сучасну, і діяльна воля його була виявом всенародних бажань. Мільйонів не пожалкував він, перетворюючи тлінне багатство матеріальне в вічне багатство духа; безперервно виникають нові школи; свята торжествуються відкриттям нових училищ; звання наставника піднесене і в хаті і в школі і утворює вже владу громадську; юнаки з малих років прагнуть навчання; бібліотеки ростуть днями; методи викладання поліпшуються; змагання рухає всіх і кожного,— і серед цієї дуже складної діяльності, величчю усвідомленої народної думки і працею невтомною та безкорисною виблискують університети, приймаючи, під пильним оком уряду, розумну владу над ростучими поколіннями майбутньої Росії. Так, звичайно, публічне виховання ніколи ще не давало таких прекрасних плодів і надій, які дає тепер в нашій Вітчизні» [84].

Вірнопіддані очі Шевирьова не бачили кричущої народної темряви і не здатні були бачити того, що народ косніє в неуцтві. Замість цього, він милується вигаданими його слов'янофільською уявою картинами удаваної турботи царського уряду про народну освіту.

Т. Г. Шевченко 25 березня 1858 року записав у свій журнал відносно Шевирьова, що той, «незважаючи на сивеньку свою благопристойну фізіономію, поваги до себе не викликає. Солодкий до нудоти дідок» (підкреслено мною.— С. Ч.).

Справді, солодкими до нудоти були всі праці Шевирьова, такою була і його промова про виховання.

Шевирьов мислив про виховання в дусі слов'янофільства, в дусі офіціальної «народності» Ховаючись за численними посилан¬нями на авторитети, починаючи від Піфагора, Платона, Арістотеля, Квінтіліана та отців церкви і кінчаючи німецькими теоретиками і істориками педагогіки — Шварцом та Німейєром, Шевирьов займався риторичними декламаціями на тему про виховання і ухилявся від розв’язання виховних проблем в плані реальному, конкретному.

Не у Шевирьових учився Шевченко правильно судити про корінні проблеми суспільного життя, в тому числі і про проблеми народної освіти, які для нього були питаннями народної долі. А про долю народу він мислив так, як мислили Бєлінський і Герцен, Чернишевський і Добролюбов та їх однодумці.

Розмірковуючи про долю народну, Шевченко прийшов до необхідності розв’язати і проблему виховання молодих поколінь. Розв’язання її він знайшов у ствердженні суспільного, громадянського, а не приватносімейного, світського, а не релігійного, загального, а не спеціального виховання.

ДУМИ ПРО НАРОДНУ ГРАМОТНІСТЬ

У 40—50-х роках минулого століття питання народної освіти, народної грамотності були бойовими питаннями сучасності. Передова російська громадськість на сторінках преси широко агітувала за відкриття шкіл, за видання книг для народних мас. На сторінках преси розгорталася гостра боротьба між двома таборами — прогресивним, який домагався шкіл, і реакційним, який боявся народної освіти і всіма засобами перешкоджав її поширенню.

Царське міністерство народної освіти, це, за словами В. І. Леніна, міністерство народного затемнення, в тісному єднанні з кріпосниками всіляко гальмувало розвиток освіти в Росії. Таким було міністерство освіти протягом усієї своєї історії (1802—1917), бо служило воно завжди не народові, а його лютим ворогам.

Дітям простого народу вчитися було ніде. На великій, наприклад, території Петербурзького учбового округу [85] на 1 січня 1853 р. нараховувалося всього лише 275 сільських шкіл, в яких навчалось тільки 8717 дітей. При цьому виявляється, що найгірший був стан у поміщицьких селах. З 275 сільських шкіл Петербурзького учбового округу було:

Відомства міністерства державного майна — училищ 226, в них учнів 7207.

Відомства міністерства уділів — училищ 25, в них учнів 917.

Оранієнбаумського палацового управління — училищ 11, в них учнів 200.

Гірничого відомства — училищ 9, в них учнів 316.

Утримуваних поміщиками училищ — 4, в них учнів 77.

Всього ж училищ 275, учнів 8717.

На шість губерній (Петербурзьку, Новгородську, Псковську, Архангельську, Вологодську, Олонецьку) в 1853 р. було 275 сільських шкіл.

Не набагато краще стояла справа в інших губерніях, особливо тих, де поміщицьке землеробство було пануючим.

В 1856 р. по всій Росії (без Польщі) налічувалося тільки 8227 початкових шкіл з 450 002 учнями, а населення на цій території було 63 861 997 чоловік. Витрати по міністерству народної освіти становили тільки 0,79% від усієї суми державних витрат.

С. Миропольський писав про цей період: «Школи були занедбані. Навчання дівчаток майже зовсім не було; жінки животіли в повному неуцтві.

Учителями народу були всякі нікчеми: вигнані із служби чиновники, які навіть не чули про існування педагогіки».

Проте простий народ прагнув до світла, до знань. Позбавлений шкіл, він звертався до послуг напівграмотних людей, аби прилучити своїх дітей до грамоти, до книжки.

Різними шляхами — через примітивні школи доморощених учителів (шевців, столярів та інших ремісників, які пожили в місті і там навчились грамоти), через домашнє навчання трохи грамотними членами сімей, колишніми солдатами і т. д.— прості люди приводили дітей своїх до основ грамотності, до читання.

З великим невдоволенням дізнавалися володарі сіл і попи про зростання числа грамотних людей, вбачаючи в грамотності простого люду якщо не крамолу, то неодмінне джерело майбутньої крамоли.

У колі кращих людей все дужче лунали голоси за розвиток шкільної справи, за створення шкіл для селянських дітей. Лунали навіть голоси мало не про здійснення через школу всенародної грамотності.

Проекти подібного роду з’являлися на сторінках преси, зокрема на сторінках «Отечественных записок» (в середині 40-х років). Обговорювались такі проекти в гуртках і тимчасових товариствах того часу.

З люттю зустрічали поміщицькі зубри пропозиції про масове створення шкіл не тільки в міських, а й у сільських місцевостях. Грамотні кріпосні селяни в їх очах — це явище протиприродне, це ламання непорушних підвалин російської держави.

«Вибрані місця з листування з друзями» М. В. Гоголя відображали настрої поміщицьких зубрів, твердо переконаних у тому, що «вчити мужика грамоти для того, щоб дати йому можливість читати пусті книжечки, які видають для народу європейські людинолюбці, насправді дурниця. Головне ж те, що у мужика немає зовсім для цього часу.             

Після стількох робіт ніяка книжка не полізе в голову — і, Прийшовши додому, він засне, як убитий, богатирським сном», і Від імені всього народу, всієї мислячої Росії на весь свій могутній голос В. Г. Бєлінський проголосив: «...грамоти наш народ не боїться, навпаки, любить її, і біжить до неї, а не від неї. Нехай попросить автор своїх друзів, щоб вони надіслали йому звіт за І846 р. міністра державного майна, надрукований у всіх офіціальних російських газетах: з нього побачить він, як швидко поширюється в Росії грамотність між простим народом... А коли б захотів він пожити в тій Росії, яку так вихваляє, живучи в різних німецьких землях, і попридивитися до нашого простого народу, ... він переконався б, що ці швидкі успіхи в справі поширення грамотності серед простого народу засновані саме на глибокій потребі, яку відчуває народ у грамотності, і на великому прагненні,- яке він виявляє до навчання... Автор побачив би, як часто бородаті російські мужички нічого не шкодують для навчання дітей своїх, грамоти і досягають інколи цієї мети при всякій бідності засобів... Так, ця любов до світла, яка знайшла свій вираз у прислів’ї: вчення — світло, а невчення — темрява, становить одну з кращих і благородніших рис російського народу,— і ця ось властивість до цього часу не визнана в ньому його короткозорими вихвалювачами і підлесниками, які натомість понавигадували для нього силу похвальних якостей, або небувалих, у ньому, або тих, що складають ще його темну сторону...» [86].

Прагнення до освіти в народі було вже дійсно велике. Це прагнення народу до освіти, відмічене Бєлінським, знайшло своє відображення в ряді творів Т. Г. Шевченка. В поемі «Гайдамаки»,, звертаючись до гайдамаків, поет говорить їм:

Лихо мені з вами!

Викохав вас, вигодував,

Виросли чималі,

Йдете в люди, а там тепер

Все письменне стало.

Шевченко говорить про те, що всі стають письменними. У творі «Сова» (1844) йдеться про бідну вдову, яка залишилася з сином-сиротою. Вона внаслідок великої злиденності змушена була, залишити своє господарство і йти в наймички. Вдова

І день і ніч працювала,

Подушне платила...

Вона із сил вибивалася, складала гроші, щоб хоч як-небудь, одягти свого сина:

Щоб і воно, удовине,

До школи ходило.

Вдова йшла на все, щоб кращу долю підготувати синові. І ось- вона безмежно рада з того, що її син виріс і став письменним та ще й вродливим.

І письменний і вродливий —

Квіточка дитина!

Правда, мрії бідної вдови про щастя сина були розвіяні кріпацтвом (його взяли в солдати, а мати з горя, не дочекавшись- сина, збожеволіла), та факт залишається фактом: селяни вже розуміли благо грамотності і шукали різних можливостей учити своїх дітей.

У дячківських чи інших вольних школах навчалася дітвора кріпаків. Училася за старими-престарими методами і традиціями, та все ж училася.

В № 4 журналу «Воспитание» за 1861 р. вміщено статтю Флорікса «Думки про школи грамотності».

У цій статті автор розповідає:

«— Як тепер пам'ятаю, годин в одинадцять ранку зайшов я до Семена Петровича (ім'я вахмістра — С. Ч.): в невеличкій брудній кімнатці розмістилося чоловік п'ятнадцять хлопчиків; усі вони сиділи на лавах за двома столами; тут же сидів і педагог з люлькою в зубах; недалеко від нього, на лаві, лежав чобіт зі встромленим шилом. З усього помітно було, що Семен Петрович лагодив чобіт і поклав його для того, щоб показати хлопчикові якусь букву.

— Бог на поміч, Семене Петровичу,— сказав я, заходячи до кімнати.

— Спасибі,— процідив крізь зуби педагог і тут же поторсав хлопчика, що сидів біля нього.— Хіба не бачиш, гаво, що це веди, а не буки ?..

— Семене Петровичу, Семене Петровичу,— пропищав інший хлопчик.— Яке це слово?

— Яке?..

— Та ось це.— І хлопчик показав на якусь букву в засмальцьованій церковній азбуці.

— Як яке?..— закричав педагог.— Та хіба я не казав тобі, гаво, тисячу разів твердив, що мислєтє. Ану, складай все слово: я подивлюсь, як ти складеш.

Наляканий хлопчик писклявим голосом почав: «...Мислєтєіже — ми, люди-он — ло, слово-твердо-єсть...» І зупинився.

— Ну, що ж вийшло?

Хлопчик мовчав.

— А... Так ось ти який! Стривай же, я тобі покажу, що вийшло... Тисячу разів чортеняті твердив... Ну, та підожди, я з тобою розправлюсь потім...

— От допікають,— продовжував педагог, вилізаючи з-за столу і звертаючись до мене,— дурні як один, тільки від діла відривають: це, наприклад, чортеня веди називає буками... Ну, та я розрахуюсь з тобою. І недобра та людина, яка береться вчити дітей,— завершив, нарешті, свою промову розгніваний Семен Петрович.

— І надаремно беретеся, Семене Петровичу, не до свого діла. Далебі й краще, і спокійніше було б шити чоботи або господарювати.

— Усьому своя черга: та полтинник зайвий не треться в кишені.

— Та яка ж користь від цього хлопчикам, Семене Петровичу?

— Тобто, як це яка користь? Навчу грамоти, писатимуть — ну і кінець усій справі. Що ж ще більше потрібно?..

—А що, вони у вас швидко навчаються читати?

— Та як яка макітра попадеться: інший років зо два на складах їздить. Ось цей, наприклад (Семен Петрович показав на одного хлопчика), місяців півтора ази товк... Дубова голова — одне слово. Ой, дам тобі доброго прочухана...

— За труди ж як ви, Семене Петровичу, одержуєте,— щомісячно?

— Ні,— за виучку: карбованців п'ять, більше не траплялося брати, а то — два, три. Ну, добрий чоловік-батько надішле в неділю пиріг та до річного свята чого-небудь...

— Смотритель же вам нічого, що ви вчите хлопчиків?

— Як нічого?., писав у поліцію — просив розігнати школу; та часний [87], дай боже йому здоров'я, дозволив: «Вчи, каже, Семене Петровичу, смотритель нічого не зробить...»

Така одна з типових картин шкільного «навчання» не тільки 30-х, а навіть 40-х і 50-х років.

Таке навчання довелося пройти і великому поетові українського народу Т. Г. Шевченкові. У вірші «Доля», написаному в 1858 р. в Нижньому Новгороді, де він прожив деякий час, повертаючись із заслання і чекаючи дозволу на в'їзд у столицю, Шевченко звертався до своєї долі:

...Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п'яного дяка в науку.

Навчання в школах того часу супроводжувалося різками і знущанням з дітей; горе-педагоги накидалися на них з лайкою, били учнів за те, що їм важко було зрозуміти, як із вимовляння — слово — твердо — он — люди — аз — повинно було вийти в результаті — стола.

У своїй російській повісті «Близнецы» Шевченко розповідає, що двох підкинутих близнят — Зосима і Савватія — взяло до себе на виховання подружжя Сокир. Коли близнята підросли, Соки-риха, повернувшися з Києва додому, привезла їм подарунки. В повісті говориться:

«... Серед інших рідкостей — вона показала дітям іграшки, яких раніше ніколи їм не привозили. Та на вигляд вони й не схожі на іграшки, а просто дві дощечки, обгорнуті шкірою. Яке ж було їхнє здивування, коли вони розгорнули дощечки і там вони побачили зелені товсті аркуші паперу, списані червоним і чорним чорнилом. Радощам і подиву їх не було меж. Невинні створіння! Не знаєте ви, яке зло приховане в цих різнокольорових кривулях! Це джерело ваших сліз, найбільший ворог вашої дитячої і солодкої волі, словом — це буквар».

Буквар, процес навчання грамоти Шевченко тут називає джерелом дитячих сліз, називає його ворогом дитячої волі.

У цьому він переконався на своєму власному досвіді.

У своїх російських повістях Шевченко неодноразово робить екскурси в галузь шкільного дитячого навчання, узагальнюючи в художніх картинах багаторазово спостережені ним явища реальної дійсності.

Ось, наприклад, одна з таких картин.

У повісті «Наймичка» повідомляється, як селяни Яким і Марта, самі неписьменні, почали навчати сина-приймака Марка грамоти вдома, як потім вони віддали його в науку в школу до дяка, як у цій школі додержувалися заповіданих старовиною церемоній, що знаменували початок навчання грамоти і перехід від азбуки до наступних навчальних ступенів — часослова та псалтиря.

Надамо слово повісті:

«Місяців через два... Марко подолав буквар до самого «Іже хощет спастися». За звичаєм древнім треба б кашу варити, про що було сповіщено заздалегідь на хутір. Варивши кашу, Марта поклала в неї 6 п'ятаків, а Лукія, коли Марта відвернулась, кинула в кашу гривеник.

Коли каша була готова, Лукія понесла її на село до отця Нила. А від отця Нила Марко поніс її до школи, в рушнику, вишитому Лукіею. Принісши кашу до школи, він поставив її долі, рушник подарував учителеві, а до каші запрошував товаришів. Това¬риші, звісно, не примусили повторювати прохання, розсілися навколо горщика, а Марко взяв трійчатку, став над ними, і поча¬лася веремія: Марко немилосердно бив усякого, хто хоч крихітку губив дорогої каші на долівку.

Закінчивши кашу, Марко трійчаткою погнав товаришів до води, а пригнавши від води, заходилися громадою горщика бити. Розбили горщика, і вчитель відпустив їх усіх по домівках на знак урочистої цієї події» [88]

Училися різними засобами: за книгами і без книг, за друкованим текстом і за рукописним. В автобіографічному вірші «А. О. Козачковському» Шевченко розповідає про себе, як він, сидячи в бур'яні, списував твори Г. С. Сковороди, що ходили серед народу в рукописних списках. Крім текстів Сковороди, Шевченко згадує, що він списував «Три царіє со дари», тобто колядки.

Звідки Шевченко брав для списування такі тексти? Треба гадати, що ці тексти поширювались серед народу через списування і таким чином служили немов навчальним матеріалом.

Шкільне питання цікавить Т. Г. Шевченка з усіх точок зору. Насамперед як найважливіший засіб поширення письменності в народі.

«Загальна грамотність у народі — величезне добро», говорить Шевченко в повісті «Капитанша». Він відчуває найщирішу симпатію і повагу до всіх прогресивних діячів на ниві народної освіти. Ім'я Ланкастера для нього — це ім'я великого ревнителя народної освіти. Шевченко чудово знає це ім'я, знає, який педагогічний факт пов'язаний з іменем Ланкастера.

Можна припустити, що він був знайомий з виданою в Петербурзі в 1845 р. книгою Иосифа Гамеля «О способе взаимного обучения по системам Белля, Ланкастера и других». Як читач «Отечественных записок», Шевченко, без сумніву, знав опубліковану в згаданому журналі рецензію на цю книгу [89]. 

Однак, оскільки в Шевченка згадується лише ім'я одного Ланкастера, а імені Белля він не називає, природно виникає впевненість у тому, що його обізнаність у цій галузі мала не тільки теоретичну, а й практичну основу, тобто знання живої дійсності.

В 1816 р. міністерство народної освіти відрядило в Англію чотирьох студентів Головного педагогічного інституту для ознайомлення з методом взаємного навчання.

Пізніше був створений при Головному управлінні училищ особливий комітет для складання навчальних посібників і керування взагалі справою взаємного навчання. Цей комітет в 1822 р. ухвалив впровадити ланкастерський метод у приходських училищах тільки при навчанні читання, письма і перших чотирьох дій арифметики.

Уже в 1820 р. в м. Києві існувала ланкастерська школа військового відомства, в якій навчалося близько 1800 сиріт військових чинів [90].

Ще в 1819 р. в Петербурзі було видано написане М. І. Гречем «Руководство ко взаимному обучению», за яким працювали десятки вчителів ланкастерських шкіл. У всякому разі відкрита в Харкові школа взаємного навчання якнайточніше додержувалася вказівок згаданого посібника.

Школи ланкастерські створювались не тільки в містах, а й по селах. Відомо, наприклад, що на початку 30-х років XIX століття в Харківській губернії існувала Бабаївська сільська ланкастерська школа; в 1834 р., при перетворенні нижчого класу Харківського повітового училища в Харківську школу взаємного навчання, на заступника завідуючого цією ланкастерською школою було призначено Матвія Панова, який закінчив Бабаївську школу взаємного навчання.

Метод взаємного навчання застосовувався не тільки в спеціальних ланкастерських школах, а деякий час і в більшості приходських училищ.

«У 1827 році впровадження ланкастерської методи ще більше і точніше обмежене, саме її було положено застосовувати тільки там, де учнів більше як сто чоловік і де, отже, важко було навчати з успіхом за звичайним способом; причина такого обмеження полягала в тому, що влаштування училищ за методою Ланкастера коштувало в п'ять разів більше, ніж при звичайному способі навчання, а тимчасом особливої потреби в цій методі не було через малочисельність учнів у наших нижчих училищах [91].

Згідно з параграфом 18 шкільного статуту 1828 р. навчання за ланкастерським методом було передбачено впроваджувати в училищах усіх міст, містечок і селищ, які мають понад 1000 мешканців. Однак практика не виправдала надій, які покладалися на ланкастерське навчання. А. Воронов повідомляє, що на 1853 рік за ланкастерським методом навчали тільки в 45 приходських училищах і класах при повітових училищах із 108, а «в інших діти вчаться за звичайним методом, безпосередньо від учителя» [92].

У всякому разі в приходських училищах Київського учбового округу ланкастерське навчання застосовувалось ще за часів Пирогова.

З архівних даних ми дізнаємось, що 8 листопада 1858 р. директор Київської 2-ї гімназії і училищ Київської губернії писав попечителеві учбового округу М. І. Пирогову, що штатний смотритель Києво-Подільського повітового училища порушив клопотання про зміну незручного для навчання читання методу Ланкастера на метод Золотова в Києво-Печерському чоловічому приходському училищі. Клопотання це вичерпно доводило дидактичну недосконалість ланкастерського методу. Штатний смотритель, всебічно проаналізувавши незадовільні результати методу взаємного навчання, обгрунтовував переваги навчання читання за методом Золотова, досить докладно спиняючись на них.

М. І. Пирогов наклав резолюцію «Цілком згодний».

Перехід від навчання читання за методом Ланкастера до навчання за методом Золотова був дозволений Пироговим 17 листопада 1858 р.

Минуло два навчальні роки, і 1 червня 1860 р. директор Київської 2-ї гімназії сповіщав Пирогова про свій намір запровадити навчання читання за методом Золотова, замість методу Ланкастера, в усіх приходських училищах Київської губернії.

Т. Г. Шевченко в умовах свого часу, в умовах надзвичайної обмеженості засобів поширення письменності серед простого народу цінував у Ланкастері людину благородної ідеї, людину, яка прагнула до охоплення шкільним навчанням не одиниць, а тисяч дітей і підлітків. Він цінував у ньому носія демократичної ідеї всенародної освіти, чому й назвав його «великим ревнителем народної освіти».

Усе, що могло служити народові, прилучати його до знань, викликало в Шевченка найглибшу симпатію.

Він відчував приязнь до людей, ідеї яких обіцяли найшвидше поширення письменності в народі, хоч на цьому шляху стояли майже непереборні перешкоди, бо ніде було вчитися ні дітям, ні дорослим. У повісті «Капитанша» змальоване прагнення простої людини оволодіти грамотою: «... на ліжкові, в лазаретному халаті і ковпаці, сидить Туман, а на колінах у нього сидить Варочка з азбучкою в руках і складає вголос тма - мна, а за нею тихенько басом повторює Туман. Побачивши мене, він знітився...» На питання: «Хіба погана справа вчитися грамоти?» така була відповідь Тумана: «Погана, ваше благородіє, дуже погана! Скажіть, чи бачили ви, щоб дитя, блазень, вчило стару людину?» [93].

Невеличка картинка, але багатий її зміст. Тут і констатація життєвого факту: вчаться дорослі, вчаться з свідомістю необхідності бути грамотними; самі винаходять шляхи ліквідації своєї неписьменності, звертаються по допомогу в цій справі до дітей; знання, грамота стали гостро відчутною потребою.

Тут і критика буквоскладального методу навчання грамоти, який надзвичайно ускладняв і уповільнював процес оволодіння механізмом читання. Тут і вимога нових, кращих методів навчання грамоти.

У наведеному ескізі читач ясно відчуває і радість автора, який побачив зворушливу картину того, як стара людина від дитини вчиться грамоти.

Радість, розчуленість автора поєднуються з почуттям сердечного болю від того, що перед ним сумна дійсність — вчитися людям важко.

І в той же час крізь рядки читач не може не бачити спокійної впевненості Т. Г. Шевченка в тому, що простий народ відкриє собі шлях до грамоти, до знань.

Шевченко вірить в розумові сили народу, в його великі здібності. В повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» виведений Трохим. Це «... просто син київського міщанина, і коли взяв я його до себе в жокеї, то він переважно лежав на скрині в передпокої, але не спав, а глибокодумно дивився на стелю. Щоб змінити рід його заняття і застерегти від скорбуту, я заходився вчити його російської грамоти. Ледачий хлопчак понад усяке сподівання виявився старанним і надзвичайно тямущим. Протягом місяця він почав читати громадянського друку книгу не гірше за свого вчителя, тобто за мене».

За один місяць Трохим перетворився в грамотну людину.

Проста людина, на думку Шевченка, дивиться на грамоту утилітарно. Читати треба не для марнування часу, а для серйозних занять, заради знань, користь яких для читача більш-менш очевидна. Проста людина буде читати не всяку книжку, а ту, від якої вона може сподіватися для себе відчутної користі. Той самий Трохим, який за місяць опанував премудрості грамоти, пішовши до книгарні, щоб купити книгу «собі до смаку», повернувся звідти з двома книжками: з фізикою часів Катерини II, з доданими до неї рисунками, і з листуванням Катерини II з Вольтером.

Які могли бути у щойно навченої грамоти людини критерії добору книги?

Трохима запитали, навіщо він купив такі книги. Розгортаючи листування Катерини II з Вольтером, Трохим так мотивував свій вибір: «Ви тільки помацайте папір, просто лубок. Не тільки на мій вік,— і дітям, і онукам стане такої дебелої книги».

А про фізику він сказав: «Це нічого, що в ній листки трохи тонші, зате вона з кунштами», тобто з ілюстративним матеріалом.

За хвилину Трохим уже поставив питання:

«А ви мені будете розповідати, що означають ці куншти?» Глибоко збагнув Шевченко психологію простої людини, яка тількино підійшла до книжки.

Проста людина дуже поважає книгу, джерело знань. Для неї не існує ще поняття про стару й нову книгу, про книгу безкорисну і корисну. Всяка книга, якщо вона книга,— річ цінна. Вона зберігає свою цінність і на майбутній час, може обслуговувати кілька поколінь. Що ж дивного, якщо критерієм визначення цінності книги для Трохима є така її ознака, як якість паперу: повинна ж вона, міркував покупець, служити і дітям, і онукам.

Проста людина шукає в книзі насамперед розуму. Вона з благоговінням сприймає книжну мудрість; навіть складні речі вона прагне засвоїти, багато разів читаючи важкий текст, намагаю¬чись самостійно збагнути його зміст.

Тільки результатом глибокого проникнення в читацьку психологію простої людини могла з'явитися картина, описана Шевченком в VII розділі повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».

Трохим заснув, «поклавши навхрест руки на розкриту велику книгу, а на руки голову». Він заснув сном незворушним після серйозної для нього розумової праці.

Коли його почали будити, він спросоння щось бурмотів. Його запитали, що він говорить. Трохим виразно і повільно проказав, вірніше, ніби прочитав.

— Око є орган, який служить провідником вражень світла.

— Що ти читаєш?— запитав я його. Він повторив ту ж саму фразу і тим же тоном Я заглянув йому в обличчя: очі були закриті... Трохим спав...

Коли він прокинувся, його запитали, що він бачив уві сні.

— Нашу квартиру в Києві,— відповів він.

— А що ти уві сні читав?

— Свою фізику

— А перед сном що ти читав? — запитав я його...»

Виявилося, що піп всучив Трохимові житіє святих, і він читав житіє одного із святих

Однак вигадки з прочитаного житія святих не залишили сліду в мозкові Трохима. А ось прочитане в книзі з фізики дало дуже відчутні сліди в його голові. Багато разів вголос прочитував він у цій книзі про око, багато думав він над книжним визначенням. Це визначення збудило інтенсивну мозкову діяльність людини. Житіє святого безсиле було спрямувати її в інший бік; воно могло тільки навіяти сон, викликавши гальмувальні рефлекси.

Але й уві сні триває процес, пов'язаний із сприйняттям матеріалу з фізики, свідченням чого і є зображене письменником явище.

Проста людина шукає в книзі і цікавості. Ось чому Трохим зупинився на фізиці: адже там куншти, там наочність, яка допомагає зрозуміти явища дійсності. Не випадково те, що йому так кортіло швидше зрозуміти ці куншти.

Проста людина не боїться складної праці: вона все здолає, якщо це необхідно. Коли перед Трохимом було поставлене завдання оволодіти каліграфією, як попередньою умовою, необхідною для зрозуміння малюнків і рисунків, вміщених у фізиці, то він «... взявся до каліграфії і так само швидко збагнув таємницю цього образотворчого мистецтва, як і таємницю букваря».

Варто людині захотіти, і труднощі засвоєння грамоти та письма залишаються у неї позаду.

Думи про грамотність народну не давали Шевченкові спокою. Благо грамотності для нього не проблема, яку потрібно ще доводити. Проблемою для нього є питання інше: питання про шляхи здійснення всенародної грамотності, про те, щоб були усунені можливості експлуатації неписьменної маси письменною меншістю. Думати про це примушувала Шевченка сумна дійсність, яка перетворювала знання, блага грамотності на засіб ще більшого пригнічення народу.

«Загальна грамотність у народі — величезне добро, але де на 100 — один грамотний,— величезне зло. Я нічого не знаю аморальнішого і огиднішого від сільського писаря: він перший грабіжник бідного мужика, ледар, п'яниця, вмістилище усіх гидот і перший розбещувач простодушного мужичка, тому що він святе письмо читає» [94], пише Т. Г. Шевченко в повісті «Капитанша».

Те ж саме говорить Т. Г. Шевченко і в повісті «Художник». Сільський чи інший писар серед чесних неписьменних мужиків тримається, як Сократ в Афінах, а насправді — це антиморальна, безпробудно п'яна тварина. Адже він майстер своєї справи, один- єдиний письменний між сотень простодушних мужиків, за рахунок яких він пиячить і розпутничає.

У повісті «Художник» Шевченко пояснює, в чому причина такого дивного, на перший погляд, явища. А причина в тому, що єдиний на селі письменний не знає собі суперника, крім нього, людям ні до кого звернутися; ось і бешкетує тому в селі писар, робить справу недбало, як-небудь, а легкі заробітки пропиває.

Для того щоб навчання давало бажані виховні результати, потрібні відповідні соціальні умови. Адже неписьменний може в моральному відношенні стояти вище за письменного. В повісті Шевченка «Капитанша» розповідається про наказ командира корпусу перевести всіх неграмотних унтер-офіцерів у рядові саме тому, що вони неписьменні. Автор так коментує цей наказ: «Безграмотних унтер-офіцерів, дійсно, було багато, але зате це були люди найбільш спритні й тверезі,— дві нічим незамінимі чесноти солдата. Так отаких-от людей ми повинні були замінити грамотними п'яницями і злодіями. Тут тільки я дізнався, що значить так звана грамотна російська людина. Ці грамотії потрапляють у солдати здебільшого з поміщицьких сільських писарів. Мужички наші недарма говорять: «Не буде добра і правди на землі, поки письменним очі не повилазять».— Тільки внаслідок глибокого презирства до цих грамотіїв могла народитися подібна приказка. Що б подумав про моїх земляків великий ревнитель народної освіти Ланкастер, коли б він знав, що в них існує така варварська приказка? Подумав би, що земляки мої не люди, а пародія на людей, і був би несправедливий» [95]

Шевченко пояснює справжню суть приказки «Не буде добра і правди на землі, поки письменним очі не повилазять», пояснює: її як вираз народної думки про те, що|наука, перебуваючи в руках експлуататорів, використовується ними проти інтересів трудящих мас. Разом з тим Шевченко підкреслює, що було б несправедливо на основі такої приказки робити висновки, ніби простий народ негативно ставиться до грамоти, до освіти.

Є підстава думати, що в Ново-Петровському укріпленні Шевченко читав «Русскую беседу», де в 1856 р. була вміщена стаття В. Даля, в якій автор висловлювався проти вживання заходів щодо поширення грамотності серед простого народу, доводячи, ніби йому користі від цього буде мало.

На реакційні погляди Даля вказувала Н. К. Крупська.

«Педагогічний фронт,— писала вона,— був у той час фронтом боротьби проти кріпосництва...» Але «В. Даль — автор «Толкового словаря живого великорусского языка»,— зауважує далі Надія Костянтинівна,— ще в 1856 році різко висловився проти селянської грамотності».

Стаття Даля викликала активну полеміку в газетах і журналах.

Ми схильні думати, що Т. Г. Шевченко в повістях «Художник» і «Капитанша» теж відгукувався на статтю Даля.

Декількома роками пізніше цього ж питання торкнувся М. О. Добролюбов у статті «Народное дело». Тут він гнівно вказує на те, що всіма засобами письменності, всіма перевагами найновіших відкриттів і винаходів володіють експлуататорські класи суспільства, які зовсім не зацікавлені передавати зброю проти себе тим, чиєю працею вони користувалися задарма.

Добролюбов говорить: «... що зустрічає простолюдин, коли нужда примусить його ввійти в співвідносний з освіченістю? Тут з нього бере хабара грамотний писар, тут його обраховує вчений господар, тут обмірює землемір, там у нього на роздоріжжі стоять різні німецькі промисловці і всякі іноземні винахідники...» [96]. Що ж дивного, якщо в народі зароджується неприязнь до деяких носіїв цивілізації, бо «...самі успіхи цивілізації нерідко обертаються у нас в засоби спритнішої експлуатації народу» [97].

Цілковите однодумство двох великих революціонерів-демокра- тів Добролюбова і Шевченка.

Не можна не вказати на те, що, відповідаючи В. Далю, К. Д. Ушинський повторює думки, висловлені Шевченком. У статті «О средствах распространения образования посредством грамотности» в № 2 журналу «Сын отечества» за 1858 р. К. Д. Ушинський писав: «Чим більше буде людей грамотних, тим менше буде для них спокуси використовувати неграмотність інших і тим більше ставатиме простих людей, які, незважаючи на знання грамоти, залишатимуться в своєму простому, здоровому селянському побуті. Якщо ж на тисячу чоловік неграмотних припадає один грамотний і два напівграмотні, тоді недивно, що грамота перетворюється в ремесло, і здебільшого низьке ремесло. Грамота, як знання, є необхідний початок всякої правильної освіти; грамота, як ремесло, є здебільшого початком морального псування» [98].

Т. Г. Шевченко, зустрічаючись з людьми різного суспільного становища, раз у раз виявляв, що так звані освічені люди із світу аристократії в моральному відношенні є потворами. Здобувши освіту, вони ні на йоту не стають кращими.

В його листуванні і в щоденнику можна знайти чимало відзивів про подібних «освічених» людей.

Узагальнюючи свої спостереження, Шевченко в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» пише: «...освіта повинна збагачувати, а не обкрадати серце людське». І додає: «Але, на нещастя, це теорія. Подібне... міркування,— зауважує автор,— не давало мені заснути...» [99]

Шевченко звертається до педагогічної літератури, шукаючи в ній вказівок на кращі засоби організації шкільної справи. Він знайомиться з пропозиціями Ланкастера відносно навчання одним учителем сотень учнів з допомогою помічників з середовища самих учнів. Усе, що може поліпшити шкільну справу, притягує увагу Шевченка.

Він мріє про створення нової школи: «О, школо, школо, як би тебе швидше перешколити!» говорить він у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали». І впевнено зауважує: «Я знаю, як це зробити...»

Хоч Шевченко і не залишив після себе теоретичного трактату з викладом своєї програми побудови шкільної справи, проте думки, висловлені ним у різних творах з цього питання, дають достатнє уявлення про те, який в нього виробився освітньо-виховний ідеал.

ОСВІТНІЙ ІДЕАЛ ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА

Освітній ідеал Т. Г. Шевченка може бути відтворений за допомогою різних способів.

Насамперед певний матеріал для цього дає вивчення критичних висловлювань письменника про виховні факти сучасної йому дійсності. Від критики певного роду фактів правомірно робити висновки відносно того, що письменник вважає правильним, бажаним, суспільнонеобхідним.

По-друге, для розкриття освітнього ідеалу Т. Г. Шевченка важливо систематизувати прямі висловлювання поета з цього питання — як оформлені у певних теоретичних положеннях, так і подані в характеристиках тих чи інших персонажів.

По-третє, ми вважаємо, що для суджень про освітній ідеал, накреслюваний Т. Г. Шевченком, цілком закономірно проаналізувати і особистий життєвий досвід поета в галузі самоосвіти. Те, до чого він сам усіма силами прагнув у цьому відношенні, над чим він сам працював, що бажав узнати, вивчити,— безперечно, дає цінний матеріал для розв’язання поставленого нами питання.

Використання різноманітних джерел дозволяє міркувати про те, як Т. Г. Шевченко уявляє собі завдання і зміст освіти.

Багато і часто роздумує Тарас Григорович над проблемами виховання та освіти, багато і часто замислюється він над питаннями педагогічної теорії та практики. Його власний педагогічний ідеал виростає з критичного ставлення до сучасної йому дійсності, з аналізу життєвих вражень! з узагальнення поглядів і висловлень кращих представників російської культури і особливо революціонерів-демократів, з вивчення теоретико-педагогічних праць, з широкого досвіду життя.

Сам він пройшов школу навчання у п’яних дячків, на своєму власному горбі пізнав, наскільки гіркий для дітей трудящих корінь навчання.

Бачив Шевченко людей, які дістали освіту в кадетських корпусах, духовних семінаріях, жіночих і чоловічих пансіонах та інститутах, немало зустрічав він молодих людей, які навчалися тільки вдома, у найманих учителів. І те, що він бачив, було далеко невтішним. Освітній рівень більшості стояв не дуже високо. Це і показує Шевченко у своїх творах.

Глибоку огиду відчував він до системи підготовки майбутніх офіцерів російської армії в тодішніх кадетських корпусах. Типи царських офіцерів, бачені ним на засланні — в Оренбурзі, Орську, Ново-Петровському укріпленні,— давали йому конкретний матеріал для розмірковувань.

О. С. Пушкін у «Записці про народне виховання», яку він подав цареві в 1826 р., оцінював постановку навчання і виховання в кадетських корпусах як цілком незадовільну. Кадетські корпуси, розсадник офіцерів російської армії, писав О. С. Пушкін, вимагають докорінного перетворення, більшого нагляду за моральною поведінкою вихованців, бо ця поведінка надзвичайно погана

Однакових поглядів з Пушкіним дотримувався і Шевченко. Даючи в своїх художніх творах і в щоденнику гостру характеристику царським офіцерам, він передусім підкреслював їх низький інтелектуальний та моральний рівень, пояснюючи його як умовами середовища, так і умовами виховання, що його давали кадетські корпуси.

Порівнюючи в щоденнику умови, в яких перебувають солдати, з одного боку, і офіцери — з другого, Шевченко не дивується, що миколаївський солдат, у якого відібрали сім'ю, батьківщину, свободу, занурює «самотню душу в півштофа сивухи».

Але він відмовляється розуміти, чому це роблять офіцери, які мають усі людські права і привілеї. Він ще готовий був би знайти деяке виправдання для старих офіцерів («бурбонів»), але не може пробачити молодим офіцерам. «А то ж бо юнаки і вихованці кадетських корпусів. Добре має бути виховання? Нелюдське виховання. Зате дешеве. А головне, швидке. Вісімнадцятирічний юнак, уже він офіцер. Захоплення і замилування матері і підпора старезного батька. Жалюгідна мати і дурний батько» [100]

Кадетські корпуси Шевченко називає людиновбивцями. Змальований ним у «Близнецах» образ Зосима Сокири, який дістав освіту в кадетському корпусі, з усією переконливістю говорить нам про негативне ставлення автора до цього роду навчальних закладів.

Розумова тупість є відмітною рисою іншого колишнього вихованця кадетського корпусу, виведеного в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» в особі родича автора.

Подібне моральне вбивство юнаків, на думку Т. Г. Шевченка, відбувається і в такому навчальному закладі, як духовні семінарії. Земляк Шевченка В. Т. Наріжний (1780—1826) у романі «Бурсак» дає яскраве зображення наслідків навчання в духовних навчальних закладах. Твори Наріжного «Бурсак» (1824), «Два Івани» (1825) В. Г. Бєлінський назвав романами, позначеними «талантом, оригінальністю, комізмом, вірністю дійсності».

Цілком можливо, шо під впливом «Бурсака» В. Т. Наріжного О. С. Пушкін у записці про народне виховання висловився, що «семінарії, розсадник усього сільського духовенства, перебувають у цілковитому занепаді».

Російська громадськість негативно оцінювала цей тип синодальних шкіл. Так само негативно оцінював їх і Т. Г. Шевченко, бо звідси, в його зображенні, як правило, виходять жалюгідні, чужі розумовим запитам люди, не громадяни, а істоти, спотворені до краю.

У повісті «Близнецы» досить яскраво зображено продукт семінарського виховання — Степана Мартиновича Левицького, майбутнього вихователя дітей Сокир.

Уже самий вираз його обличчя говорить про те, що думки не звикли відвідувати його голову: «... потворно довга і худа постать, з такими самими незграбними кощавими руками, обличчя опойкового кольору з величезним носом, випнутим уперед довгим, загостреним підборіддям і з немалими висячими вухами і, до того ж, з розпухлою нижньою губою, так що обрисів рота не можна було визначити; обриси очей теж визначити важко, тому що вони були запливлими від сновидінь. Внутрішні якості Степана Мартиновича були в цілковитій гармонії із зовнішніми» [101]

Розумові інтереси цього семінариста не в силі вийти з вузького кола потреб щодо харчів та одягу. У повісті розповідається про те, що учні, які залишилися в семінарії на різдвяні свята, почали писати батькам вітальні листи. Що ж написав Степан Мартинович, уже не підліток, а юнак, до своїх батьків? «Дражайші родителі! При поданні сього листа з північного міста, богом береженого Переяслава, я зостаюся ваш син... Я поздоровляю вас з наступаючими святами і бажаю, щоб ви мені заради різдва христового прислали хоч ворочок пшона та шматок сала, а з ласощів хоч шкапові чоботи...». Риси вихованця брудних семінарських аудиторій з його убогим інтелектом змальовані з достатньою рельєфністю.

Досить було поглянути на Левицького, щоб одразу побачити в ньому загальмовану у своєму природному розвитку людську істоту.

Це було таким очевидним, що коли він уперше прийшов у дім Сокир, то наймичка Марина, роздивившись його гарненько, тихо штовхнула Парасковію Тарасівну і пошепки спитала її:

« — Чи воно живе?»

Настільки цей вихованець духовної школи справляв враження рухомого автомата, а не обдарованої свідомістю молодої людини, що у Марини виникло питання, чи жива ця істота.

У повісті «Близнецы» зображено ще один подібний екземпляр освіченого по-семінарському архієрейського півчого, п'яниці з п'яниць, якоїсь потвори в людському образі.

Шевченко зустрічав немало дівчат і юнаків, які набули освіту вдома у гувернерів та гувернанток, у найманих учителів або в різних пансіонах. Наслідки такої освіти показані в повістях «Несчастный», «Прогулка с удовольствием и не без морали» та інших творах, показані як явища негативного порядку, що вимагають рішучого усунення.

Як відомо, перебуваючи на засланні, Шевченко побажав знову прочитати «Мертві душі» Гоголя. Автор «Мертвих душ», зображуючи негативні риси в житті російського суспільства 30—40-х років XIX століття, повинен був висловити свій погляд і щодо освіти. У цьому зв'язку він піддав критиці організацію цієї справи в пансіонах. Вважаємо за корисне навести уривок з «Мертвих душ», який містить цю критику, бо висловлювання М. В. Гоголя, як нам здається, якось стимулювали Шевченка до відтворення його власних вражень, збуджували в нього нові думки, що знаходили своє відбиття у зображуваних поетом персонажах. М. В. Гоголь з глибокою іронією писав:

«А добре виховання, як відомо, здобувається в пансіонах. А в пансіонах, як відомо, три головні предмети становлять основу людських чеснот: французька мова, потрібна для щастя родинного життя; фортепіано, для дарування приємних хвилин чоловікові, і, нарешті, власне господарська частина: в'язання гаманців та інших сюрпризів. А втім, бувають різні вдосконалення й зміни в методах, особливо в теперішній час; усе це більше залежить від розсудливості і здібностей самих господинь пансіону. В інших пансіонах буває так, що раніше фортепіано, потім французька мова, а тоді вже господарська частина. А іноді буває й так, що раніше господарська частина, тобто в'язання сюрпризів, потім французька мова, а тоді вже фортепіано. Різні бувають методи» [102].

Те, що сказав про пансіонну освіту М. В. Гоголь, знайшло цілковиту підтримку і в судженнях про неї Т. Г. Шевченка (див. повість «Близнецы»), Він бував у домах не одного українського поміщика і бачив не одну дівчину, яка виховувалася в пансіоні, отже, міг безпомилково судити про місце пансіонів у системі освітніх установ Росії.

Шевченко чудово розумів, що царський уряд здійснював свідому політику народного затемнення, що царизм свідомо й послідовно відмовляв народові в освіті. Для Т. Г. Шевченка було ясно, що освітня система, яка існувала за його часу, школа, навчальні книги, практика добору і підготовки вчителів усім своїм духом, усім своїм змістом діяли проти народу, проти його інтересів.

У рецензії на книгу М. П. Погодіна «Начертание русской истории для училищ» В. Бєлінський писав в 1835 р.: «О, серце обливається кров'ю при думці про безглуздий підручник та варвара-педагога, що спільними зусиллями вбивають юні таланти і з дітей з людським організмом роблять ідіотів...» [103].

В. Г. Бєлінський, ополчаючись на погані підручники і варварів-педагогів, тим самим піддавав убивчій критиці всю шкільну систему миколаївської Росії. Бєлінський прагнув справжньої, добре поставленої школи, розумних книг для народу, добрих, наукових змістом і досконалих у педагогічному відношенні шкільних підручників.

В. Г. Бєлінський висловлював погляди кращих кіл російського суспільства, тих кіл, які справили найблаготворніший вплив на формування світогляду Т. Г. Шевченка, на вироблення його педагогічних поглядів.

У гуртку Бєлінського та його друзів Шевченко встановив свою тверду думку про антинародну спрямованість усієї постановки шкільної справи в країні, керованій «неудобозабуваємим Тормозом», як він величав Миколу 1.

Для нього було цілком ясно, що народові потрібна не царська школа, а школа інша, побудована в інтересах трудящих та їх дітей.

Перебуваючи на засланні, Шевченко продовжував міркувати в цьому напрямку, створював у своїй уяві образ справді народної школи.             

Шевченко прийшов до висновку, що для нього очевидно, для нього цілком ясно, в який спосіб треба перешкодити школу, що.б вона набрала належного вигляду.

Тоді, коли в приходських, дяківських та інших початкових школах того часу навчання обмежувалося лише грамотою та елементами лічби, Шевченко розробляв план поширеної загальної освіти, до того ж освіти не тільки для дітей шкільного віку, але й для дорослих! З його листа до М. К. Чалого видно, що в коло елементарної освіти він включав, крім основ грамоти, ще арифметику, а також відомості з історії, географії і навіть етнографії. Іншими словами, початкова освіта, в уявленні Т. Г. Шевченка, повинна разом з грамотою давати достатнє коло і загальноосвітніх знань, які допомагають учням розуміти явища життя і свідомо визначати своє ставлення до них.

В уявленні Шевченка початкове навчання не повинно обмежувати кругозір учнів лише навичками читання, писання та лічби, а давати їм знання про світ, про держави та народи, що населяють земну кулю.

Це була нова програма елементарного навчання, яка різко поривала з часословом та псалтирем. Це була програма початкового навчання, світського в своїй основі, навчання, визволеного з-під панування церкви, здатного розвивати свідомість школярів, їх інтерес до знань, виробляти в них більш-менш правильний погляд на світ.

Т. Г. Шевченко, який високо шанував М. Ю. Лєрмонтова, цілком солідаризувався із сформульованою ним у передмові до «Героя нашего времени» вимогою — людей годувати не солодощами, від яких у них зіпсувався шлунок, а пропонувати їм гіркі ліки, їдкі істини.

Хоча Лєрмонтов адресував ці слова насамперед до вітчизняної літератури, накреслюючи її суспільні завдання, вказуючи їй, якій справі вона має служити, але для всіх справжніх демократів це були завдання не тільки літератури і мистецтва, а й усієї взагалі роботи по вихованню молоді. Питання про те, чого навчати дітей, у 40—50-х роках минулого століття обговорювалося російською громадськістю дуже активно.

Разом з передовою російською громадськістю Т. Г. Шевченко теж міцно стояв за знищення народного неуцтва, що його вперто культивували царизм, поміщики і попи. Для Шевченка грамота лише тому і цінна, що несе народові освіту. З цього погляду становить значний інтерес його листування з Костомаровим, примірно, періоду грудня 1857 і січня 1858 рр., коли Шевченко- перебував у Нижньому Новгороді. Хоч це листування і не збе-реглося повністю, проте основні контури його змісту можна, на наш погляд, відтворити.

Шевченко ділиться з Костомаровим своїми думками відносно- того, які книжки потрібні для народу, за яку освіту треба боротися. Він критикує вбогу освітнім змістом, антинародну своїм ідейним спрямованням «Граматку» Куліша. Свої думки Шевченко формулює дуже переконливо, і його кореспондент змушений погодитись, що дійсно народові треба тепер не лигоминок, а твердої, тверезої страви, як-то: граматики своєї мови, короткої природничої історії, короткої географії та космографії.

Думка про народну освіту давно хвилювала душу поета.

Хоча Т. Г. Шевченко не закінчував ні гімназії, ні кадетського корпусу, проте він, як пізніше і О. М. Горький, зумів наполегливою працею над самоосвітою стати в ряди найосвіченіших людей свого часу. Можна тільки дивуватися з того, що менше ніж за 10 років (1838—1847) він зміг засвоїти таку силу наукових знань у галузі стародавньої, середньої і нової історії, історії мистецтв, російської, античної і сучасної західноєвропейської літератур, зоології, фізіології, фізики, землеробства та ін. До того ж він таки досить грунтовно вивчив французьку мову, так, що міг слухати читання французьких книг.

Прилучившись до джерел наукових знань, Шевченко, вірний син народу, природно, повинен був бажати, щоб блага науки йшли в народні маси.

«Отечественньїе записки», «Современник» та інші більш чи менш прогресивні журнали вважали за свій обов’язок систематично ознайомлювати громадськість з досягненнями різних наук.

Демократичні кола російського суспільства стояли за освіту пароду. Шевченко з свого боку також прагнув цього.

«Дайте книгу народові», ця думка звучала в його листах, у його творах.

«... книги для мене, як хліб насущний, необхідні... Дивною і ненатуральною здасться нам, грамотним, людина, яка існує без книги!» [104] заявляв Шевченко в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».

Не можна тут не згадати чудових рядків іншого поета україн¬ського народу, теж революціонера-демократа,— Івана Франка.

Книги — це морська глибина,

І хто в них пірне аж до дна,

Той, хоч і труду мав досить,

Дивнії перли виносить.

Не можна не згадати і чудових слів О. М. Горького, його заклику любити книгу, джерело знань.

З книг черпав знання Шевченко. Його твори, його щоденник, його листування свідчать, що він прочитав силу-силенну книг з різних галузей науки.

Від книг він вимагає правильного висвітлення явищ.

Книги з історії потрібні для пізнання закономірностей суспільно-історичного процесу, для зрозуміння того, що історія — це не випадковий збіг подій. Від історичної літератури Шевченко сподівається, щоб вона «... освітила подробиці, закопчені димом фіміаму, старанно кадимого перед порфірородними ідолами» [105] (запис у щоденнику від 22 вересня 1857 р.). Кажучи про дим фіміаму перед порфірородними ідолами, Шевченко, без сумніву, мав на увазі карамзінську історичну школу, що зводила історію Росії до історії царів.

Згадуючи в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» про Коліївщину (1768), Шевченко відзначав, що його земляки «... навіть першу французьку революцію перевершили» і що у них «...ці криваві трагедії були справою всієї нації і ніколи не відбувалися з волі одного якого-небудь пройдисвіта..., що припускали нерідко у себе західні ліберали» [106].

Шевченко цими словами хотів підкреслити роль народу в історичних подіях і тим самим відкинути карамзінську точку зору на історію.

До таких, вельмипередових на той час, поглядів на історичну науку Шевченко, безсумнівно, прийшов завдяки тому, що був обізнаний з тією критикою ідеалістичної трактовки історичного процесу, яку давали Бєлінський, Герцен і Чернишевський.

Бєлінський, наприклад, вважав, що заслуга Карамзіна, як історика Росії, полягає зовсім не в тому, що він написав справжню історію Росії, а в тому, що він створив можливість створення такої історії, бо саме після його праці російська історія стала предметом живого і загального інтересу всього суспільства. 

Герої історії Карамзіна нагадували Бєлінському героїв трагедій Корнеля і Расіна, бо, подібно до останніх, вони говорили пишномовно, риторично і виглядали схожими швидше на римських полководців із історії Тіта Лівія, ніж на синів російського народу. Для Бєлінського історія Карамзіна становила не науковий твір, а «пам’ятник мови і понять певної епохи».

Висловлюючи свій погляд на побудову науки історії, Бєлінський писав: «Покажіть нам характер історичної особи так, щоб вона малювалася в нашій уяві, проходила перед нашими очима з усіма відтінками своєї індивідуальності; схопіть ідею події і передайте її не розмірковуваннями і розглагольствуваннями, а викладом події так, щоб ідея сама мимохіть кидалася, так би мовити, в очі читачеві; зобразіть нам всі фази життя народу, всі його переходи і зміни, відтініть і окресліть їх: ось обов’язок історика» [107].

Суб’єктивізм, ідеалізм у висвітленні історичних подій Бєлінський гостро критикував.

Так само трактував питання історії і Герцен, шукаючи в історичному процесі об’єктивних законів, а не вияву якоїсь ніби волі божої або випадкового збігу обставин. Вивчаючи твори Герцена — «Дилетантизм в науке» і «Письма об изучении природы», Т. Г. Шевченко повинен був засвоїти, що існують закономірності розвитку суспільства, що історична наука може бути створена лише на твердій основі правильної філософії історії.

Від Бєлінського і Герцена Шевченко повинен був засвоїти ту істину, що «Історія дуже легко робиться знаряддям партії. Події колишні німі і темні, люди сучасні висвітлюють їх, як хочуть», реакція «змушує минуле лжесвідчити на користь своїх інтересів... феодалізм, папська влада, аристократія, середній стан та ін. не просто предмети вивчення науки для Заходу, а прапори партій, питання життя і смерті» [108]

Читаючи рецензії Бєлінського на підручники Погодіна, Полевого, Кайданова, Смарагдова, Шульгіна та ін., читаючи праці Герцена, вдумуючись у смисл історичних подій, Шевченко зрозумів, що політичні реакціонери фальсифікують історію на догоду царям, поміщикам і церкві. Відкинувши монархічно-релігійну карамзінсько-погодінську історію, він вітав новий підхід до висвітлення історичних фактів, де не ігнорується роль народів, мас в розвитку історичного процесу.

Короткий запис у щоденнику з приводу праці Костомарова «Богдан Хмельницький», судження автора про французьку буржуазну революцію і про події вітчизняної історії в достатній мірі свідчать нам про те, що Шевченко міркував про історію так, як міркували про неї Бєлінський, Герцен, Чернишевський і найбільш передові представники історичної науки тих років.

На пароплаві, їдучи в Нижній Новгород, Шевченко ознайомився з однією працею історика Попова і зробив висновок про нього як про історика «нового і чудового стилю», тобто не карамзінського.

Шевченко знав праці історика Соловйова і вважав його представником нового стилю в історичній науці.

Нема чого й казати про те, що йому була відома вся література з історії України.

Шевченко вітає успіхи наук, бачачи в них передумови для поліпшення життя людей і для всього розвитку людства. Так, від фізики Шевченко сподівається перевороту не тільки в технічному відношенні.

Соціаліст-утопіст Р. Оуен писав: «Механіка і хімія та інші науки зробили неможливим дальше існування індивідуальної системи суспільства».

А послухаємо, що каже про це революціонер-демократ Шевченко: «Великий Фультон! І великий Уатт! Ваше молоде, не по днях, а по годинах зростаюче дитя в недалекому часі пожере батоги, престоли і корони, а дипломатами та поміщиками тільки . закусить, потішиться, немов школяр леденцем. Те, що почали у Франції енциклопедисти, те довершить на всій нашій планеті ваше колосальне геніальне дитя. Моє пророцтво безсумнівне» [109].

Збіг думок у Р. Оуена та Шевченка очевидний. Але очевидна і відмінність. У Р. Оуена ми маємо лише академічну констатацію факту; у Шевченка ж знаходимо вираз глибокої переконаності у неминучості повалення експлуататорського ладу саме революційним шляхом.

«Моє пророцтво безсумнівне», це чудові слова Шевченка. Вони свідчать про те, що Шевченко був глибоким мислителем, який стежив за досягненнями науки і робив з них філософські і політичні висновки.

Освіта без реальних знань, освіта, зведена до зовнішнього лоску, в його очах була нулем. У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» Шевченко висміяв ротмістра і жінку, що іменується в повісті кузиною, як людей, для яких освіта — це лише військовий мундир, еполети тощо. Глибокою іронією над ротмістром звучать наведені у повісті слова: «У наш освічений дев’ятнадцятий вік... турки, персіяни, китайці навіть одягли еполети. А ми, здається, не азіатські варвари...» [110].

Думка ротмістра — «еполети — це освіта», «без них — варварство». Автор повісті піднімає на глум людей, які так мислять: «Доводити ослам, що вони осли,— треба самому бути хоч наполовину ослом; це незаперечна істина» [111], заявляє автор, підкреслюючи цим неуцтво і цілковиту безнадійність своїх співбесідників.

Суть міркувань автора ясна: дворяни не розуміють, що таке культура, що таке освіта, вони не розуміють значення знань, науки, у них обмежені інтелектуальні здібності, ці люди безнадійні, якщо радикально не змінити все їх буття. 

Щоб зрозуміти значення наук, треба вміти дивитися вперед, прагнути до прогресу; а поміщики прагнуть зберегти, увічнити кріпосницьке сучасне. Ось у чому суть справи.

Від науки, техніки Шевченко сподівається служіння трудящим масам, полегшення їх життя, їх праці: «О, агрономи-філантропи! Вигадайте ви, замість серпа, яку-небудь іншу машину! Ви цим зробите величезну послугу приреченому на тяжку працю людству», звертається він у «Наймичці» до вчених, до винахідників.

Наука — це знаряддя пізнання людиною законів дійсності. Це знаряддя у справі поліпшення матеріальних умов людського існування, це, нарешті, знаряддя всебічного розвитку особистості, її інтелекту, її вольової та емоціональної сфери: «Ботаніці і зоології необхідне захоплення, а інакше ботаніка і зоологія будуть мертвим трупом між людей. А. захоплення це набувається тільки глибоким розумінням краси, нескінченності, симетрії та гармонії в природі», . пише Шевченко Б. Залєському 10 лютого 1857 року.

Наведене твердження Шевченка має глибоку педагогічну суть. Воно вказує на необхідність поєднувати набування знань, передачу їх учням із збудженням у них інтересу, прагнення до пізнання, з розвитком у них емоціонального ставлення до знань.

Пізнання повинно давати насолоду, радість життя, підносити життєвий тонус і тим самим піднімати людей до активної діяльності.

У пізнанні природи Шевченко пропонує осягати красу, закони гармонії, взаємозв'язки та взаємообумовленість явищ дійсності.

Розумовий розвиток людини уявляється Шевченкові як широкий і глибокий процес розвитку всієї особистості індивіда. Так, Шевченко накреслює лінії зв'язку між наукою та мистецтвом, між навчанням та естетичним вихованням людини, як невід'ємною частиною виховання розумового.

Не можна не відмітити того цікавого факту, що малюнки Шевченка, пов'язані з експедицією до Аральського моря, відображають глибокий пізнавальний підхід його до зображуваних рослин, тварин чи до конфігурації грунту.

На це чи не вперше звернула увагу М. Шагінян у своєму виступі па VI пленумі правління Спілки радянських письменників СРСР, присвяченому 125-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка (в травні 1939 р.). Потім свої міркування з цього приводу М. Шагінян повторила у відомій праці «Тарас Шевченко».

Вона пише про Шевченкові малюнки, описи рослин і тварин, зроблені під час Аральської експедиції: «Дерево росте на каменях, ці камені дані різного залягання, і дерево дане в різних позах боротьби з ними: майже всі його корені оголені, і показано, як воно вишукує шари, де є деякий процент вологи і органіки, як воно пробирається в них корінням, подібно до змії, як бореться з камінною стихією і кінець кінцем перемагає її, саме створює собі шар органічного грунту, в якому воно може жити...

Верблюда він дає так: спершу малює його голий череп, а поруч той же череп, одягнений плоттю, тобто живу голову верблюда. Голова ця мало схожа на конячу, але тому що ви попереду бачили ЇЇ в роздягненому вигляді, тобто бачили верблюжий череп, схожий на конячий, то у вас мимоволі виникає асоціація з конем, і ви починаєте думати, будувати здогади: чи не є верблюд найдавніша різновидність фенакодуса, яка пристосувалася до життя в таких умовах, у яких кінь не міг витримати?» [112].

Аналізуючи Шевченків малюнок жука, М. Шагінян зауважує, що художник зробив свій малюнок так, щоб спинити увагу глядача на мімікрії, на законі пристосування до середовища, на тому умовному рефлексі на самозахист..., який виробив жук, використавши оточуюче його середовище.

Для Шевченка пізнавати — це означає глибоко мислити, вияв¬ляти самостійність суджень, бути здатним іти проти загальноприйнятих положень, бути здатним до їх критики. Шевченко відкидає позицію В. І. Григоровича [113], який у своїх лекціях з естетики керувався принципом: якнайбільше міркувати і якнайменше критикувати. Чисто платонівський вислів».

Наука і мистецтво об’єднуються у своєму служінні людству.

Задуманий Шевченком і розпочатий ним випуск «Живописной Украйны» мав своїм завданням, з одного боку, давати масам знання в галузі історії, географії, природи своєї країни, а з другого,— розвивати в них художній смак.

Цю думку Шевченко висловлює устами Савватія, який у листі до своїх батьків згадував про пораду художника Павлова: «Учись, учись малювати, ця наука ніякій науці не завадить» [114].

Художні засоби зміцнюють засвоєння надбань науки, якщо вони стоять на її рівні. Дидактичне використання художніх засобів треба оцінювати насамперед з точки зору того, в якій мірі вони правильно зображують наукові факти і наукові висновки. Дуже цікаво навести один уривок з щоденника Шевченка, де він висловлює свої міркування щодо ролі художніх ілюстрацій у викладанні: «Увечері пішли ми у цирк-театр дивитися і слухати живописну лекцію геології професора Роде. І астрономічні картини майже не зайві, але до чого ці недоладні суздальські види міст і будівель, які ображають мистецтво? І до чого ці вертячки, ситцьові візерунки, які ображають науку?» питає Шевченко.

Ні в якому разі не спрощувати висновків науки і не знижувати рівня мистецтва — ось чого вимагає він від застосування до усного викладу художніх ілюстрацій. Ця думка зберігає свою актуальність і для нашого часу; її слід мати на увазі при розв’язанні питання про роль та методику наочного навчання. 

Освіта не може обмежуватися школою. Учитися можна і треба протягом усього життя. Треба допитливим оком вдивлятися в природу, в явища дійсності, спостерігати їх, фіксувати свої враження, збирати речовий матеріал своїх спостережень, прагнути все до нових і нових знань. Савватій, чий образ так імпонує авторові, під час канікул робив хімічні і фізичні досліди (за методом Мажанді), готував ботанічні та зоологічні колекції, багато .читав, намагався бути в курсі всіх новин літератури, мистецтва і науки. Коли Савватій від’їжджає на роботу лікаря у східні губернії Росії, Ничипір Федорович дає йому пораду: «Не лінуйся: описуй усе, що побачиш і що б з тобою не трапилося. Пиши все. Це для нас... буде і новим, і повчальним».

Шевченко вимагає від молодих людей діяльності, жадоби знань з тим, щоб і самим знаходити задоволення від свого інтелектуального зростання, не замикатися в собі самих і бути готовими ділитися своїми знаннями з іншими людьми.

Знання, наука, мистецтво повинні служити суспільству, а не тільки окремим особам.

Савватій, молода людина простого походження, не обмежуватиметься лише лікарською діяльністю, а працюватиме і в галузі науки, і в інших галузях культури.

Освітній ідеал Шевченка — це людина багатогранних знань та інтересів, це людина широкої розумової культури. Людина активна, ініціативна, здатна застосовувати свої знання до потреб життя. Це — людина, всебічно розвинена, зокрема і в естетичному відношенні. Савватій Сокира любить образотворче мистецтво, цінить найкращі художні твори і відкидає халтуру в мистецтві. Коли, замість потрібного Савватієві естампа «Останній день Помпеї», Зосим надіслав братові лубочну картинку «Тінь Наполеона на острові св. Єлени», останній цю картину кинув у піч.

Шевченко вважає, що мистецтво має велику силу виховного і освітнього впливу на людей. Мистецтво облагороджує людину, робить її життя більш певним, більш змістовним.

Ми пам’ятаємо, що, запроектувавши випуск «Живописной Украйни», Шевченко мав на увазі і поширювати відомості з історії та географії України, і разом з тим прищеплювати масам смак до справжнього мистецтва.

Зайнявшись у Ново-Петровському укріпленні гравюрною роботою, Шевченко мріє на цій ниві розвинути суспільнокорисну діяльність у справі культурно-освітньої праці серед народу.

З щоденника поета ми дізнаємося про його плани в цьому напрямку: «Бути добрим гравером, значить бути поширювачем прекрасного і повчального в суспільстві. Значить бути поширювачем світла істини... Скільки найвитонченіших творів, доступних лише багатіям, коптилося б у похмурих галереях без твого чудотворного різця?» [115]

У листі до віце-президента Академії художеств Ф. П. Толстого від 26 червня 1857 р. Шевченко пише, що поширювати за допомогою гравюри відомості про талановитих художників, поширювати через неї любов до гарного і прекрасного — це безкорислива послуга людині.             

Висловлюючись за те, щоб російське мистецтво основним своїм мотивом зробило сатиру на ганебну сучасність, Шевченко аргументував цю свою вимогу тим, що «... середній клас — це величезна і, на нещастя, напівграмотна маса, це половина народу, це серце нашої національності, йому-то і необхідна тепер не суздальська лубочна притча про блудного сина, а благородна, витончена і влучна сатира» [116].

Освіта і мистецтво не самоціль, а знаряддя виховання правильного світогляду, уміння правильно оцінювати суспільні явища, робити правильні політичні висновки. В цьому плані стає зрозумілим, чому Шевченко віддає перевагу благородній, витонченій і влучній сатирі. Вона, сатира, в очах поета і художника, служачи цілям пробудження в масах політичної свідомості, готовності ставати на боротьбу з гнобителями, з кріпосниками, цінніша з усіх інших видів мистецтва.

Тому Шевченко так високо ставив імена Гоголя і Щедріна, бо в їх сатирі вбачав гостру зброю, яка служила цілям боротьби з царським самодержавством і поміщиками. «Я благоговію перед Салтиковим. О, Гоголь, наш безсмертний Гоголь!... Друзі мої, щирі мої! Пишіть, подайте голос за цю бідну, брудну, спаскуджену голоту! За цього поруганого безсловесного смерда!» [117]. Такі слова записав Шевченко в своєму щоденнику 5. IX 1857 р. на пароплаві, яким він їхав до Нижнього Новгорода.

Для простих людей в умовах експлуататорського суспільства сатира найважливіший вид літератури і образотворчого мистецтва, бо вона ідейно виховує народ, допомагає йому зрозуміти причини соціального зла, усвідомити, хто його ворог, і вчить ще гостріше цього ворога ненавидіти. Без ненависті до ворога, до вищих класів не можна народові чекати кращої долі: моральні недуги вищих класів ніякими ліками вилікувати не пощастить, вони виліковуються тільки героїчними засобами [118], тобто революцією.

Художнє слово, образотворче мистецтво, міркує Т. Г. Шевченко, глибоко реалістичні своїм змістом,— це могутнє джерело і пізнання дійсності, і виховання справді людських почуттів, і волі до боротьби за людське, щастя, це — і джерело естетичного виховання мас.

Г. М. Маленков на XIX з'їзді Комуністичної партії Радянського Союзу говорив: «Неправильно було б думати, що наша радянська дійсність не дає матеріалу для сатири. Нам потрібні радянські Гоголі і Щедріни, які б вогнем сатири випікали з життя все негативне, прогниле, омертвіле, все те, що гальмує рух вперед».

Комуністична партія зважає сатиру важливою зброєю критики всіх хиб і пороків, які ще мають місце в суспільстві; сатира є одним з найдійовіших засобів виховання людей нашого суспільства в дусі боротьби з пережитками капіталізму, в дусі нетерпимості до всіх огидних явищ, до всіх язв і пороків, породжених капіталізмом, які чекають свого цілковитого викорінення.

Чи не ясно, чому російські революціонери-демократи і разом з ними Т. Г Шевченко так підносили значення сатири в літературі і образотворчому мистецтві як зброї ідеологічної боротьби з кріпосницьким устроєм, як зброї революціонізування мас і насамперед середнього класу, звідки народжувалися різночинці, активні борці за демократію, за соціалізм?

В статті «Мысли и заметки о русской литературе» В. Бєлінського Шевченко міг читати, що громадська освіта в Росії дістала свій розвиток з вищого і благородного джерела — з науки і літератури. Бєлінський вважав, що можливості розвитку освіти в Росії створилися завдяки безпосередньому впливу російської літератури на поняття і моральні настанови суспільства.

Розглядаючи літературу і мистецтво як першорядне джерело поширення в народі освіти і передових моральних настанов, Шевченко зробив висновок, що цій меті в умовах 50-х років найкраще може служити сатира, бо вона будить в людині почуття людської гідності.

Мистецтво вносить додачу в науковий підхід до дійсності; як твердить Т. Г. Шевченко в листі до Бр. Залєського від 25 вересня 1855 р., «істинно витончений твір на художника і взагалі на людину сильніше діє, ніж сама природа».

Це тому, що мистецтво, спираючись на дійсне, показує його людині в типовому і тим самим допомагає бачити і розуміти дійсність. Тільки в цьому випадку твори мистецтва стають справді художніми і вражаюче діють на людей. Фантазія, каже Шевченко, повинна спиратися на позитивне.

Естетичне виховання стає багатшим, якщо людина буде обізнана і з музикою.

Савватій з «Близнецов», зображуваний Шевченком як взірець доброго виховання, не тільки малює, але й непогано співає, а також грає на різних музичних інструментах. Любить він співати народні пісні. Смак до них він перейняв від названого батька — Ничипора Федоровича Сокири, який глибоко відчував усю красу народної; пісні. «Довго,— пише автор,— розмовляли ми з ним про різні предмети і випадково торкнулися моєї слабкої струни, народних наших пісень. Жоден професор словесності у світі не -прочитував (так) своєї лекції про значення, вплив і достоїнство народних пісень. І з якою глибокою любов'ю вивчив він слова і мотиви наших; чудових задушевних пісень» [119].

Взагалі у творчості Т. Г. Шевченка народна пісня посідає величезне місце. Навіть люди, що збилися з вірного життєвого шляху, якщо вони не безнадійно зіпсовані, у нього знаходять собі втіху в пісні; так міркує Т. Г. Шевченко.

Живопис і пісня повинні формувати у виховуваних сприйняття життя з точки зору людяності, а не просто для того, щоб дати їм засоби для веселого і легкого проведення часу.

Мистецтво не заради мистецтва, а для людини. Художній твір тоді тільки цінний, коли він звернений до людини. Людина одухотворює продукт мистецтва. «Я бачив,— каже Шевченко в повісті «Несчастньїй»,— розкішний дім, павільйони, альтанки, край ставу розмальований човен, що гойдається під деревами, які нахилилися, і по середині ставу гордо плаваючих пару лебедів, але не бачив жодної людини, яка б оживляла цю вишукану картину. Мене неприємно вразила така відсутність людини; це все одно, що чудовий пейзаж, не оживлюваний людською фігурою» [120].

Думка надзвичайно глибока, яка свідчить про те, що автор цих слів був в естетичному відношенні освіченою людиною, що- він міркував про мистецтво, як революціонер-демократ, як матеріаліст, як однодумець Бєлінського, Чернишевського і Добролюбова.

У такому судженні про мистецтво міститься і найважливіший педагогічний висновок, а саме той, що естетичне виховання повинно бути вихованням ідейним, демократичним, гуманістичним. Освіта розумова і естетична має своїм завданням забезпечити формування цільної особистості, для якої знання служать надійним джерелом правильних суспільнополітичних і моральних поглядів і правильної суспільної поведінки.

Російські революціонери-демократи, кращі російські письменники зривали маски з тих нібито «освічених» людей, для яких уся освіта полягала в зовнішньому лоску, для яких наука, література, мистецтво, інтерес до суспільного життя були сферою їм чужою і далекою.

Грибоєдовське «Горе от ума» наочно продемонструвало обличчя так званого суспільства. Грибоедов висміяв це суспільство, показавши його представників не як освічених людей, а як ворогів культури і освіти.

Немало «освічених» людей вивів у своїх безсмертних творах Гоголь — у «Ревізорі», «Мертвих душах», в «Ігроках» та деяких інших. Хлестаков, Земляника, Тяпкін-Ляпкін, Чичиков та інші гоголівські персонажі — це все псевдоосвічені люди.

Ось яке уявлення про культуру, про освіту має Іхарєв, один з героїв комедії Гоголя «Ігроки». Іхарєв, який завдяки шахрайству став власником великої суми грошей, планує їхати в столиці, туди, де є освіта. «А освіта-бо хіба пуста річ... Та я хочу з освіченою людиною поговорити! Тепер ось я забезпечений. Тепер час у мене вільний. Можу зайнятися тим, що сприяє освіті.

Захочу поїхати в Петербург — поїду і в Петербург. Подивлюся театр, монетний двір, пройдуся повз палац, по аглицькій набережній в Літньому саду. Поїду в Москву, пообідаю у Яра. Можу одягтися на столичний взірець, можу стати нарівні з іншими, виконати обов’язок культурної людини» [121].

Подібних «освічених» людей ми бачили і в творах Т. Г. Шевченка.

Освітній ідеал Т. Г. Шевченка органічно пов’язаний з його уявленнями про моральне обличчя молодого покоління (про це йтиметься в наступному розділі).

Освітній ідеал Т. Г. Шевченка до його заслання формувався під благотворним впливом Бєлінського і Герцена та передової російської літератури.

У Бєлінського Шевченко вчився розуміти, в чому має поля¬гати освіченість. «Не кожен може і повинен бути вченим,— писав Бєлінський,— але кожен повинен мати загальні знання; некожному доступне високе мистецтво, але для кожного повинної існувати насолода прекрасним» [122].

Бєлінський вважав, що освічена людина неодмінно повинна бути моральною людиною. У своїй праці «Сочинения Александра Пушкина», в VII розділі, писаному в 1844 році, Бєлінський про це висловлювався так: «Є багато родів освіти і розвитку, і кожен з них важливий сам по собі, але вище від усіх їх повинна стояти освіта моральна. Одна освіта робить вас людиною вченою, інша — світською, третя — адміністративною, військовою, політичною і т. д.; але моральна освіта робить вас просто людиною...» [123].

Правильно розуміти суть і завдання освіти Т. Г. Шевченко вчився і в О. І. Герцена.

У 1843 році в «Отечественных записках» друкувалися статті Герцена, об’єднані спільною назвою «Дилетантизм в науке».

Тут Герцен, говорячи про значення науки для розвитку суспільства, відзначав, що «Освічена людина не вважає нічого людського чужим для себе: вона співчуває всьому навколишньому... Освічена людина мислить з вільного спонукання, з благородства" людської природи, і думка її відкрита, вільна; ... освічена людина" не має права бути дурною ні в чому... Є великі поеми, великі твори, що мають світове значення,— вічні пісні, що їх заповідають з століття в століття; нема хоч трохи освіченої людини, яка б не знала їх, не читала їх, не пережила їх...» [124].

Те, що Т. Г. Шевченко у своїх судженнях про освіту великою мірою керувався думками, висловленими В. Г. Бєлінським та 0. I. Герценом, і намагався далі розвивати їх у революційно-демократичному напрямі, не підлягає ніякому сумніву.

У 50-х роках XIX століття російське суспільство вчилося у М. Г. Чернишевського та М. О. Добролюбова правильно оцінювати справжню і фальшиву освіту.

М. Г. Чернишевський у передмові до видання творів О. С. Пушкіна дав революційно-демократичне визначення поняття освічено ї людини. «Освіченою людиною,— писав Чернишевський,— зветься та, яка набула багато знань і, крім того, звикла швидко і вірно міркувати, що добре і що погано, що справедливо, що несправедливо, чи, як кажуть одним словом, звикла «мислити» і нарешті, у кого поняття і почуття дістали благородний і піднесений напрям, тобто набули сильної любові до всього доброго і прекрасного. Усі ці три якості — широкі знання, звичка мислити і благородство почуттів — необхідні для того, щоб людина була освіченою у повному розумінні слова. У кого мало знань, той неук; у кого розум не звик мислити, той грубий чи тупоумний; у кого немає благородних почуттів, та людина погана» [125]

Ці слова великий російський революціонер писав тоді, коли Т. Г. Шевченко перебував на засланні.

Підготовлене М. Г. Чернишевським видання збірника творів О. С. Пушкіна побачило світ у 1856 році. Можливо, що і в Ново- Петровське укріплення воно потрапило. Але навіть якщо Т. Г. Шевченко і не читав вищенаведених слів Чернишевського про риси справжньої освіченої людини (що найімовірніше), він у силу свого розвитку в революційно-демократичному напрямку повинен був прийти до тих же положень, що і Чернишевський з Добролюбовым.

До цього він був підготовлений усією історією свого десятирічного ідейного формування (1837—1847 рр.) під впливом Герцена та Бєлінського, під впливом російської суспільної викривальної художньої та педагогічної літератури (О. С. Пушкін, М. Ю. Лєрмонтов, М. В. Гоголь, М. Є. Салтиков-Щедрін та ін.), до цього він був підготовлений своїми міркуваннями про завдання народної освіти на основі безпосередньо ним спостережуваних фактів російської дійсності.

ПРО ЖІНОЧУ ОСВІТУ

Якщо завдання освіти хлопчиків якось розв’язувалися шкільними статутами 1804 і 1828 років та наступними статутними документами 40-х та 50-х років, то цього не можна сказати про жіночу освіту в Росії. До середини 50-х років жіноча освіта у нас не мала певної системи і розвиток її посувався надзвичайно повільними темпами.             

Безправне становище жінки і домостроївський погляд на неї, який ще продовжував жити в дворянському суспільстві, визначали і політику правлячих кіл щодо жіночої освіти і виховання.

Є. Ліхачова, яка присвятила багато часу і праці вивченню історії жіночої освіти, скаржилася на те, що аж до 60-х років не було чутно «голосу російської жінки» в суспільному житті, не було чутно цього голосу «... в маленькому, але обраному, хорі голосів, який вимагав стільки ж в ім’я самої жінки, скільки в інтересах суспільства та сім'ї, зміни й поліпшення жіночої освіти та виховання» [126].

Є. Ліхачова бачила в цьому природний результат суспільних умов, коли «... аж до самої епохи реформ, жінки перебували під тиском тих самих умов, які з незапам’ятних часів ставили їх в особливий, замкнутий світ. Туди і закони, і звичаї, і громадська думка, і система освіти та виховання не припускали нічого, що сприяло розвиткові думки, широті погляду, самостійності особистості. Повз них пройшов весь філософський, науковий і навіть, здавалося б, такий, що повинен особливо цікавити жінок, педагогічний рух; словом усе, що мало такий великий вплив на розвиток кращих представників нашого суспільства в сорокових роках» [127].

Існували, щоправда, в деяких губерніях інститути благородних дівиць та близькі до них за типом жіночі виховні заклади пансіонного типу. Були такі в Петербурзі, Москві, були вони в Харкові, Києві, Одесі, Полтаві, з’явилися жіночі пансіони в 50-х роках і в окремих повітових містах, хоча б у такому, як Золотоноша. Але всі вони були розраховані на обслуговування дівчаток дворянського походження. Причому до деяких інститутів благородних дівиць приймалися лише дочки вищого дворянства та оберофіцерства. Дрібнопомісні дворяни позбавлялися права віддавати своїх дочок до таких інститутів; вони могли виховувати їх, якщо не вдома, то в приватних пансіонах, утримуваних, головним чином, дамами іноземного підданства.

І в інститутах, і в приватних пансіонах навчальна справа стояла у всіх відношеннях на низькому рівні. Та перед цими закладами і не ставилося завдання давати вихованкам широку освітню підготовку. Статути інститутів більше підкреслювали не роль науки, а роль балів, важливих «... для надання дівчатам приємного, невимушеного поводження в суспільстві, стрункого вигляду, благородної та пристойної осанки». Прагнення до поширення навчальних програм для забезпечення їх більшої науковості, яке де-не-де вияв¬лялося, швидко припинялося директивами начальства. Це начальство — імператриця, яка юридично очолювала «Відомство установ імператриці Марії», що керувало більшістю жіночих навчальних закладів, і статс-секретар названого відомства — не вважало за потрібне випускати з інститутів благородних дівиць освічених жінок. Навпаки, це начальство лякала сама думка про те, що з інститутів можуть виходити молоді жінки, здатні взяти активну участь в громадському житті, в літературі, науці та мистецтві.

На початку 30-х років програма навчання в інститутах була дуже скорочена (скоротили фізику як окремий предмет, ще більше обмежили обсяг'відомостей з природознавства).

На початку 40-х років керівникам відомства установ імператриці Марії знову здалося, що програма жіночих інститутів широка, що треба її скоротити, пристосувати до «освіти добрих дружин і корисних матерів родин, щоб з освітою, в належній мірі, розуму і серця вихованки могли готуватися до майбутнього важливого їх призначення».

Навіть серед професури того часу жили відсталі погляди про меншу розумову обдарованість жінок порівняно до чоловіків. Професор природознавства Куторга, якому було доручено складання програми з природознавства для жіночих навчальних закладів, висловився в тому смислі, що розуміння жінок грунтується більше на емоціях, ніж на інтелекті.

Такої ж думки дотримувався і ад’юнкт-професор Смарагдов, упорядник підручника з історії для жіночих навчальних закладів (1849).             

Затверджений імператрицею в лютому 1852 року «Порадник для освічених дівиць» встановлював, що природа судила жінкам, як ніжним створінням, перебувати в залежності від інших, що їм судилося не наказувати, а підкорятися чоловікові, що виконанням сімейних обов’язків жінка зміцнить своє щастя і набуде любові та пошани і в колі сім’ї, і поза нею.

Згаданий «Порадник» застерігав від захоплення науково-освітньою підготовкою дівчат, він стверджував, що виконання обов’язків дружини і матері «краще і вище за всякі знання, історичні, та географічні» [128]

1853 року в Росії нараховувалося лише 46 жіночих навчальних і виховних закладів (39 відкритих та 7 закритих). У них виховувалося тільки 6869 дівчат.             

Основна маса дівчат дворянського походження діставала освіту і виховання в домашніх умовах.

Дочки кріпосного селянства та міського міщанства, ремісників, торговців, дочки робітничого люду в своїй переважній більшості засуджувалися на безграмотне існування.

Кращі люди Росії протестували проти такого становища. О. С. Пушкін, М. Ю. Лєрмонтов силою художнього слова боролися за право жінки на освіту та активну роль у суспільному житті. Жіночі образи в творах Пушкіна достатньою мірою про це свідчать.

У ряді художніх творів давалася критика прийнятого в суспільстві становища жінки і критика тодішнього її виховання. Письменниця 30-х років минулого століття Ган (псевдонім Зінаїда Р-ва) у своїх творах приділяла цим питанням велику увагу. Цілком з нею солідаризувався В. Г. Бєлінський. У грунтовній рецензії на збірку її творів у 4-х частинах, що вийшла в 1843 році, Бєлінський висловив свій протест проти того, що суспільство тримає жінок у моральному рабстві, що жінки в Росії дістають «... виховання гірше, ніж жалюгідне і нікчемне, гірше, ніж перекручене і неприродне...»[129].

Бєлінський в'їдливо глузував з тих, хто фразами про материнські обов'язки прагнув обгрунтувати засудження жінки на перебування в неуцтві, поза науковими знаннями, поза інтересами громадського життя. Щоб бути матір'ю, зазначає Бєлінський, хіба не треба їй «... характеру, науки, розвитку, доступності до всіх людських інтересів?.. Ні, світ знання, мистецтва, словом, світ загального, повинен бути так само відкритий жінці, як і чоловікові, на тій підставі, що і вона, як і він, насамперед — людина» [130].

«Отечественньїе записки», «Современник» та деякі інші журнали не раз привертали увагу громадськості до жіночого питання взагалі і до жіночої освіти зокрема.

«Отечественньїе записки», визнаючи невисокий рівень розумового і морального розвитку жінок, пояснювали це явище, по- перше, тим, що вони живуть у варварському, дещо — східному устрою суспільства, а по-друге, тим, що їм дають цукрове, аркадське виховання [131].

«Отечественньїе записки» у книзі 71 за 1850 рік, а «Современник» у книзі 26 за той же рік, вмістили відзив на працю професора Київського університету Шульгіна «Про становище жінок у Росії до Петра», відмічаючи важливість висвітлюваного в книзі питання.

М. І. Пирогову листі до Е. Ф. Раден розповідає про одну свою розмову, в якій його поглядам на жінку була протиставлена звичайна думка, що жінка не здатна до самостійної серйозної роботи. Пирогов заперечив, заявивши, що подібні явища матимуть місце «... тільки до того часу, поки жінки будуть виховані по-теперішньому і з ними поводитимуться все за тією ж застарілою і безглуздою методою. Але це слід змінити, і жінки повинні зайняти місце в суспільстві, більш відповідне їх людській гідності та їх розумовим здібностям» [132].

«Що наші предки у жінок відняли, те ми повинні повернути їм з лишком» [133], твердив Пирогов.

Не тільки революціонери-демократи, а й кращі з лібералів, такі, як Пирогов і близькі до нього за світоглядом, відкидали традиційну політику поміщицького ладу щодо суспільного становища жінки в Росії, а отже, і щодо перспектив жіночої освіти.

Шевченко не міг не приєднати свого голосу до табору найбільш передових представників російського суспільства.

Жінка повинна діставати добру освіту. Позбавлення дівчат права здобувати освіту не витримує ніякої критики. Це, вважає Шевченко, само собою очевидне і не потребує особливих доказів. Тільки небагато хто цього не розуміє — чи внаслідок свого неуцтва, чи внаслідок своєї реакційності.

У повісті «Капитанша» є таке місце:

«...приятель мій ...почав мені доводити, що грамотність, надто в жінках, особливо шкодить благополуччю людства...»

Він казав:

« — Я сподіваюся, і не без підстав, що я буду цілком щас¬ливий з моєю дружиною, і саме тому, що вона неписьменна!»

Авторською, безсумнівно, є відповідь таким ретроградним поглядам:

« — Ти — можливо, але цього не можна сказати про багатьох, і я перший не скажу про себе» [134].

Шевченко хоче бачити жінок освіченими, такими, які жадають знань, люблять книги, цікавляться мистецтвом.             

Він відмовляється визнати культурною жінкою особу, виведену ним у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» під ім'ям кузини, саме тому, що в ній не видно ніяких слідів освіти. Її міркування характеризуються порожнечею, її розмови про літературу — не що інше, як базікання, бо кузина ця не знає, не читає літератури, не цікавиться нею, не має смаку і звички де читання. У повісті розповідається, як кузина в розмові, в якій ішлося про німецьку поезію, почала із захопленням говорити пре Кернера, ім'я якого їй, очевидно, було відоме лише з чуток. Ідучи назустріч «інтересу» кузини до Кернера, особа, від імені якої в повісті йде розповідь, незабаром надіслала їй з міста том творів Кернера.

Через рік чи більше випало цій особі відвідати кузину з її чоловіком, і що ж вона побачила? «Мій Кернер валяється під диваном, і навіть нерозрізаний», констатується в повісті. Автор питає: «Для чого ж вона так невдавано захоплювалася цим Кернером? Невже ці, крізь сльози, вигуки були брехнею? На жаль, так!» Виявляється, кузина обожнювала всі офіцерські аксесуари, особливо аксельбанти, які «були для неї вищі за всякі обожування». Якось їй довелося бачити видання творів Кернера, до якого був доданий портрет поета у військовому мундирі, а примірник, їй надісланий, «...був іншого видання і без портрета, так вона його й шпурнула під диван. Ось вам і секрет. Книги вона просто ненавидить, і якби була якою-небудь маркграфинею за часів Гутенберга, то не замислилась би звести знаменитого друкаря на вогнище» [135].

Ніщо, крім кокетування та карт, кузину не цікавить. Зате, як Ілля Муромець, вона готова просидіти за картами місяці і роки без шматка хліба і без склянки води.

Образ такої потворної жіночої освіти показав Т. Г. Шевченко в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».

Аналогічні картини можна знайти і в творах ряду російських письменників.

У російській художній літературі 40-х років Шевченко знаходив досить яскраві зразки неправильного виховання дівчат удома та в жіночих виховних закладах.

У 1847 році було надруковано «Обыкновенную историю» І. О. Гончарова. У цьому романі російська читаюча публіка зустріла образ Надіньки, що дістала домашню освіту. Її мати, яка вважала за найбільш доцільне особисто виховувати Надіньку, відпустила гувернантку, що деякий час перебувала при її дочці.

Але яка вихователька, така і вихованка. Мати прокидається не раніше одинадцятої години дня, п’є каву в ліжку; дочка встає пізніше дванадцятої години, читанням авантюрних французьких романів вичерпується її розумова освіта; у плітках матері з сусідками формується моральне обличчя Надіньки. Ніякий інтерес, ніякі запити її не хвилюють. До людей Надінька ставиться залежно не від їх моральних якостей, а відповідно їх мундиру. Олександра Адуєва вона швидко проміняла на графа, незважаючи на явну поверховість цієї людини, незважаючи на те, що той і не виявляв. будь-яких серйозних намірів щодо Надіньки, не здатної і небажаючої розбиратися в людях. її може цікавити лише те, що вважається людним: «Цієї зими,— заявляє вона, — неодмінно попрошу maman узяти мені доброго вчителя співів. Граф каже, що це тепер дуже в моді — співати». Як бачимо, психологія у кузини з повісті Шевченка і у Надіньки з романа «Обыкновенная история» Гончарова — однакова.

Цілком імовірно, що Надя швидко перетвориться в жінку, повною мірою подібну до кузини з повісті «Прогулка с удовольствием...» Т. Г. Шевченка.

Такого роду явища були добре відомі Т. Г. Шевченкові. Він знав, як стояла справа в інститутах благородних дівиць. Нам уявляється далеко невипадковим те, що він називає в своїх повістях тодішні жіночі інститути: Петербурзький патріотичний інститут (повість «Музыкант»), Полтавський інститут (там же), Київський інститут благородних дівиць (повість «Прогулка с удовольствием и не без морали») та деякі інші.

Не виключене і те, що поет був ознайомлений із статутними документами окремих інститутів, хоча б через українського письменника Г. Ф. Квітку-Основ'яненка, який брав діяльну участь в організації та житті Харківського інституту благородних дівиць.

Спілкуючись з Квіткою, Т. Г. Шевченко мав можливість дістати фактичні відомості про те, чого навчають і як виховують дівчат у Харківському інституті.

Буваючи в Полтаві, він, мабуть, ознайомився з постановкою виховання в місцевому інституті. Про нього Шевченко міг мати необхідні відомості і завдяки своєму знайомству з родиною Рєпніних, у яких поет нерідко бував. Князь Рєпнін, як «малоросійський військовий губернатор», мав дуже близьке відношення до створення Полтавського інституту; через нього здійснювалися усі заходи, зв'язані з організацією інституту; його дружина перебувала у званні попечительки цього навчального закладу. Як відомо, Шевченка зв'язувала дружба з княжною В. Рєпніною; листування між ними, яке збереглося, розповідає нам, що серйозні теми були предметом їх бесід. Важко припустити, щоб під час цих бесід не було мови про питання освіти взагалі і про питання жіночої освіти зокрема. В одному з листів В. Рєпніної до Т. Г. Шевченка побіжно згадується начальниця Полтавського інституту, яка взялася збирати передплату на «Живописную Украйну». Очевидно, Шевченко її знав, і вона знала Шевченка. Отже, Шевченко бував у Полтавському інституті.

Зустрічаючись з дівчатами та жінками, які здобули освіту в інститутах і пансіонах, Шевченко склав собі невигідне враження про ці заклади. Там дають, вважав він, якесь штучне виховання, там прищеплюють дівчатам фальшиві смаки, там з них роблять істот, у яких все неприродне, карикатурне.

Ось як Шевченко характеризує виховні наслідки цих закладів: дружина Ничипора Сокири довідалася від родичок, які виховувалися в якомусь київському пансіоні, «... що найвище блаженство добре вихованої панночки — це носити ліф якомога вище і обворожувати кавалерів. А пісень-бо, пісень яких чарівних вона у них запозичила!—і як «стонет голубок», і як «дуб той при долине, как рекрут на часах», і як «пастушка купается в прозрачных струях», і як «закричала ах!, увидевши нескромного пастуха», і навіть «о Фалилей, о Фалилей!» і ту вивчила. Та і як же було не навчитися від таких освічених панночок! Вони ж, чарівниці, ще й на гітарі. грали. Це кинулося в очі молодому чоловікові, але він розміркував; що найкраще не звертати на її пісні уваги: поспіває, поспіває, та й облишить, якщо нікому буде [слухати] її модних пісень...

— Що ж це ти, Параско,— скаже, бувало, — сьогодні цілий день мовчиш? Хоча б заспівала якої-небудь іноземної пісеньки.

…………………………………………………………………………………………

—Не хочу. Сам, коли хочеш, співай.

—Добре, і я заспіваю.

І він повільно розкривав гусла і, тихо акомпануючи на них, співав своїм чаруючим тенором з найглибшим почуттям —

Неї ходи, Грицю, на ті вечорниці...

І коли кінчав пісню, то дружина падала йому в обійми і заливалася найгіркішими слізьми, а він тоді казав їй, цілуючи: —Ось це справжня модна пісня.— Так він її мало-помалу і зовсім відсторонив від сучасної освіти, а про багатих освічених родичок і про їхні модні пісні з того часу і згадки не було» [136].

Шевченко, безсумнівно, добре знав, що в освітньо-виховній системі інститутів благородних дівиць велике місце приділялося балам та читанню французьких романів.

На балах, що їх улаштовували в жіночих навчальних закладах; у ролі чоловіків виступали переважно офіцери, які приваблювали дівчат галунами, еполетами та аксельбантами. Бали і французькі романи надавали шкідливого напрямку розвиткові уявлень дівчат, їх інтересам.             

Така кузина з повісті «Прогулка с удовольствием и не без'морали». Така Софія Самійлівна з повісті «Музыкант», величезна любителька балів, готова заради них пожертвувати своїми материнськими обов’язками. Поет не шкодує фарб, щоб змалювати потворні смаки цієї жертви фальшивого виховання та освіти. Софія Самійлівна, яка понад усе на світі плекала свою красу, роздряпала прищика, що з’явився на її обличчі, і спотворила себе. Це завдало їй невимовних моральних мук: «Не страждав так найвидатніпїйй музикант Бетховен, коли оглух, і не страждав так великий наш Буонаротті, коли осліп, як вона...» [137], зауважує автор повісті. Жінка зовсім втратила голову і всіх вимучила своєю злістю та капризами: «І, правду сказати, нічого на світі не може бути жахливішого, як раптом спотворена красуня. Гієна, просто гієна!»

Ось наслідки ненормальної освіти і виховання, щоі давалося дівицям в інститутах, пансіонах і вдома.

Шевченко глибоко шкодує людей, зіпсованих внаслідок потворних смаків і навичок, прищеплених їм вихованням, поганими звичаями та правилами аристократичного суспільства.

Він не тільки шкодує, а й заявляє свій протест проти обурливої деморалізації дівчат, майбутніх матерів.

Шевченко засуджує таке виховання, коли дівчину перетворюють на іграшку, для якої «дзеркало стало єдиним супутником її жалюгідного самотнього життя».

Таку іграшку, каже Шевченко, «... не може змінити ніяке на світі виховання», і така красуня може бути лише красунею, вона не здатна бути ні ніжною, доброю матір’ю, ні люблячою дружиною, вона — дерев’яна краса і більше нічого.

Така красуня, за спостереженнями Шевченка, дуже повер¬хова, прекрасного в природі і мистецтві не відчуває, серйозних книг не читає, з прочитаного розуміє лише «які-небудь пусті вір¬шики».

Автор обвинувачує насамперед батьків, які часто псують свою гарну від природи дочку, не дбають про добру серйозну освіту її, і з моральної пустоти виростає, за словами Шевченка, бездушна лялька, автомат, гіпсова фігура, амфібія: «Чи настане коли-небудь кінець цій природі?» питає автор у повісті «Прогулка с удоволь¬ствием и не без морали».

Дещо подібне ми знаходимо в «Обыкновенной истории» Гончарова. Дівчину Юлію навчали вдома спочатку вчитель француз, учитель німець, російський учитель, який не посувався далі Карамзіна. Далі італієць і другий француз учили її танцювати, співати, грати, але «музики не навчили». Батьки самоусунулися від виховання. Внаслідок усього виявилося, що у Юлії оброблено передчасно і неправильно серце, але залишений у спокої розум. У неї розвинулася мрійність, яка створила їй особливий світ. Такою «вона вісімнадцяти років, але вже з постійно задумливим поглядом, з цікавою блідістю, з ефірною талією, з маленькою ніжкою, з’явилася в салонах на показ світові».

Дами з «Мертвих душ» Гоголя так само виступають носіями рис, прищеплених їм неправильною організацією освіти та виховання дівчат удома, в пансіонах та інститутах. Яскраво змальовані образи дам — «приємної у всіх відношеннях» та «просто приємної» — це наслідок інститутського виховання. Гоголь так і каже, що, зустрівшись, ці дами «поцілувалися і скрикнули, як скрикують інститутки...» Ці та інші дами (Парасковія Федорівна, Софія Іванівна, Анна Григорівна та ін.)—родички Шевченковим кузині, Софії Самійлівні та ще деяким з його персонажів.

Разом з Гоголем, Гончаровим та іншими російськими письменниками Шевченко звертає увагу суспільства на потворну постановку жіночої освіти і виховання. Разом з ними він вимагає зміни мети, і змісту виховання та освіти жінок.

Цікаво відмітити, якими рисами наділяє Шевченко майбутню подругу Савватія Сокири, до якого він ставиться з неприхованою симпатією.

Її звуть Наташа.

Вдома у неї на стіні портрет Богдана Хмельницького. Вона любить читати. Читає «Отечественные записки», для неї мати збирається передплатити «Современник».

Наташа дуже любить природу: «Вона мені видалася справжньою богинею квітів: уся голова в квітах... Якби вона була убрана, як панночка, ефект був би не повний, але до вбрання селянки так пасували ці величезні квіти та черешневі буси, що барвистішого, гармонійнішого і прекраснішого я в житті своєму нічого не бачив» [138].

У Наташі є нею власноручно посаджений квітник, у ньому така чистота, якої не знають і голландські садівники.

Вона віддає перевагу простому селянському вбранню перед міським. Чудово знає народні пісні, любить свою рідну мову.

«... Звичайна жінка, по-моєму, є найкраща жінка» [139], заявляє автор у повісті «Художник».

Теплими словами автор характеризує іншу Наташу, в повісті «Музыкант». Він називає її розумницею, каже, що Наташа проста і природна в обходженні з людьми, що вона знає почуття дружби, що вона дівчина весела, життєрадісна. Ця Наташа розуміється на музиці, глибоко відчуває її, вона жвава, вразлива, на відміну від своєї сестри Лізи, яка внаслідок інших умов виховання стала цілком іншою.

Для Наташі серенади Шуберта, «Зон в Іванову ніч» Мендельсона, сонати Моцарта — твори палко любимі, вони дають їй глибоку насолоду і збуджують у неї добрі думки. Наташа любить гру на фортепіано, на скрипці і особливо на віолончелі. Одним словом, Наташа — дівчина музично розвинена, і разом з тим вона освічена і добре вихована.             

Наташа любить народні казки і примовки, так само як і народні пісні й танці.

Цільна натура, вона не шукала багатих і знатних женихів, а віддала перевагу кріпосному музикантові, якому було куплено відпускний лист.

«Миле, чарівне створіння!»

«Наташа! Моя мила, моя неоціненна Наташа!» зауважує автор.

Естетична освіта, на думку Т. Г. Шевченка, річ дуже потрібна для дівчат. Усі дівчата, позитивно схарактеризовані поетом, незмінно мають естетичний смак, обов’язково люблять музику, пісні, розуміють і відчувають красу природи.             

У Нижньому Новгороді Шевченко відвідав дівочий інститут і залишився дуже невдоволений з того, що тут нехтували справу естетичного виховання дівчат. «У залах інституту,— записав він

6 лютого 1858 року у щоденнику,— крім лав і грізного лубочного зображення самодержця,— жодної картини, жодної гравюри. Чисто, гладко, як у першому-ліпшому манежі. Де ж естетичне виховання жінки? А воно для неї, як освіжуюче дихання повітря, необхідне. Душогубці»! [140]

Основні настанови Шевченка в питанні жіночої освіти накреслені в його творах.

Він обстоює серйозну розумову освіту жінок, висловлюється проти однобічного розвитку у дівчат безплідної мрійливості, вимагає для них реальних знань, трудових умінь і навичок, знання життя і людей, наполягаючи при цьому на їх правильному естетичному вихованні.

Буржуазні націоналісти і тут намагалися викривити погляди Т. Г. Шевченка; якийсь Степан Балєй у книжці «З психології творчості Шевченка», виданій у Львові в 1916 році, з усіх сил намагався показати справу так, ніби Шевченко малював не реальний, а містичний образ жінки — Мадонни, справжнє місцеперебування якої — царство небесне.             

Балєй безсоромно приписує Шевченкові свої власні фрейдистські настанови, підтасовуючи приклади, фальшиво їх витлумачуючи тощо.             

Немає і грана містицизму в образах і твердженнях Шевченка. Слуги Ватікану всіляко прагнули і гнівну музу поета-революціонера причесати під єзуїтський гребінець. Не вийшло і не вийде!

Образи жінок у творах Шевченка глибоко реалістичні, це образи, в яких синтезувалися типові явища суспільного життя 40—50-х років XIX століття.

Реалізмові зображення жіночих образів цілком відповідає і реалістична трактовка Т. Г. Шевченком питання про жіночу освіту, трактовка демократична, гуманістична.

ПИТАННЯ ВИХОВАННЯ МОРАЛЬНОЇ ОСОБИСТОСТІ

Питанням виховання цільної особистості передові кола російського суспільства приділяли величезну увагу. Ломоносов, Новиков, Сковорода, Радіщев у XVIII столітті накреслювали лінію виховання людини-громадянина, людини, яка живе інтересами свого народу. Образ істинного сина вітчизни, змальований Радіщевим,[141] — це образ високоморальної особистості, це образ, якого до Радіщева не зображала ніяка інша література, крім російської.

Моральний ідеал, розвинутий Радіщевим, набував дальшої розробки в російській художній літературі першої половини минулого століття. О. С. Пушкін, О. С. Грибоедов, І. А. Крилов, М. Ю. Лєрмонтов, декабристи (К. Ф. Рилєєв), великі російські революціонери-демократи В. Г. Бєлінський і О. І. Герцен, а згодом М. Г. Чернишевський і М. О. Добролюбов внесли надзвичайно великий вклад у розробку тих рис людини-громадянина, які повинні бути виховані освітніми закладами, літературою, мистецтвом, передовим суспільством.

Передова російська література провадила найактивнішу боротьбу за формування справжньої людини, носія високих моральних якостей.

Накреслюючи риси російської людини, які повинні бути виховані і розвинуті, російські письменники разом з тим головним своїм завданням вважйли викриття, критику та висміювання всього того, що принижувало людську гідність.

Великий Пушкін у листі до Чаадаева говорив, що російське суспільне життя надто сумне, що відсутність суспільної думки, байдужість до всякої справи, до справедливості та правди, цинічне презирство до думки і до людської гідності справді призводять до відчаю.

О. С. Грибоєдов на всеросійське осудовище виставив «мораль» фамусових, скалозубів, загорєцьких, хлестових, цих гідних представників поміщицького суспільства, і молчаліних, що шукають особистих благ ціною продажу власної честі, власного благородства, ціною самозневаги. Бєлінський сказав про комедію Грибоєдова «Горе от ума», що в ній, крім Чацького, усі інші особи живі і дійсні.

І. А. Крилов, підкреслюючи природний розум, кмітлитість, працьовитість, патріотизм російської людини, водночас бичував багато пороків, що живуть в експлуататорському суспільстві: егоїзм, лицемірство, підлабузництво та ін.

О. С. Пушкін і декабристи, поряд з епіграмами та сатиричним зображенням негідних рис представників вищого суспільства, звеличували образи людей, високе моральне обличчя яких робить їх прикладом для наступних поколінь.

Образи Кутузова, декабристів, Кочубея у О. С. Пушкіна, образи російського селянина-патріота Сусаніна та інших борців за народ у Рилєєва — це ж боротьба передової літератури за нову людину, за молодь, гідну своїх кращих предків, здатну жити і працювати для слави своєї рідної землі.

Своїми велично простими образами героїв Бородіна — простих російських солдатів, з їх палкою любов'ю до свого народу і не менш палкою ненавистю до іноземних загарбників, М. Ю. Лєрмонтов збагатив не тільки вітчизняну поезію, а збагатив і педагогіку, дав у її розпорядження чудовий матеріал для дитячого читання, глибоко патріотичний, глибоко моральний.

У багатьох своїх поетичних творах Лєрмонтов пропагував кращі моральні якості: твердість характеру, щирість і правдивість, чуй- ність і товариськість.

Але в той же час М. Ю. Лєрмонтов у своїх художніх образах синтезував найтиповіші аморальні явища, що їх він спостерігав головним чином в аристократичних колах російського суспільства: безідейність (Грушницький та ін.), індивідуалізм, протиставлення себе іншим людям, скритність (Печорін) тощо.

Як і Пушкін, Лєрмонтов не тільки констатував наявність аморальних, антигромадських тенденцій у тих чи інших зображуваних ним типів. Він і пояснював походження цих тенденцій з умов виховання, з умов суспільних відносин та взаємин людей у суспільстві. Антагонізм, що живе в суспільстві, взаємовідносини, побудовані на брехні, нещирості, несправедливість в оцінці людей та їх вптнків — ось де кореняться припини, які породжують моральне псування дітей, підлітків та юнаків.

Печорін так пояснював походження індивідуалістичних рис у своєму характері: «...усі питали на моєму обличчі ознаки поганих якостей, яких не було; але їх припускали — і вони народилися. Я був скромним — мене обвинуватили в лукавстві: я став скритним.

Я глибоко відчував добро і зло — ніхто мене не пестив, усі ображали: я став злопам'ятним; я був понурий — інші діти веселі і балакучі; я відчував себе вищим за них — мене ставили нижче: я зробився заздрісним. Я був готовий любити весь світ — мене ніхто не зрозумів: і я навчився ненавидіти. Моя безбарвна молодість минала в боротьбі проти себе і світу; найкращі мої почуття, боячись глузування, я зберігав у глибині серця: вони там і померли. Я говорив правду — мені не вірили: я почав обманювати. Пізнавши добре світ і пружини суспільства, я став вправним у науці життя і бачив, як інші без мистецтва щасливі, користуючись даром тими вигодами, яких я так невтомно домагався... Я зробився моральним калікою...»

Так говорив Печорін про себе. Так Лєрмонтов говорив про ненормальності у формуванні характерів та моральних поглядів і навичок у суспільстві, яке йому доводилося роками, спостерігати.

На фоні тих благородних моральних рис, що їх являли кращі сини Росії в боротьбі за честь і незалежність вітчизни, в боротьбі проти зовнішніх загарбників і «внутрішніх турків», на фоні, тих благородних моральних достоїнств, які властиві простим людям, сприйняття фактів і норм аморальності, що насаджувалися панівними колами суспільства, викликало у Пушкіна, Грибоедова, Лєрмонтова, Гоголя, а згодом і в інших, пізніших письменників гнів і обурення. Вони не могли залишатися байдужими до злочинного ставлення певних суспільних кіл до людської моральності.

Російська художня література дедалі сильніше, дедалі гостріше викривала і ганьбила потворні факти виховання в дусі експлуататорської чи міщансько-обивательської моралі. «Мертві душі» Гоголя піднімали не тільки питання кріпосницького укладу життя, а й питання кріпосницького виховання. Ось як описує Гоголь батьківські моральні настанови Павлуші Чичикову при відданні його до міського (повітового) училища: «Гляди, Павлушо, вчись, не дурій і не байдикуй, а найбільше догоджай учителям і начальникам. Коли догоджатимеш начальникові, то, хоч і в науці не вспієш і хисту бог не дав, усе ж просунешся і всіх випередиш. З товаришами не водись, вони тебе добру не навчать; а коли вже пішло на те, так водися з тими, що багатші, щоб при нагоді могли бути тобі корисними. Не угощай і не частуй нікого, а поводься краще так, щоб тебе угощали, а найбільше бережи і складай копійку, ця річ найнадійніша в світі. Товариш або приятель тебе обдурить і в біді перший тебе зрадить, а копійка не зрадить, хоч у якій біді ти будеш. Усе зробиш і все проб’єш на світі копійкою».

В. Г. Бєлінський у статті «Літературна розмова, підслухана в книжковій крамниці» писав про М. В. Гоголя: «Гоголь не пише, а малює; його зображення дихають живими барвами дійсності. Бачиш і чуєш їх». Про гірку дійсність писав Гоголь, про ту дійсність, в якій жив Т. Г. Шевченко, яку він ненавидів, зміні якої він присвячував багато дум своїх.              .

Ця дійсність продовжувала жити і в 50-х роках. Молчаліни від педагогіки навіть намагалися систематизувати її «моральні» кріпосницькі звичаї у вигляді педагогічних правил. Адже такі книги, як «Основні закони виховання» Міллера-Красовського та «Наука життя, чи як молодій людині жити на світі» Е. Диммана (обидві вийшли в світ у 1859 р.), могли з’явитися лише тому, що їх зміст відповідав мерзенним моральним звичаям і прагненням кріпосників та їх ідеологів. А в цих книжиськах, за словами М. О. Добролюбова, лицемірство зображувалося у вигляді ввічливості, підлість під ім'ям догоджання і запобігливості, шахрайство іменувалося спритністю, підозріливість і малодухість — обережністю, крадіжка — використанням обставин, шарлатанство — вправністю і т. ін. У цих книжиськах проповідувалося правило: «не розмірковуй, а виконуй» з йому супутніми вимогами смиренності, сама обмеження, беззаперечної покори, із застосуванням ляпасів та ін.

Отаку от «мораль» російські письменники викривали художнім словом. Такою мораллю керувався Павлуша Чичиков. Він «рап¬том осягнув дух начальника і в чому повинна полягати поведінка. Не змигнув він ні оком, ні бровою за весь час класу, як не щипали ного ззаду; тільки-но лунав дзвоник, він кидався прожогом і подавав учителеві раніше за інших тривух (учитель ходив у тривусі); подавши тривуха, він виходив перший з класу і намагався попастися разів зо три йому на дорозі, безупинно скидаючи шапку». Але коли вчитель, перед яким Павлуша Чичиков так удавав з себе смиренника й огидно плазував, спиячившись, залишився без шматка хліба і колишні учні збирали для нього гроші, наш смиренник більше п’ятака не захотів дати. Його п'ятак був йому повернений. «Ех, Павлушо, от як змінюється людина! а який був благонравний, нічого буйного, шовк! —Обдурив, здорово обдурив...», так, глибоко розчарований, промовив, гірко заплакавши, колишній учитель.

Гіркі сльози вчителя були засудженням не тільки негідного учня, а й засудженням усієї системи морального виховання, заснованого на підлабузництві, беззаперечній покорі, на приниженні особистості, на відсутності у неї стійких моральних переконань.

Революціонери-демократи ставилися непримиренно до морального виховання, спотворюючого, омертвляючого живу особистість дитини, підлітка, юнака і дівчини. Людина без переконань, твердять вони, це не людина, це потворність. «Розум — це людина в тілі, чи, краще сказати, людина крізь тіло, словом, особистість», писав Бєлінський в огляді російської літератури за 1846 рік. За переконанням Бєлінського, тільки розум у поєднанні з волею та високими моральними почуттями складають справжню, дійсно розвинену особистість.

Тільки розум, тверді ідейні переконання, гуманні почуття, їх громадянська спрямованість і готовість жити і працювати, як наказують переконання і випливаючі з них моральні почуття, характеризують гідну пошани людську особистість,— так мислили Чернишевський, Добролюбов та їх середовище. Вони так тепло вітали «Вопросы жизни» Пирогова тому, що найголовніша ідея, яка звучала в них, це була вимога виховання людей з переконаннями, людей ідейних, відданих своєму народові, своїй вітчизні.

«Що таке моральність? У чому повинна полягати моральність?— У твердому глибокому переконанні, в полум’яній, непорушній вірі в гідність людини, в її високе призначення. Це переконання, ця віра є джерелом усіх людських чеснот, усіх дій».

писав Бєлінський у рецензії на роман Поль де-Кока «Син дружини моєї».

Однаково з Бєлінським, Чернишевським, Добролюбовим міркував про питання морального виховання і Т. Г. Шевченко.

У багатій спадщині російської літератури та критики знаходив він вказівки на ті моральні риси, які повинні характеризувати людину-громадянина, людину, яка живе не обивательським, а громадським життям.

Моральні настанови Г. С. Сковороди, звичайно, не могли задовольнити революційно мислячого, революційно відчуваючого Шевченка.

Самозадоволення з своїх власних моральних достоїнств і поглядів не відповідало духові його світогляду.

Пасивно-споглядальний протест проти явищ аморальності був чужий його натурі.

Людину-громадянина, людину, сильну своїми переконаннями, сильну волею діяти згідно з своїми переконаннями, людину, глибоко віддану народові,— ось кого вимагала виховувати революційно-демократична педагогіка, ось кого вимагав виховувати Т. Г. Шевченко.

Духом справжнього демократичного гуманізму насичені вимоги Шевченка до морального виховання людей. Устами героя «Тризни» він стверджує благородний принцип:

... обще благо

Должно любовию купить,

И с благородною отвагой

Стать за народ и зло казнить.

Шевченко благає Музу:

... Вночі,

І вдень, і ввечері, і рано

Витай зо мною і учи,

Учи неложними устами

Сказати правду.

Прагнути до загального блага, відважно стояти за народ, бути непримиренним борцем за правду, проти зла — таке основне правило моральної поведінки особистості висуває Т. Г. Шевченко.

...Добре жить

Тому, чия душа і дума

Добро навчилися любить!

Стояти за загальне благо, за добро проти зла — це означає стояти до кінця за вітчизну, за її честь, славу, гідність.

... праздник жизни,

Великий праздник, божий дар,

Должно пожертвовать отчизне,

Должно поставить под удар.

Так пише Шевченко в «Тризні».

У героя цієї поеми

Его любимая мечта —

Полезным быть родному краю... 

В уривку написаної у 1841 році драми «Никита Гайдай» (російською мовою) головна дійова особа в монолозі виголошує:

Святая родина! святая!

Иначе как её назвать?

Ту землю милую, родную,

Где мы родилися, росли

И в колыбели полюбили

Родные песни старины.

І ще:

В ком нет любви к стране родной,

Те сердцем нищие калеки,

Ничтожные в своих делах

И суетны в ничтожной славе.

У вірності народові, в самовідданій любові до нього, за Шевченком, виявляється найбільше достоїнство людини. Саме в цьому вона виявляє найкращі свої риси.

Велика ненависть Шевченка до польської шляхти та султанської Туреччини, які заливали кров'ю землю України. Згадуючи ті часи, коли турецькі орди вдиралися на Україну, щоб грабувати її, щоб заганяти в турецьку неволю молодих бранців, щоб заганяти в гареми султанів і султанської братії українських дівчат, Шевченко не тільки проклинав загарбників, а й застерігав своїх земляків гартувати в собі кращі риси предків, які міцно билися з яничарами за волю і честь свого народу.

В творі «Іван Підкова» поет пише, що на заклик отамана рушати на Царград

— Добре, батьку-отамане!— Кругом заревіло.

В творі «Гамалія» теж зображено похід на ненависну султанську Туреччину, ворога українського народу.

Поет і славив вірних оборонців батьківщини і заповідав народові, що ще живий цей ворог, що треба бути пильними і твердо стояти на сторожі, бо орди турецькі можуть знову зробити напад на землі Росії [142]

Шевченко вітає тих своїх предків, які не з загарбницькою, а з благородною метою рушали на Царград. В творі «Гамалія» ми читаємо:

Не кишені трусить —

їдем різать, палить,

Братів визволяти.

Благородному, патріотичному завзяттю героїв Шевченко разом з усім народом славу співає:             

Ой як крикнув Гамалія:

— Брати! будем жити,

Будем жити, вино пити.

Яничара бити,

А курені килимами,

Оксамитом крити!—

Вилітали запорожці

На лан жито жати;

Жито жали, в копи клали,

Гуртом заспівали:

«Слава тобі, Гамалію,

На ввесь світ великий,

На ввесь світ великий,

На всю Україну,

ІЦо не дав ти запорожцям

Згинуть на чужині!»

В турецькій чужині, пише поет в поемі «Сліпий» (або «Невольник»), тяжка неволя:

Там кайдани по три пуда,

Отаманам по чотири.

І світа божого не бачать, не знають,

Під землею камінь ламають.

Без сповіді святої умирають,

Пропадають.

Там бранцям очі виймають, гарячим залізом випікають, в кайдани кують, в тюрму кидають і замуровують.

Поет цілком розуміє і виправдовує помсту сміливих, запеклих запорожців турецьким башибузукам за їх звірства над Україною:             

Неначе птахи чорні в гаї,

Козацтво сміливе літає:

Ніхто на світі не втече!

Огонь запеклих не пече.

Шевченко будує свої твори — «Гамалія», «Іван Підкова», «Сліпий»— на матеріалі народних переказів, повністю відображаючи високу оцінку своїх героїчних синів, глибоку пошану, яку народ виявляє до їх пам'яті, вславлюючи їх імена в своїй творчості, підкреслюючи їх благородні діла і моральні риси.

Шевченко ніби звертає увагу педагогів на багаті змістом виховні мотиви народної поезії, ніби рекомендує їм використовувати її і для цілей патріотичного виховання молоді, виховання у неї почуття міцної любові до батьківщини і ненависті до всіх її ворогів.

Він ніби вказує педагогам на те, що народна поезія може служити і цілям науково-педагогічних досліджень, особливо з питань морального виховання.

В усній народній творчості, вказував В. І. Ленін, знайшли своє відображення страждання і прагнення народні. В них не могли не відбитися і погляди народу на завдання виховання.

У повісті «Близнецы» Шевченко каже, що, коли Наполеон вдерся в межі Росії, український народ бився проти ворога пліч-опліч зі своїм братом, великим російським народом. Народний поклик — бити загарбників — досягнув швидко і України. «Заворушилася вона, моя рідна мати; заворушилося охочекомонне і охочепіше ополчення малоросійське».

Юнак Сокира кидає школу, поспішає записатися в полк, що виступає з Пирятина «на супротивного галла і на двадесять язик».

У повісті «Капитанша» устами «самовидця», від імені якого йде розповідь, автор каже: «Чи вірите, коли ми вступили в межі Росії, то перший постоялий двір, який він не є брудний, мені видався кращим за всякий французький готель».

Тут ідеться про російських воїнів, які поверталися на батьківщину після переможної ліквідації наполеонівських військ і які навчилися після перебування за кордоном ще більше і ще міцніше любити вітчизну.

У ряді своїх блискучих критичних статей Бєлінський зривав маску з тих, хто, видаючи себе «патріотами», насправді виявлялися прив’язаними не до Росії, не до свого народу, а до своєї поміщицької землі і до тисяч селян, що живуть на цій землі в кріпацькому рабстві. Презирливою кличкою «квасних патріотів» охрестив Бєлінський кріпосників, які бачили любов до батьківщини в непорушності монархії, поміщицького землеволодіння, неуцтва, культурної відсталості та ін.

Немало подібних «патріотів» зобразив Гоголь у душах» та в «Ревізорі».

Любов до вітчизни, в уявленні Т. Г. Шевченка,— високоморальне почуття, з яким несумісні грабунок і знущання зі своїх співвітчизників. У поемі «Княжна» він із сарказмом говорить про людей, які іменують себе «патріотами», але не соромляться по-варварському ставитися до співвітчизників-кріпаків.

П ’яниці, знай собі, кричать:

— І патріот! і брат убогих!

Наш славний князь! Віват! Віваті—

А патріот, убогих брат...

Дочку й теличку однімає

У мужика... І бог не знає,

А може й знає, та мовчить.

Ще в поемі «Сон» («У всякого своя доля») Шевченко здирав маску з псевдопатріотів, що клялися вітчизною, а на ділі знущалися з неї і грабували її.

А той, щедрий та розкішний,

Все храми мурує;

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!..

Це Шевченко писав у 1844 році. А через п’ятнадцять років те ж саме сказав М. О. Добролюбов про «патріотів-експлуататорів»: «Вони готові експлуатувати, скільки можливо, свого співвітчизника, не менше, якщо ще не більше, ніж іноземця; готові також легко обдурити його, занапастити заради своїх особистих інтересів, готові зробити всіляку гидоту, шкідливу суспільству, шкідливу, мабуть, цілій країні, але вигідну для них особисто... Якщо їм трапиться нагода показати свою владу хоча б на маленькому клаптику землі у своїй вітчизні, вони на цьому клаптику роз-поряджатимуться, як на завойованій землі ...А про славу і велич вітчизни все-таки будуть кричати... І через те вони - псевдопатріоти!.. » [143]

Справа, звичайно, не в тому, що Шевченко написав вищенаведені слова раніше, а Добролюбов писав рецензію «Російська цивілізація, скомпонована п. Жеребцовим» пізніше. Справа в тому, що обидва революціонери-демократи однаково мислили і тому висловлювалися про одне і те ж однаково.

Псевдопатріотів бачив і спостерігав Шевченко, бачив і знав їх немало Добролюбов, так само як і Чернишевський. Звідси і зрозуміла єдність їх думок, єдність їх революційно-демократичної точки зору.

А ця точка зору передбачала любов до вітчизни як сповнену боротьби і самовідданості працю для неї, для народу.

У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» Шевченко знову таврує псевдопатріотів, тих, які кричать, розпинаються за нові ідеї, за цивілізацію, за людство, а самі — «мужичків під прес кладуть разом з буряками» [144].

До речі сказати, наведені вище слова Добролюбова про псевдопатріотів були опубліковані в 1858 р. в «Современнике». Шістнадцятим лютого того ж 1858 р. датує закінчення «Прогулки...» Шевченко.

Говорячи про свою любов до України, до українського народу, гнобленого царизмом та поміщиками, у тому числі й українськими, Шевченко виявляв готовність проклясти бога заради народу. Він усе, рішуче все, що в його силах, готовий був зробити для батьківщини. У поемі «Тризна» поет говорить:

...О святая !

Святая родина моя!

Чем помогу тебе, рыдая?

И ты закована, и я.

Почуття безмежної любові до вітчизни у Шевченка поєднується з гострим відчуттям болю внаслідок неможливості для поета здійснити основне: домогтися визволення народу від кріпосної залежності.             

Газета «Правда» в редакційній статті «Проти ідеологічних перекручень у літературі» від 2.УІІ 1951 року відзначала, що виразом патріотичної скорботи, патріотичної муки, викликаних стражданнями народу в кріпосній неволі, були гнівні рядки Шевченка:

Чорніше чорної землі

Блукають люди. Повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хати, повалялись,

Стави бур’яном поросли.

......................

......................

І не в однім отім селі,

А скрізь на славній Україні

Людей у ярма запрягли

Пани лукаві... Гинуть! Гинуть!

У ярмах лицарські сини

.....................

.....................

Погано дуже, страх погано

В оцій пустині пропадать!

А ще поганше на Украйні

Дивитись, плакать і мовчать!

За умов царизму, за умов дикої сваволі кріпосників і царської жандармерії почуття безмежної любові і відданості народові, вітчизні народжували слова, сповнені гіркоти, скорботи і гніву. У них пригноблені маси чули заклик до боротьби за свої людські права.

Почуття любові до батьківщини було джерелом багатьох моральних мук і страждань Шевченка. Так само мучилися і страждали, невимовно люблячи свою вітчизну, свій народ, Бєлінський, Добролюбов, Чернишевський, Салтиков-Щедрін, Некрасов та інші справжні патріоти.

Страждаючи за народ, за трудящі маси, палко люблячи Росію мільйонів робітників і селян, партія більшовиків, Ленін і Сталін робили все, щоб піднести їх політичну свідомість і повести на вирішальний бій за повалення влади експлуататорів.

Палко люблячи наш народ, Комуністична партія, Радянська влада здійснили збирання земель єдинокровних братів наших — українців і білорусів, які знемагали під подвійним — соціальним та національним — гнобленням з боку польської шляхти, румунських бояр, мадьярських баронів та ін. Глибоко патріотичним подвигом Комуністичної партії Радянського Союзу з’явилося возз’єднання всіх українських земель в єдиній соціалістичній державі та возз’єднання білоруських земель в Білоруській PCP.

Свій монолог Микита Гайдай закінчив чудовими, прямо-таки пророчими за своїм змістом словами:

«Слов’яни, нещасні слов’яни! Так нещадно і так багато пролито хороброї вашої крові міжусобними ножами. Невже вам вічно суджено бути іграшкою іноплемінників? Чи настане час спокути? Чи прийде мудрий вождь із середовища вашого погасити факел розбрату і злити воєдино любов’ю та братством могутнє плем’я?»

Те, про що мріяв, що пророкував Шевченко, здійснилось. Радянський народ, керований Комуністичною партією, подав братню допомогу всім слов’янським народам, і вони віднині ніколи не будуть «іграшкою іноплемінників» [145]

Шевченко показує в «Близнецах», як внаслідок правильного виховання Савватій виріс чесним трудівником, дисциплінованим, свідомим. Савватій ретельно виконуваною роботою доводить своє розуміння громадянських обов’язків.

В інших повістях своїх Тарас Григорович раз у раз підкреслює завдання виховання любові до вітчизни, до своєї культури, літератури, мистецтва. Він рекомендує віддавати перевагу російським письменникам перед іноземними, російським архітекторам перед іноземними, народним пісням — перед сентиментально-міщанськими. Скрізь при цьому він має на увазі виховні завдання.

Почуття любові до вітчизни поєднується з готовністю твердо стояти за правду. Людина, яка любить вітчизну, її народ, не може бути спокійною перед лицем неправди. Шевченко вважає за найгіркіші моральні тортури такий стан, коли людина засуджується на споглядання суспільного зла, але позбавляється можливості- активно проти нього боротися.

Він благає долю позбавити його такої жахливої перспективи:

Серцем замирати

І гнилою колодою

По світу валятись.

Не дай спати ходячому,

А дай жити, серцем жити

І людей любити...

................

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі

А ще гірше — спати, спати,

І спати на волі —

І заснути навік-віки,

І сліду не кинуть

Ніякого: однаково —

Чи жив, чи загинув!

Шевченко піддає найгострішій критиці весь напрям, якого- надають моральному вихованню поміщики, царизм. Увесь побут поміщицький, уся постановка домашнього, шкільного, побутового виховання людей, в оцінці Т. Г. Шевченка, мають антигуманістичний характер, внаслідок чого відбувається калічення підлітків, юнаків і дівчат.

Немає правди, немає пошани до людини в суспільстві, де верховодять поміщики, де гноблять людей.

Тому виникає протиріччя між практикою життя і вихованням. Критикуючи міщанську педагогіку Жана-Поля Ріхтера, Бєлінський так вказував на протиріччя між словом і ділом у вихованні молоді: «Молодих людей і вдома, і в школах учать любити правду, ненавидіти брехню, а коли вони вступають у життя, їх утискають за правду і їх правдивість називають гордістю, самонадіяністю,. буйством та вільнодумством»...» [146].

Не тільки таку картину бачить у житті Шевченко: він знає й інше, що часто виховання, особливо домашнє, свідомо прищеплює підростаючому поколінню навички лицемірства, брехливості, тощо.

Брехнею, обманом перейняте все життя так званого цивілізованого суспільства. Те, що в ньому чомусь називають «пристойністю», зазначає Шевченко, насправді брехня, яку марно намагаються приховати.

Так, у повісті «Капитанша» він підносить голос протесту проти виховання, що привчає закривати очі на огидні дії людей, якї вчать визначати своє ставлення до людини в залежності від її місця на драбині соціальних відносин: «О виховання! З неприторенним чиновним (негідником) ми привітно вітаємось на вулиці, приймаємо у себе в домі з найпослужливішою посмішкою, пропонуємо стілець і перше місце за родинним столом і не боїмось, що ця отруйна тварина своїм подихом заразить дітей наших. А зустрінься з нами на вулиці проста людина, нечиновна, яка своєю безкорисливістю і прямотою, можливо, нам же робила послуги, та ми на неї й не поглянемо, а якщо і поглянемо, то так ласкаво, що краще б і не поглядали. І це у нас зветься пристойністю! Мерзотність, нічого більше!» [147].

У повісті «Музикант» автор пише: «Не пам'ятаю, в якій саме книзі я вичитав такий вислів — що коли ми бачимо падлюку і не показуємо на нього пальцем, то й ми майже такі самі падлюки. Чи правда це? Мені здається, що правда!»

Шевченко не приймає проповіді примирення з дійсністю, проповіді покори долі. Не приймає він відмовлення від боротьби під тим приводом, ніби

...Все од бога!

Од бога все! А сам нічого

Дурний не вдіє чоловік!

У своїх творах Шевченко неодноразово картає лицемірство, святенництво та інші різновидності брехні, обману.

При всьому своєму співчутті до бідняків Шевченко, однак, не терпів жебраків, бачачи в них дармоїдів, «...огидних промисловців, спекулюючих ім'ям христовим» [148].

У повісті «Художник» автор про себе каже, що він любить відкривати свої переконання у всій їх наготі, незважаючи на чин чи звання людей, з якими йому доводиться мати справу.

Даючи негативну характеристику особі, до якої автор їхав у дім, Шевченко каже: «Дивна, одначе, людина цей автор, — подумає прихильний читач. Лає на чому світ стоїть свою родичку, а сам до неї в гості їде,— тут щось та не так.— Цілком так,— відповідаю я прихильному читачеві,— і, на мою думку, так і слід: хліб-сіль їж, .а правду ріж,— говорить прислів'я, і прислів'я говорить благородно. Коли б ми, не тільки автори, а взагалі люди чесні, не дивилися ні на рідню, ні на покровительство, а вказували пальцем прямо, благородно на блазня родича і на грабіжника покровителя, то ці тварюки, принаймні вдень би, не грабували і не блазнювали» [149].

Та людина гідна пошани, яка ніколи не втрачає почуття власної гідності. На засланні Шевченко полюбив солдата Андрія Обеременка за те, що за двадцять п'ять років солдатчини він не принизив своєї людської і національної гідності. З гордістю Шевченко констатує відносно себе самого, що заслання не змінило його поглядів, що він мучиться, але не кається, що жодна риса не змінилася в його внутрішньому образі Він пишався тим, що зумів пройти «..цю похмуру, тернисту путь, не уразивши себе і не принизивши в собі людської гідності» [150].

Про шукачів середньої лінії, про охочих пристосовуватись до всяких обставин Шевченко на диво влучно говорить: «..в мистецтві, в науці і взагалі в діяльності розумовій середній шлях ні до чого, крім безіменної могили, не приводить» [151].

Шевченко із задоволенням підкреслює відсутність у Трохима з «Прогулки...» лакейських здібностей.

Відмовлення Трохима їхати з автором до Києва Шевченко вітає як вияв його моральної сили: «Він людина, а не покірний раб, який уміє тільки сказати: як накажете!» [152].

Правдивість, почуття власної гідності у добрих людей поєднується зі скромністю.

Скромний Савватій в «Близнецах», скромний учитель Демський («Художник»), надзвичайно скромний матрос (у «Прогулке...»), який має за собою багато бойових подвигів, але зовсім не випинає їх у своїх розповідях.

Люди, що стоять за правду, за батьківщину, перейняті величезною любов'ю до людства. Ці люди позбавлені егоїзму, прив'язані до людей. У цьому щастя. Велика сила захована у взаємному співчутті до всього великого і прекрасного в науці і в людині [153]. Якщо, каже Шевченко в листі до Б. Залєського, це співчуття хтось поділяє, тоді людина не може бути нещасною. Як би не мучилась людина,— говорить Шевченко в іншому місці,— як би не терпіла вона від страждань, але якщо вона почує одне привітне слово щирого співчуття від далекого незмінного друга, то забуває горе, яке її гнітить, хоч ненадовго, хоч на годину, хоч на хвилину.

Справжня прив'язаність, справжня дружба вимагає свого вияву в ділах, бо «...дружба без істотних доказів — пусте, лукаве слово» [154].

Людина на самоті важче зносить життєві випробування; а люди, які спільно борються проти випробувань, легше досягають перемоги. Шевченко фіксує в щоденнику свої враження від розмови з декабристом Волконським, що ті з товаришів останнього, «які були ув'язнені поодинці, усі повмирали, а ті, які мучилися по кілька разом, пережили своє випробування, у тому числі і він» [155]. Отже, треба об’єднуватися для боротьби, треба підтримувати один одного в цій боротьбі, бути чулими до товаришів по спільній справі.

Моральна чистота властива головним чином людям праці. І, навпаки, моральна пустота властива неробам, людям, які живуть за рахунок чужої праці.

«Людина працьовита, по-моєму, найщасливіша людина в світі, особливо якщо праця її має таку високу, таку благородну мету... Заздрю і завжди заздритиму тобі, щасливий благородний трудівнику!» [156], читаємо в повісті «Капитанша».

Таку ж думку Шевченко висловлює і в повісті «Близнецьі»: «Щаслива, стократ щаслива людина, якд вміла віддалити від себе все не гідне людини і задовольнятися лише з блага, набутого власного працею» [157].

Фізична праця, визволена від експлуатації, дає людині задоволення, дає їй моральну чистоту, формує у людини позитивні моральні риси.

Треба стимулювати вияв чисто людських рис особистості і цим перемагати набуті нею негативні якості; чулим ставленням до людини можна виявити приховані позитивні якості, загальмовані поганим вихованням і поганим середовищем.

Зразок цього Т. Г. Шевченко показує в повісті «Близнецы». Степан Мартинович Левицький, якого бурса зробила автоматом, під впливом нових обставин, потроху перетворюється на людину з природними запитами і добрими моральними якостями.

Немає моральності у вищих колах. Там зіпсовані, понівечені люди.

Але є моральні, чудові люди серед простого народу.

Такий образ матроса з повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали». Це — образ цільної особистості, з твердим характером, особистості, наполегливо прямуючої до благородної мети.

Така Гелена в тій же повісті, дівчина, яка вистояла проти мерзенних спроб свого поміщика зробити її своєю наложницею, жінка, яка залишилася вірною своєму народові, його звичаям і традиціям.

«О мої милі, непорочні земляки мої! Якби і матеріальним добром ви були б так багаті, як моральною сердечною красою, вибули б найщасливішим народом у світі! Та ба! Земля ваша, мов рай, мов сад... а ви лише безплатні працівники в цьому плодоносному, розкішному саду», вигукує автор повісті «Прогулка с удовольствием...»

Простота і чистота моральних відносин, властиві простим людям, підкреслюються в усіх російських повістях і в багатьох поетичних творах Т. Г. Шевченка.

Глибоко переконаний, що самі трудящі, народ є охоронцем найкращих моральних людських якостей. Шевченко робить висновок: для виховання моральних людей необхідне засвоєння вироблених досвідом праці і боротьби народних традицій.

У кожного народу є свої національні звичаї і традиції, що виникли за певних життєвих умов: «...нація без своєї власної, лише їй приналежної, характеризуючої риси схожа просто на кисіль, і найнесмачніший кисіль» [158], говорить Шевченко.

У цьому своєму твердженні Т. Г. Шевченко йде за В. Г. Бєлінським, який казав про письменників і художників, що кожний з них належить до певної нації і до певної епохи, що людина поза національністю є не справжня істота, а абстрактне поняття.

Бєлінський дав позитивну оцінку відомим йому творам Шевченка, відзначаючи відображення в них реальних рис життя українського народу.

М. В. Гоголь у «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки», у повісті «Тарас Бульба» та інших своїх творах яскраво намалював красу українських народних звичаїв і багатьох побутових та моральних традицій. Одна з цих традицій — товаришування — була оспівана Гоголем в чудових словах Тараса Бульби.

Про багатьох з них говорить і Шевченко, який дорожить усім найкращим, що народ створив протягом своєї історії.

Люди, які не відриваються від свого народу, цінять його культуру, його кращі традиції, у творах Шевченка виступають як носії справжньої народної моральності.

Добрі народні звичаї шанує подружжя Сокир, додержують їх і представники запорозького козацтва.

Шанує народні звичаї Гелена Курнатовська. «Вчора — пишна прегарна наречена багатого пана, а сьогодні — селянка, подруга своїх бідних подруг», Гелена Курнатовська запросила своїх подруг-селянок «і простосердно-весело святкує з ними своє... весілля». Убравшись в селянський одяг, прикрасивши свою голову вінком з барвінку, вона разом з юрбою прегарненьких селянських дівчат якнайстаранніше танцювала метелицю.

Люди, які живуть з народом, не відходять від народу, не протиставлять себе йому, які поважають кращі звичаї народні, відзначаються поетом як носії високих моральних якостей.

Серед цих якостей ми знаходимо любов до батьківщини, відданість народові, вірність товаришуванню, пошану до рідних, старших, здатність міцно боротися за спільну справу, не боятися смерті. У поемі «Сліпий» («Невольник») старий повчає майбутнього зятя Степана, який іде у військо запорозьке, щоб він твердо стояв за спільну справу, щоб він суворо виконував життєвим досвідом стверджені правила—

Як у війську пробувати,

Старших шанувати,

Товариство поважати,

В табор не ховатись.

Сама ідея Шевченка про необхідність засвоювати кращі моральні традиції і звичаї свого народу заслуговує на особливу увагу педагогів. Питання про роль традицій у вихованні та про методи їх використання у виховній роботі ще чекає своєї наукової розробки.

Шевченко обстоює виховання людей з яскраво виявленим моральним обличчям. Він з огидою ставиться до тих, хто є нічим іншим, як «курка без пір'я під ім'ям людини».

Його симпатії викликають «...такі щасливі люди, яким не потрібна ніяка рекомендація, з якими не встигнеш оглянутися гарненько, як уже, сам того не помічаючи, робишся своїм, рідним, без найменшого з твого боку зусилля. А є й такі найнещасніші люди, з якими і з семи пічок хліба попоїси, а все-таки не довідаєшся, що воно таке, людина чи амфібія» [159]

ПРО РІДНЕ СЛОВО ТА ЙОГО РОЛЬ У ВИХОВАННІ

У великих російських письменників і мислителів — О. С. Пушкіна, М. Ю. Лермонтова, М. В. Гоголя, В. Г. Бєлінського — Т. Г. Шевченко вчився розуміти і високо цінити силу людського слова.

Досконало знаючи невмирущі твори О. С. Пушкіна, Тарас Григорович учився в нього благородству думок, учився в нього розуміти, що обов'язок поета — всю силу свого слова присвячувати служінню народові. В «Деревне» Пушкіна Шевченко читав, мабуть, і напам'ять засвоїв (він багато творів Пушкіна цитував напам'ять) хвилюючі слова про дике панство, що привласнило собі, без почуття, без закону, лише самим насильством, працю, власність і час селянина, про рабство, на яке засуджений народ, яке прирікає дів юних служити похотям бездушних злодіїв-кріпосників. У «Деревне» О. С. Пушкіна Т. Г. Шевченко читав:

О, если б голос мой умел сердца тревожить!

Почто в груди моей горит бесплодный жар,

И не дан мне судьбой витийства грозный дар?

Пушкін учив молодого українського поета усвідомлювати необхідність перетворювати свій голос на «вітійства грізний дар».

Гордість російського народу О. С. Пушкін став вихователем багатьох письменників; він став для них наочною школою багатства думки і слова російського народу. Від нього вони чули заклик «глаголом жечь сердца людей». Від нього вони чули заклик сповнювати свої слова думками змістовними, міцними. ««Мысль! великое слово! Что же и составляет величие человека, как не мысль?» [160]

Продовжуючи справу Пушкіна, інший великий письменник землі російської М. В. Гоголь учив Т. Г. Шевченка дедалі глибше осягати внутрішню силу рідного слова. Перед Гоголем Шевченко благоговів, називав його великим людинолюбцем, його «Мертві душі» знав чудово і високо їх цінив.

Так от у Гоголя Тарас Григорович читав натхненні патріотичні слова про російську мову і взагалі про кожну національну мову: «...всякий народ, який носить у собі запоруку сил, сповнений творчих душевних здібностей, своєю яскравою особливістю,... своєрідно відзначився кожний своїм власним словом, яким, виражаючи будь-який предмет, відображає у виразі його частину власного свого характеру. Серцезнавством і мудрим пізнанням життя відгукнеться слово британця; легким чепуруном блисне і розлетиться недовговічне слово француза; вибагливо придумає своє, не всякому доступне, розумно-худорляве слово німець; але немає слова, яке було б таким замашним, метким, так вирвалось би з-під самого серця, так би кипіло і живо трепетало, як влучно сказане російське слово» [161].

Поважати інші національні мови і разом з тим гаряче любити рідне слово кликав М. В. Гоголь.

Тепер вже доведено ту істину, що величезний ідейний вплив на формування суспільнополітичних, естетичних поглядів і всього взагалі світогляду Т. Г. Шевченка мав В. Г. Бєлінський.

А В.Г. Бєлінський, найвидатніший учитель усіх російських письменників 40—60-х років минулого століття, вимагав від літераторів слів, насичених сильними почуттями і глибокими думками. «Розум без плоті, без фізіономії, розум, який не діє на кров і не приймає на себе її дії, є логічна мрія, мертвий абстракт» [162].

Отже, В. Г. Бєлінський визначав слово, мову як матеріальний засіб виразу людської думки: «Слово,— писав Бєлінський в §3 першого розділу «Основ російської граматики»,— є покров, одяг, форма, вираз думки, а думка є зміст, розум, значення слова».

У 1845—1846 роках в «Отечественных записках» друкувалися знамениті «Письма об изучении природы» Іскандера (О. І. Герцена). У цих листах Герцен поставив на розгляд найважливіші питання філософії. У них він піднявся на рівень, який, за словами В. І. Леніна, поставив його головою вище сучасних йому буржуазних мислителів.

Т. Г. Шевченко читав і студіював «Листи про вивчення природи» Герцена. Вони справили серйозний вплив на формування його світогляду в матеріалістичному напрямку. У «Листах про вивчення природи» О. І. Герцен так сказав про слово, про мову: «...частковостям, нарізно сущим, чогось бракує: вони розпадаються, минущі, безслідні; людина дає їм осереддя, і це осереддя —вона сама; словом своїм викликає вона їх з круговороту, в якому вони миготять і гинуть; ім’ям дає вона їм своє визнання, відроджує у собі, подвоює і одразу вводить у сферу загального. Ми так звикли до слова, що забуваємо велич цього урочистого акту вступу людини на царство всесвіту. Природа без людини, яка іменує її,— щось німе, незакінчене, невдале, avorté (недоношене.— С. Ч.)...» [163].

Висловлювання Пушкіна, Гоголя, Бєлінського, Герцена про мову дали Шевченкові найвдячніший матеріал для розмірковувань про природу людської мови та її роль у суспільстві.

Пушкін, Гоголь, Бєлінський, Герцен допомогли Шевченкові зрозуміти нерозривний зв'язок між думкою і словом, вони допомогли йому зрозуміти слово як вираз людської свідомості, думок і відчувань людей.

Завдяки їм Т. Г. Шевченко зрозумів величезну виховну силу слова як могутнього знаряддя для того, щоб проголошувати любові й правди чистої учення (Лєрмонтов), щоб в інтересах торжества правди глаголом палити серця людей (Пушкін). Він утвердився в погляді на слово, як на могутнє джерело живої сили, здатної підкоряти розум, почуття і волю людей, здатної збуджувати у них свідомість людської гідності і піднімати їх на боротьбу проти зла, проти всіх носіїв зла.

Відірваний насильно від живої практичної діяльності, Шевченко звертається до теоретичного осмислювання того, що він раніше читав у працях Бєлінського, Герцена, Пушкіна, Гоголя, Лєрмонтова, до синтезування своїх думок, які виникли під час читання філософських і художніх творів; він намагався самостійно розібратися у важливих теоретичних питаннях.

Перебуваючи на Кос-Аралі (1848), Шевченко спиняється своїми думками на питанні про суспільне значення слова.

Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється-ожива,

Як їх почує!..

Так пише він у короткому вірші без назви. Звукова мова, міркує Шевченко, це не просто звуки, а дивне суспільне створіння, створіння людське, яке примушує битися людські серця.

Коли Шевченко думав над питанням про специфіку мови як суспільного явища, треба вважати, він пригадав герценівське положення про те, що поява мови — це урочистий акт вступу людини на царство всесвіту.

Видимо, часто замислювався він над проблемою мови і людської свідомості, бо того ж 1848 року у творі «Марина» поет знову повертається до цього питання в плані не стільки теоретичному, скільки практичному. Він прагне надати

...словам святую силу —

Людськеє серце пробивать,

Людськії сльози проливать...

У написаному там же, на Кос-Аралі, вірші «Пророк», безсумнівно, навіяному «Пророком» Пушкіна та «Пророком» Лєрмонтова, Шевченко говорить про пророка як борця за правду, говорить про те, що             

Слова його лились, текли

І в серце падали глибоко!

Огнем невидимим пекли

Замерзлі душі...

Навіть замерзлі душі і ті не могли залишитися нечулими до вражаючої сили слова.

Коли для Шевченка повіяло волею і поет готувався повернутися до громадського служіння, перерваного засланням, він у «Неофітах» (1857, Нижній Новгород) висловлює нестримне прагнення домогтися того,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило,

І на Украйні понеслось.

І на Україні святилось

Те слово — божеє кадило,

Кадило істини...

Слово повинно виражати найкращі прагнення людини, ЇЇ розум, її справді людську суть. Тільки у вільному від гноблення суспільстві розум людини і її мова набудуть тієї сили, яка їм властива, але якій експлуататори не дають виходу. Але гноблення впаде. Тоді не стане перепон для людського розуму, для слова. Тоді, зазначає поет,

...возвеличимо надиво

І розум наш і наш язик...

Заради трудящих людей, перетворених царями та поміщиками на рабів, Шевченко підносить свою наймогутнішу зброю — слово. Він заявляє в «Подражанії ІІ псалму»:

...Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

Історичний розвиток людського суспільства призвів до утворення народностей та націй, які виробили свої особливі мови, свою особливу форму виразу думок, почуттів і вольових прагнень людей.

Бєлінський писав, що «...народності суть особистості людства. Без національностей людство було б мертвим логічним абстрактом, словом без змісту, звуком без значення» [164].

Звідси випливає історична необхідність національної форми мовного спілкування людей.

Теоретична аргументація Бєлінського і практичний життєвий досвід переконували Шевченка в тому, що служити своєму народові йому найприродніше засобами рідного слова.

Надаючи великого значення рідному слову в розвиткові культури народу, Шевченко у вірші «Марку Вовчку» висловив своє задоволення з того, що з'явився новий талановитий український письменник Марко Вовчок (псевдонім Марії Вілінської.— С. Ч.). Поет говорить тут, що, перебуваючи за Уралом, він благав,

Щоб наша правда не пропала,

Щоб наше слово не вмирало;

Івиблагав...

З'явився письменник, викривач «жорстоких людей неситих». Слово для Шевченка — найсильніша зброя в справі переборення темноти і неуцтва народу, пробудження його свідомості, зброя, що мобілізує його сили на боротьбу проти царів і поміщиків.

Слово для нього, крім того — найкращий вираз людської суті, що саме в мові виявляє себе, за допомогою слова виражає свої прагнення, за допомогою слова творить нове в житті людей і в природі. У вірші «Ісаія. Глава 35 (подражаніє)» Т. Г. Шевченко висловлює своє непохитне переконання, що правда переможе на землі, і ось тоді

Німим отверзуться уста;

Прорветься слово, як вода,

І дебрь-пустиня неполита,

Зцілющою водою вмита,

Прокинеться; і потечуть

Веселі ріки, а озёра

Кругом гаями поростуть,

Веселим птаствбм оживуть.

Коли прорветься слово, як вода, тоді прокинуться від сну придушені визискувачами могутні творчі народні сили, тоді здійсниться революція не тільки в суспільстві, а і в природі; пустині одержать воду, з'являться нові річки, нові ліси та гаї, настане нове життя.

Проте для цього потрібно, щоб у німих отверз лися уста, щоб у словах-думках прокидалася сила народна, щоб слова-думки рухали людей на творчі діла і щоб у цих ділах слова-думкн підносилися на недосяжну до того часу височінь.

Слово служить правді, сприяє її торжеству; правда породжує нові слова небаченої сили, здатної зруйнувати царські трони, повалити престоли. Така ідея звучить в рядках з твору Т. Г. Шевченка «Осія. Глава XIV (подражаніє)»:

...правда оживе,

Натхне, накличе, нажене

Не ветхеє, не древле слово

Розтлєнноє, а слово нове

Між людьми криком пронесе

І люд окрадений спасе

Од ласки царської...

Є, каже Шевченко, слова ветхі, стародавні і є слова нові, є ідеї віджилі, розтлінні і є ідеї нові, що кличуть вперед, до боротьби, до творчої діяльності, що трощать реакційне, консервативне і створюють прогресивне, передове, яке має світле майбутнє.

Сам він усе своє життя шукав таких нових слів і сіяв їх у народі, вірячи в те, що вони дадуть добрий урожай. За кілька місяців до смерті Т. Г. Шевченко написав вірш «Не нарікаю я на бога». Тут він так характеризує свою діяльність;

...Орю

Свій переліг — убогу ниву!—

Та сію слово. Добрі жнива

Колись-то будуть...

Така висока оцінка ролі слова, мови в житті людей, в їх історії, природно, повинна була привести поета до вимоги знищити перешкоди, встановлені царизмом для розвитку національних культур і національних мов.

Не всяке, проте, слово, сказане чи написане національною мовою, задовольняло Шевченка. Не приймав він «поезії» Афанасьєва-Чужбинського, хоч той і писав українською мовою. Дуже критично ставився він до віршованої писанини Куліша та інших авторів, бо їх «поезія» звучала фальшиво і була далекою від інтересів народних мас.

Ніхто до Шевченка не писав такою справді народною мовою, як він. Ніхто ні з його попередників, ні з його сучасників не знав; так глибоко дум і сподівань українського народу, як Шевченко. Звідси і глибоке знання мови народної, звідси і його уміння писати просто, ясно і у найвищій мірі образно, так, як говорить основна маса українського народу.

Цю відмінну особливість поетичного обдаровання Т. Г. Шевченка гідно оцінив великий російський революціонер-демократ М. Г. Чернишевський. У статті «Національна безтактність» Чернишевський різко розкритикував редакторів газети «Слово», яку почали видавати у Львові галицькі «москвофіли» мовою, далекою від народної, далекою від літературної української мови, виробленої на Україні та блискуче вдосконаленої Т. Г. Шевченком. «Навіщо ви вигадуєте собі особливе ламане наріччя, відокремлюєтеся від загальної малоруської літератури? Сама галицька частина малоросів така мала, що не в змозі мати своєї окремої порядної літератури, як не може мати своєї окремої порядної літератури Костромська губернія чи Дорсетширське графство, Тіроль чи Люблінське воєводство. Ці маленькі частини великих народностей щось значать у чому б то не було — чи в літературі, чи у політичному житті — тільки тоді, коли тримаються в одному цілому з іншими частинами свого народу» [165]

Т. Г. Шевченко, що так глибоко усвідомив роль слова в соціальному і культурному розвитку народу, невтомно вдосконалював свою літературну мову. Він пристрасно хотів, щоб його народ прилучився до культури, до знань і щоб у цьому йому подала надійну допомогу рідна мова. Він мріяв про той час, коли діти його народу дістануть змогу вчитися в школах і вчитися своєю рідною мовою. Важко було йому миритися з жахливою несправедливістю, що виявлялася в забороні неросійським народам Росії навчати своїх дітей їх рідною мовою.

«Як не пошкодувати,— писав О. М. Радіщев у «Подорожі з Петербурга в Москву» (нарис «Підбереззя»),— що у нас немає училищ, де б викладали науки народною мовою».

Т. Г. Шевченко з великою душевною скорботою констатував, що царизм намагається перешкодити створенню цих умов. «У школі нас усього, абсолютно всього навчать, крім розуміння свого милого рідного слова».

М. Г. Чернишевський, захищаючи право народів Росії вимагати навчання своїх дітей рідною мовою, писав: «Чи легко, чи приємно читати книги чужою мовою? Воно і легко і приємно буває, коли ви навчилися чужої мови,— але й то лише в тому випадку, якщо своєю рідною ви начиталися книг досхочу. Читання книг чужою мовою — все одно, що виїзд у гості: бувати часом у чужих людей приємно і навіть корисно; але не доведи боже нікому не мати свого кутка!» [166].

М. Г. Чернишевський різко критикував політику царського уряду щодо національних меншостей, зокрема заборону дітям національних меншостей навчатися рідною мовою. Ця заборона кваліфікувалася ним як нетерпиме насильство над природою дітей, над їх прагненням до знань. Відмовлення дітям набувати знання засобами рідного слова він вважав дуже серйозною перешкодою для їх розумового розвитку.

Торкаючись завдань культурного розвитку українського народу, Чернишевський писав: «Викладання малоруському народові малоруською мовою, розвиток популярної малоруської літератури— ось, на нашу думку, та мета, до якої найзручніше і найкорисніше буде прагнути малоросам на перший час» [167].

Він був певний того, що розвиток української художньої літератури і школа з навчанням рідною мовою створять умови, за яких українська мова зможе служити і справі розвитку наукової думки.

Так думали кращі російські люди. Так, зокрема, думали М. І. Пирогов та К. Д. Ушинський.

Описуючи свою педагогічну подорож по Швейцарії на початку 60-х років минулого століття, Ушинський звернув особливу увагу на той факт, що в Бернській жіночій школі дітей навчали їх рідною мовою. Від опису баченого Ушинський перенісся думкою в Росію, на Україну, де діти з волі царсько-поміщицького ладу були позбавлені такої можливості. З гіркотою він відзначав прояв національного гноблення у вигляді заборони дітям українського народу опановувати грамоту їх рідною мовою.

Уже лежав у могилі Т. Г. Шевченко, коли К. Д. Ушинський опублікував свій гімн «Родному слову», в якому вся читаюча Росія відчула глибоко продумані слова великого педагога нашої Вітчизни: «Покоління народу проходять одне за одним, але результати життя кожного покоління залишаються в мові — у спадок нащадкам. У скарбницю рідного слова складає одне покоління за одним плоди глибоких сердечних рухів, плоди історичних подій, вірування, переконання, сліди пережитого горя і пережитих радощів,— словом, увесь слід свого духовного життя народ дбайливо зберігає в народному слові. Мова є найживішим, найбагатшим і найміцнішим зв'язком, що з'єднує віджилі, живучі і майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле... І нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне відняти у народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків» [168].

Дуже б зрадів Шевченко, прочитавши статтю Ушинського «Родное слово», надруковану в 5-й книзі «Журнала Министерства народного просвещения» за 1861 р. На жаль, Шевченка вже не було серед живих.             

В «Педагогических заметках о Швейцарии» (вересень 1862 р.) Ушинський висловлює своє обурення з того, що «...наша багата південно-російська, мелодійна, співуча мова, якою говорять пе 200 тисяч, а 14 мільйонів народу, на якій існує така народна література, якою не може похвалитися жодний народ, якою ще недавно співав Шевченко, виганяється із школи...» [169].

У своєму звіті про подорож до Швейцарії К. Д. Ушинський підкреслював, що школа, де навчають дітей не їх рідною мовою, стоїть значно нижче народу. Бо, за твердженням Ушинського, сотня погано завчених слів мало значить у порівнянні з «...тією нескінченно глибокою, живою і повного мовою, яку виробив і вистраждав собі народ протягом тисячоліття...» [170].

Суспільний рух у Росії наприкінці 50-х років XIX століття створив деякі умови для пожвавлення педагогічної думки. Намітилося деяке пожвавлення в шкільній справі. На порядку дня природно повинно було з'явитися питання про навчання дорослих. На порядок дня природно повинно було стати й питання про те, якою мовою слід провадити навчання.

Т. Г. Шевченко це питання розв'язав для шкіл, що створювалися на Україні, на користь рідної для учнів-українців української мови. У цій думці він ствердився особливо завдяки підтримці не лише Чернишевського, Добролюбова, а й майже всієї прогресивної частини російської громадськості. Не кажучи про «Современник», де за навчання українською мовою виступив Чернишевський, на користь української мови як мови навчання у недільних школах висловилися і «Отечественные записки». Даючи інформацію про недільні школи, «Отечественные записки» (січень — лютий 1861 р.) писали, що після появи рукописних поетичних творів українською мовою (йдеться про твори Т. Г. Шевченка.— С. Ч.) думка про використання її як мови шкільного навчання перестала вже здаватися думкою антикварною. Журнал відзначив, що твори української художньої літератури «жадібно читаються» і в оригіналі, і в перекладі (їх перекладали на російську мову М. С. Курочкін та О. М. Плещеев). «Отечественные записки» заявили про своє щире співчуття прагненню, що виникло в українському народі,— впровадити свою мову в школу, бо «...тільки своєю рідною мовою народ може охоче прийняти елементарні знання».

Почуваючи велику моральну підтримку у прогресивних колах російського суспільства, Т. Г. Шевченко вважав, що настав час практичного здійснення найважливішого педагогічного принципу про навчання рідною мовою. Він вирішив узяти безпосередню участь у складанні необхідних для цього навчальних книг і почав з букваря.

Звичайно, Шевченкові сподівання на швидке проникнення української мови в школу для його часів були нездійсненні.

Тільки Велика Жовтнева соціалістична революція здійснила право народів СРСР, серед них і українського народу, на навчання дітей їх рідною мовою.

Комуністична партія, В. І. Ленін і Й. В. Сталін організували будівництво і розвиток у найширшому масштабі освіти народів СРСР, вони створили найбагатші можливості для розквіту культур усіх соціалістичних націй, культур, національних формою і соціалістичних змістом.

Т. Г. Шевченко мріяв про загальну народну грамотність як найбільше благо. Благо це український народ дістав від Радянської влади, від Комуністичної партії.

Українське слово, про яке так дбав Т. Г. Шевченко, невпізнаванно розвинулося за роки Радянської влади і завдяки їй.

Воно звучить у десятках тисяч початкових, семирічних і середніх шкіл Української PCP, у сотнях технікумів і вищих шкіл республіки.

Звучить українське слово у мільйонних тиражах шкільних підручників, за якими вчаться діти українського народу.

Воно звучить у багатомільйонних тиражах творів Леніна і Сталіна, за якими український народ учиться марксизму-ленінізму, учиться любити Радянську Вітчизну, учиться жити і працювати на основі ленінсько-сталінської дружби народів.

Звучить воно, українське слово, у чудових художніх творах О. Корнійчука, П. Тичини, М. Бажана, М. Рильського, А. Малишка, О. Гончара, А. Головка, П. Воронька, І. Кочерги та багатьох інших письменників Української Радянської Соціалістичної Республіки.             

За роки Радянської влади українське слово стало і мовою науки. Десятки тисяч книг з філософії, історії, географії, математики, фізики, біології, медицини, сільськогосподарських, педагогічних та інших наук щороку йдуть у маси, роблячи велику справу, звеличуючи народ, піднімаючи його на натхненну працю в ім'я торжества комунізму.

У геніальних працях Й. В. Сталіна з питань мовознавства з неперевершеною до цього часу науковою глибиною розкрита і роз’яснена роль мови у розвитку суспільства, в розвитку народів і кожної окремої особистості.

«Мова є засіб, знаряддя, за допомогою якого люди спілкуються одні з одними, обмінюються думками і добиваються взаємного розуміння. Будучи безпосередньо зв’язана з мисленням, мова реєструє і закріплює в словах і в сполученні слів у реченнях результати роботи мислення, успіхи пізнавальної роботи людини і, таким чином, робить можливим, обмін думками в людському суспільстві» [171]

Саме при Радянській владі завдяки допомозі Комуністичної партії мова українського народу, як і мови всіх народів СРСР, стала могутнім засобом, могутнім знаряддям ідейно-політичного, наукового, культурного розвитку мільйонних мас, стала надійно служити меті їх швидкого руху до вершин людського щастя, до комунізму.

Ленінсько-сталінська національна політика стала тим могутнім важелем, який забезпечив блискучий розквіт української радянської культури, соціалістичної змістом і національної формою.

Під повсякденним керівництвом Комуністичної партії, дістаючи надійну допомогу від культури свого великого брата російського народу, український народ у Союзі Радянських Соціалістичних Республік набув необмежених можливостей для розвитку своїх духовних багатств і своєї мови.

Розвиток і вдосконалення української літературної мови в УРСР за роки Радянської влади є фактом виняткової ваги, фактом величезного політичного, наукового і суспільно-культурного значення.

І завжди пам’ятатиме український народ, що основоположником української літературної мови є вірний його син — Т. Г. Шевченко, енергійно підтриманий кращими синами великого російського народу.

З ІСТОРІЇ НЕДІЛЬНИХ ШКІЛ НА УКРАЇНІ

В історії російської педагогіки значне місце належить суспільному рухові на користь недільних шкіл. Нема сумніву, що в основі цього руху лежали демократичні тенденції, які особливо активізувалися в 50-і роки, коли поразка кріпосницького ладу в Кримській війні поставила на порядок денний разом з питаннями політико-економічними і питання народної освіти, питання педагогічні.

Подібно до того, як стало ясним, що немислиме дальше існування кріпосницького ладу в Росії, так само стало очевидним, що неприпустиме й дальше збереження системи майже суцільної неграмотності народних мас. Наростання селянського руху, заворушення в Польщі та Фінляндії, з одного боку, і діяль¬ність революційних демократів, що знаходила свій вияв у легальній і нелегальній пресі, в прокламаціях,— з другого боку, дедалі сильніше, дедалі голосніше заявляли про те, що треба змінювати буття народу, що потрібні серйозні реформи в усіх галузях суспільного життя. Інакше неминучий вибух знизу, інакше неминуча революція.

Деякі поміщики самі відпускають своїх кріпаків на волю на тих чи інших умовах.

У ряді міст явочним порядком виникають з ініціативи громадськості школи для дітей і дорослих.

Наприкінці 50-х років набувають великої популярності недільні школи: так звалися школи різного типу для дорослих і для підлітків, для тих і інших одночасно, а разом з тим і для дітей: чоловічі і жіночі, а де-не-де — змішані.

14 вересня 1859 року на ім'я попечителя Київського учбового округу М. І. Пирогова надійшло клопотання такого змісту (наводимо його повністю):

Його превосходительству панові попечителеві Київського

Учбового Округу таємному радникові і кавалеру

Миколі Івановичу Пирогову.

Студентів університету св. Володимира.

ПРОХАННЯ

Бажаючи надати хлопчикам тутешнього ремісничого класу засоби до первісної освіти, ми, нижчепідписані, уклінно просимо Ваше превосходительство дозволити нам відкрити в будинку Кивво-Подільського дворянського училища дарову недільну і святкову школу.             

Іннокентій Патлієвський. Феодосій Вороной. Каллінік Шейковський. Михайло Волчанецький. Володимир Андрузький. Іван Пігулевський. Серг. Кулябка. Михайло Драгоманов. Микола Шульженко. Португалов. (Один нерозбірливий підпис). Митрофан Стефанович. Гавриїл Стрижевський. Леон Зелений. Анатолій Самусь.

М. І. Пирогов простим олівцем написав резолюцію: «пустити в хід».

Дозвіл був даний, і 11 жовтня на Подолі, в будинку дворянського повітового училища почала свою діяльність перша київська недільна школа.

16 жовтня 1859 р. професор Київського університету П. В. Павлов подав М. І. Пирогову нову заяву студентів такого змісту:

«Ми, нижчепідписані студенти університету св. Володимира бажаємо, за прикладом Подільської недільної школи для ремісничого класу, відкрити подібну ж школу при повітовому училищі, що на Новому строєнії».

Заяву підписали студенти: Пилип Левицький, Віктор Торський, Яків Шмулевнч, Божовський, Полонський, Корнелій Леонтовмч, Свидницький, Головачевський, Стефанович, Болюбан, Кулябка, П'ятницький, Андрузький, Муравський, (два нерозбірливі підписи), Ковалевський.

Подаючи Пирогову згадане прохання студентів, проф. Павлов із свого боку просив попечителя округу дозволити йому бути помічником студентів «у справі безплатного навчання дітей бідних класів в обох школах».

Пирогов не загаявся задовольнити прохання студентів та проф. Павлова, і незабаром відкрилося навчання у другій київській недільній школі (Новостроєнській).

Створився певний тип освітнього закладу для дорослих, що увійшов в історію під назвою недільних шкіл.

Саме наприкінці 50-х років минулого століття школа цього типу привернула до себе особливу увагу громадськості. Саме тому, що життя владно вимагало шкіл, грамотності, і не тільки дітей, а й дорослих, інтерес до недільних шкіл виявився з великою силою.

Їх розвиток ішов досить енергійними темпами. Ними зацікавилися не лише передові суспільні кола, а й кола реакційні, зокрема урядові та церковні.

Інтерес перших пояснювався бажанням бачити народ освіченим, грамотним. Інтерес реакційних кіл породжувався спочатку надією прибрати недільні школи до своїх рук, а, крім того, страхом перед тим, щоб ці школи не стали знаряддям протиурядової і атеїстичної пропаганди.

Питання про обставини, які зумовили виникнення недільних шкіл у м. Києві, і взагалі історія їх появи в історико-педагогічній літературі висвітлюється не¬однаково.

Висловлювалася думка про появу цього роду шкіл на церковному грунті, і першою такою школою синодальний орган «Руководство для сельских пастырей» (1860, № 11) називав бесіди на релігійні теми, що їх практикували кожної неділі два попи Нитвінського заводу, Оханського повіту, Пермської губернії.

Друга точка зору пов'язує виникнення недільних шкіл з особою професора Київського університету П. В. Павлова, якого вважають головним ініціатором заснування таких шкіл у Києві. Цей погляд найбільш поширений. Колискою недільних шкіл її представники вважають м. Київ. М. І. Пирогова, тодішнього попечителя Київського учбового округу, вони називають тією офіціальною особою, завдяки якій громадська ініціатива щодо заснування недільних шкіл дістала швидку підтримку, яка перетворила її у живе діло.

Існує третя точка зору, за якою вважають, що недільні школи зобов'язані своїм виникненням не одному якомусь місту, хоча б Києву, а вони майже одночасно виникли стихійно в різних містах Росії. Такого погляду додержувався відомий історик недільних шкіл Я. В. Абрамов, який багато про них писав. Він твердить, що перші недільні школи, «..відкриті в різних місцевостях нашої батьківщини, очевидно, виникли цілком незалежно одна від одної, і тільки наступний рух по заснуванню недільних шкіл ішов уже за прикладом і взірцем цих перших шкіл» [172]

Нарешті, в останні роки висловлено новий погляд на історію походження недільних шкіл. Цей новий погляд належить члену-кореспонденту АПН РРФСР проф. Г. Є. Жураковському. Кілька років тому проф. Г. Є. Жураковський виступив у журналі «Советская педагогика» зі статтею, в якій намагався довести, що перша недільна школа з'явилася не в м. Києві, як звичайно вважають, а в м. Полтаві, що не проф. П. В. Павлов, а колишній полтавський гімназист Ф. Вороний перший виступив з ідеєю організації недільної школи в м. Києві. Проф. Г. Є. Жураковський висловив ту думку, що ідейним прабатьком недільних шкіл слід вважати учасника Кирило-Мефодіївського товариства В. Білозерського; він рішуче відкинув підтримане дійсними членами Академії педагогічних наук РРФСР покійним М. В. Цеховим та Є. М. Мединським твердження про те, що спершу думка про створення недільної школи на Україні народилася серед колишніх членів розгромленого харківського студентського гуртка, переведених у Київський університет.

В його уявленні, таким чином, пріоритет у справі виникнення недільних Шкіл на Україні належить м. Полтаві; ідейним грунтом, який зробив можливим появу цих шкіл, були не демократичні настрої колишніх харківських і київських студентів та проф. П. В. Павлова, а поміщицько-ліберальні впливи колишнього кирило-мефодіївця В. Білозерського. З м. Полтави, де жив у 40-х роках минулого століття, викладаючи в кадетському корпусі, В. Білозерський, як сказав би літописець, пошла єсть по Росії недільна школа. З таким твердженням виступив проф. Г. Є. Жураковський.

Є потреба розібратися в наведених точках зору, внести ясність у питання про історію недільних шкіл. Для нас це важливо, бо без з’ясування цього питання важко зрозуміти участь Т. Г. Шевченка в справі розвитку недільних шкіл.

Насамперед нам хочеться сказати про те, що виникнення шкіл типу недільних слід шукати не в 50-х роках, а дещо раніше. Де саме вони виникли ? Найімовірніше там, де потреба в навчанні дорослих відчувалася особливо гостро, де цього вимагали економічні інтереси, тобто у великих промислових центрах.

Ф. Енгельс у своїй праці «Становище робітничого класу в Англії» і К. Маркс у «Капіталі» (т. І, розд. XIII) переконливо показали, що потреби капіталістичного виробництва, інтереси його більшої ефективності примушували фабрикантів та заводчиків шукати грамотних робітників, відкривати в себе на підприємствах школи для елементарного навчання робітників і вимагати від уряду поширення початкової освіти серед простого народу.

Фабриканти та заводчики Росії, як російські, так і іноземні, яких було немало, не менш за англійських капіталістів відчували потребу в грамотних робітниках. І деякі з них на своїх підприємствах почали практикувати навчання робітників грамоти. Що це не було поодиноким явищем, можна зробити висновок хоча б з того, що вже 1845 року в Москві була надрукована невелика книжка про недільне навчання на фабриках. Журнал «Отечественные записки» (т. 44, 1846 р.) вмістив рецензію на цю книжку, що призначалася як педагогічний посібник для організаторів недільних фабричних шкіл. Ясно, що коли виникла потреба в спеціальному посібнику для недільного навчання на фабриках, то, очевидно, організація недільних шкіл була до певної міри поширена, і відчувалася потреба в дидактичних посібниках для викладачів цих шкіл.

Наприкінці повісті Т. Г. Шевченка «Прогулка с удовольствием и не без морали» говориться, що герої повісті матрос і Трохим, який навчав його грамоти, коштом Курнатовського (ротмістра-поміщика) були надіслані для навчання до Білоцерківської гімназії.

У розпорядженні Т. Г. Шевченка, який писав згадану повість 1856—1858 рр., треба гадати, були відомості про те, що у різних містах Росії практикується навчання дорослих, що у цій важливій справі беруть участь і деякі викладачі гімназії, і він це відповідно відобразив у своїй повісті.

Логіка історичного процесу примушує нас шукати виникнення недільних шкіл саме в промислових центрах, а не в інших містах. Тим більше, що недільне навчання робітників у промислових центрах було відоме ще в 40-х роках, про що знала російська передова громадськість, про це міг знати і, мабуть, знав Т. Г. Шевченко, який до заслання уважно стежив за «Отечественными записками» та іншими журналами.

Щоправда, недільні школи 40-х років були, очевидно, виключно тільки школами для робітників окремих підприємств, школами, перед якими ставилися обмежені завдання. А наприкінці п’ятдесятих років недільні школи набувають іншого характеру, стають громадськими за своїм походженням, загальноосвітніми за змістом та навчанням.

Якщо в 40-х роках такі школи виникали лише де-не-де і їх кількість вимірювалась одиницями, то наприкінці п’ятдесятих і на початку шістдесятих років кількість недільних шкіл вимірювалася двозначними і тризначними числами.

М. В. Чехов пише:

«Є вказівка на те, що в Петербурзі думка про недільні школи зародилася самостійно, і ще в 1858 році питання про відкриття їх обговорювалося у петербурзькій ремісничій управі.

1859 року виникає майже одночасно цілий ряд таких шкіл: у квітні в Петербурзі відкривається школа М. С. Шпилевської, у жовтні в Катеринославі таку школу відкриває вчитель Панченко і, нарешті, одинадцятого жовтня відкривається недільна школа в Києві на Подолі. Ця остання відіграла особливо видатну роль в історії цього руху, і тому багато хто вважав її першою в Росії недільною школою» [173]

Петербург, Катеринослав, виявляється, мали недільні школи раніше від інших міст. Це зрозуміло, бо тут споруджувалися заводи та фабрики, тут насамперед відчувалася потреба в грамотних робітниках. Тому думка про те, що недільні школи з'явилися в Росії не 1859 р., а раніше, і що виникли вони в промислових містах, нам здається цілком правомірною.

Тепер розглянемо питання про те, в Києві чи в Полтаві раніше виникла недільна школа; приватна чи громадська ініціатива відіграла в цій справі вирішальну роль; ліберально-філантропічні чи демократичні мотиви викликали до життя недільні школи.

М. В. Чехов та Є. М. Мединський вважають, що недільна школа в Києві виникла не в силу приватної ініціативи окремої особи, а в силу ініціативи громадської. Вони вважають, що ідейним грунтом, на якому виникли перші недільні школи в Києві, були демократичні погляди і настрої, освітні прагнення групи переведених до Києва колишніх студентів Харківського університету, які організували в Харкові 1855—1858 рр. студентський гурток, що хоч і був розігнаний 1858 р., але фактично продовжував існувати і далі.

Критикуючи проф. Є. М. Мединського [174], який пов’язував виникнення недільних шкіл з освітнім рухом, що розвивався серед студентів Харківського університету 1855—1858 рр., Г. Є. Жураковський для обгрунтування своєї тези про зародження шкіл не в промислових, не в університетських містах (Харків, Київ), а в Полтаві, у місті, яке в середині минулого століття ще не мало фабрично-заводських підприємств, наводить два докази. Перший доказ — це вказівки деяких сучасників, що думку про створення недільної школи в Києві вперше висунув студент Київського університету Ф. Вороний, який раніше вчився в Полтавській гімназії. Доказ другий — це замітка О. Кониського, вміщена в «Днепровской молве» (1900 р., № 3), в якій автор називає творцем першої недільної школи гурток, що виник у Полтаві під керівництвом учителя місцевої гімназії А. І. Строніна. Відкриття недільної школи у Полтаві Кониський відносить до 1858 року, тобто на рік раніше створення першої київської недільної школи.

Г. Є. Жураковський цілком погодився з О. Кониським. Проте навряд чи можна вважати замітку Кониського надійним джерелом для правильних наукових висновків. У писаннях Кониського загалом, як це доведено, є немало викривлень істини, немало помилок, зокрема щодо хронології. Кониському, який писав понад сорок років після виникнення недільних шкіл, вірити немає підстав.

Брат Лесі Українки Михайло Косач в листі до Ольги Кобилянської, писаному в 1902 році, називав О. Кониського письменником-публіцистом, «головне оружжя якого були інсинуація, брехня, підтасування фактів, перекручування правди і чужих слів та багато різного паскудства» (цитуємо за ст. «З історії боротьби прогресивних кіл української літератури за О. Кобилянську» Олега Бабишкіна, див. «Літературну газету» від 20.111 1952 р.).

Цілком вірогідне твердження про активну роль і навіть ініціативу Ф. Вороного в створенні і роботі першої київської недільної школи.

Відомо, наприклад, що студент Ф. Вороний успішно навчав грамоти, використовуючи метод Золотова і вдосконалюючи його. Відомо разом з тим, що успішно працювали з слухачами недільної школи й інші студенти, зокрема Шульженко та Андрузький.

Припустімо, що справді Ф. Вороному належала не Остання роль у житті київських недільних шкіл. Але звідки видно, що Ф. Вороного спонукали до діяльності не що інше, як ідейні впливи, що йшли з Полтави, від А. І. Строніна і кінець кінцем від В. Білозерського? Адже 1858 року, коли, за твердженням Г. Є. Жураковського, виникла в Полтаві недільна школа, Ф. Вороний вже перебував у Києві, де учився в університеті.

Припущення, що Ф. Вороний, як колишній учень Полтавської гімназії, знав про це і тому виступив з пропозицією повторити в Києві полтавський досвід, не є переконливим. Та й взагалі, чому слід шукати пояснення ініціативи Ф. Вороного у полтавських впливах, а не в інших, зокрема у впливах колишніх студентів Харківського університету?

Нам здається, що проф. Є. М. Мединський і покійний М. В. Чехов небезпідставно підкреслюють вплив колишніх учасників харківського студентського гуртка на виникнення недільної школи в Києві.

Про це свідчить записка сенатора Жданова, голови особливої слідчої комісії в справі про «дії розпорядників і викладачів Сампсоніївської та Введенської недільних шкіл у Петербурзі і про властивості навчання, що в них викладають».

У другій частині записки, озаглавленої «Створення перших недільних шкіл у Києві», комісія сенатора Жданова встановила, що колишні члени харківського студентського гуртка продовжували свою діяльність і в Києві після переводу їх до Київського університету: «Об’єднавшись у Києві між собою у тісний гурток, вони незабаром збільшують особистий склад свій приєднанням до них деяких студентів Київського університету. В цьому гуртку вперше з’являється чіткий намір і свідома думка про створення недільних шкіл з тією метою, щоб навчанням простого народу мати серед нього вплив і підтримку для здійснення задуманих цілей. На чолі цього заходу стає професор Павлов; починається діяльне листування з членами таємного товариства, які перебували в Харкові; налагоджуються стосунки, через того ж професора Павлова, зі студентами Московського і Петербурзького університетів» [175].

Чому ідейний вплив колективу студентів-харків’ян повинен бути слабшим за одноосібний вплив студента Ф. Вороного, колишнього учня Полтавської гімназії? Якщо попереду інших студентів ішов Ф. Вороний, то це ще не означає, що саме йому належала керівна роль. Не виключено, що просто зручніше було висувати вперед Ф. Вороного, а не вигнанців з Харківського університету, які перебували на підозрі в поліції. Та й сам Ф. Вороний міг діяти, перебуваючи під ідейним впливом своїх демократично настроєних товаришів, колишніх харківських студентів.

Сенатор Жданов констатував, що «таємне політичне товариство» студентів Харківського університету вже 1855—1856 рр. ясно виражало «намір — під виглядом поширення грамотності підготовляти простий народ до участі в здійсненні злочинних цілей» [176]. Отже, харківський студентський гурток ставив перед собою завдання боротьби за народну освіту, думав над методами реалізації цих завдань. Цілком природно, що, опинившись у Києві чи в інших містах, колишні члени цього гуртка не залишали думки про необхідність якоїсь роботи для поширення грамотності серед простих людей.

Думка М. В. Чехова і Є. М. Мединського про те, що харківські вигнанці повинні були відіграти немалу роль у русі за створення недільних шкіл у Києві, знаходить собі підтримку в аналізі їх листування між собою та з іншими особами за наступні роки.             

Безсумнівним фактом є те, що колишні учасники харківського студентського гуртка Муравський, Завадський, Бекман та інші, перебуваючи на засланні, глибоко цікавилися розвитком недільних шкіл, повідомляли один одному свіжі дані про їх зростання, приймали близько до серця все, пов’язане з долею цих шкіл [177].

М. Д. Муравський («Отець Митрофан») у листі до Завадського від 29 січня 1861 року сповіщає про відомості, одержані ним від різних осіб. Ці відомості дуже цікаві. Муравський одержує повідомлення про відкриття недільних шкіл з Бірська, з Уфи, з Казані та інших міст. Він наводить уривок з листа Шмулевича, який писав до нього з Києва: «Наші студенти стають кращими — у нас відкрилося ще чотири (крім попередніх двох) недільні школи і дві жіночі. У нашій подільській школі нараховується близько 280 учнів, а в жіночій подільській — 60». Автор листа називає Київську подільську школу нашою, а це була перша за часом відкриття недільна школа в Києві. Чи не маємо ми підстав припустити, що не випадково кореспондент Муравського пише про шо школу як про нашу, не випадково він повідомляє Муравського про її стан так само, як і про становище недільних шкіл у Києві взагалі?

Муравський згадує про лист до нього з Новомосковська, Катеринославської губернії, від Залюбовського, який повідомляв його про свій намір клопотатися про відкриття недільної школи в Новомосковську.

Докладно говорить Муравський про звістки з Казані від Манасеїна, який сповіщав про плани проф. А. П. Щапова щодо створення в Казані «Товариства для поширення грамотності за допомогою організації сільських шкіл, селянських дарових бібліотек, шкіл для підготовки сільських учителів». Він сповіщав також про переслідування недільних шкіл тощо. Усе це Муравського глибоко цікавило, становило для нього зміст життя.

Думка про активну роль колишніх харківських студентів у відкритті в Києві недільної школи заслуговує на серйозну увагу.

Якщо ми звернемося до «прохань» студентів на ім'я М. І. Пирогова про відкриття Подільської і Новостроєнської шкіл, то виявимо факт, який потребує пояснення. Студент Яків Шмулевич є серед тих, що підписали заяву про Новостроєнську школу. Прохання про відкриття недільної школи на Подолі Яків Шмулевич не підписував. Проте у листі до М. Д. Муравського він сповіщав останнього про стан не Новостроєнської, а Подільської школи.

Прізвище Муравського ми також знаходимо серед тих, хто підписали клопотання про відкриття Новостроєнської недільної школи.

Заяву про дозвіл відкрити Подільську школу Муравський, як і Шмулевич, не підписував. Проте їм обом саме Подільська, тобто перша в Києві недільна школа, є особливо близькою (нашою).

Той факт, що саме Муравському, який перебував на засланні, колишні його товариші по Харківському і Київському університетах звідусіль надсилали відомості про успіхи недільних шкіл у різних містах, дає цілковиту підставу для такого висновку: справжнім ініціатором створення недільної школи в Києві був не Вороний, а Муравський, людина демократичних поглядів, людина, яка раніше вчилася в Харківському університеті і там брала участь у студентській демократичній організації.

Муравський і деякі його друзі вважали за потрібне залишатися в тіні, не викликати підозр, тому першого прохання і не підписували. Та й на другій заяві прізвище Муравського ми знаходимо майже в самому кінці.

Коли в Харкові стало відомо про відкриття недільної школи в Києві, один із друзів Муравського надсилає йому вітального листа з такими рядками: «УраІ ура! Митрофане Даниловичу! вітаю з відкриттям недільних шкіл! Душевно радий, що ви біля берега» [178].

Муравський не підписує першого прохання, підписує друге прохання мало не останнім, сам нічим серед інших членів ініціативної групи не вирізняється, а між тим саме його вітають з відкриттям недільних шкіл, йому всі пишуть про них. Чому? Харківський кореспондент Муравського розглядає звістку про київські недільні школи як подію, особливо важливу в житті Муравського: «Душевно радий, що ви біля берег»», пише він.

Це можна зрозуміти, лише визнавши, що Муравський був ватажком розігнаного в 1858 році гуртка студентів Харківського університету, що ідея боротьби проти царизму шляхом поширення освіти в народі мала для гуртка і для Муравського революційне значення, що Муравського і його найближчих друзів насамперед і слід вважати ідейними керівниками, справжніми організаторами київських недільних шкіл.

Їх політичні прагнення мали революційно-демократичний характер. Вони читали герценівські видання, шукали шляхів поширення нелегальної літератури.

У Бірську Муравський мав солідний комплект літератури. У нього були вірші: «Русскому народу», «Русскому царю», «Ночь», «Вперёд без страха и сомненья», «Вечерний колокол», «Царь наш немец прусский», «Кнут» (Тургенева), «Четыре нации», «Нет, не рождён я биться лбом», «Чаадаеву», «Декабристам и ответ их», «Три песни крымских солдат», «Перестала Русь храбриться», «На смерть Оленина», «Когда наш Новгород великий» (Михайлова), «Не жди, чтоб зацвела страна», «Двуглавый орёл», «Русский певец», «Арестант» та ін. З прози у Муравського було: «Состав русского общества», «Письмо Герцена к Александру, к его жене», «Анонимное письмо Герцену и ответ на него», «Путешествие вдовствующей императрицы», «Письмо Белинского к Гоголю», «Русскому дворянству, последнее слово» [179]

13 жовтня 1862 р. Муравський на допиті у III відділі так сформулював свої політичні погляди: «За останні три роки чи чотири я твердо переконався, що від російського уряду (під іменем якого я розумію імператора і всі нині існуючі власті) підвладні йому національності не повинні сподіватися ні на які істотно корисні перетворення, бо уряд не має ні здібності, ні бажання зробити щось для народу,— і що єдиний засіб до зміни існуючого порядку залишається, на мою думку, шлях насильницької революції» [180].             

Виходить, що в 1858—1862 рр. Муравський уже прийшов остаточно до революційно-демократичних поглядів, став послідовником Герцена, Чернишевського, Добролюбова. У своєму ставленні до недільних шкіл він виходив не з ліберально-дворянських, філантропічних настанов, а з міркувань революційно- демократичного порядку. Про його плани використання недільних шкіл для впливу на політичний розвиток суспільства дає нам уявлення лист Муравського до Манасеїна від 20 січня 1861 р. Тут він накреслює такі плани: «Треба листонош залучити до недільних шкіл, де дуже зручно буде заслужити їх відданість до студентів і готовність розвозити потрібні листи і пакети; або вжити якихось інтриг, щоб замістити серед листонош тих з простого народу, хто дістав освіту у недільних школах... Якщо б це налагодилось, тоді справді наші університети були б «status in statu» [181].

Все сказане переконує нас у тому, що в основі руху недільних шкіл лежали революційно-демократичні настрої і погляди, що поширювалися в Росії, в тому числі й на Україні, під ідейним впливом Герцена, Бєлінського, а особливо Добролюбова та Чернишевського. Принаймні щодо Муравського та його друзів, щодо членів колишнього харківського студентського гуртка, які брали найдіяльнішу участь у русі недільних шкіл, можна певно сказати, що їх світогляд мав революційно-демократичний характер.

Зовсім невмотивованим є припущення Г. Є. Жураковського про те, ніби ідейним прабатьком недільних шкіл слід вважати колишнього члена Кирило-Мефодіївського товариства В. Білозерського, який раніше працював у Полтаві з кадетському корпусі.

«Тут,— пише Г. Є. Жураковський,— ще в 1846 р. план організації подібного роду закладів був опрацьований одним з членів Кирило-Мефодіївського товариства В. Білозерським, який був тоді викладачем місцевого кадетського корпусу.             

Насіння, кинуте В. Білозерським у полтавський грунт, дало сходи через десять років».

Це занадто. Ніякого доброго насіння у полтавський грунт Білозерський не кидав. Ніяких доказів цього нема. Та й не можна було чекати чогось доброго для народу від Білозерського, боягузливого ліберала, для якого інтереси поміщиків були основою для суджень про поширення освіти серед селян. На допиті в ІІІ відділі в 1847 р. Білозерський показав, що він «написав начорно проект прохання про заснування в Полтаві школи для дітей, узятих із сіл, в якій би повчали закону божого, ремесел простих, землеробства і прилягаючих до них відомостей, корисних для домашнього сільського життя, з тією метою, щоб той, хто навчався, після закінчення курсу повернувся до свого дому і до занять свого стану, але з більш грунтовними відомостями, які б зробили його побут більш зручним і вигідним. Цей проект починається такими словами: «найблагодійніша мета уряду ввести мало-помалу освіту в побут нижчого класу народу, корисну в його домашньому і сільському житті, не може бути досягнута раптом з причини величезних вимог і нестачі в діячах освічених». Ця думка показує, що я не вважав супротивним урядові прагнення до впровадження освіченості в народ; при тому я мав намір подати цей проект до палати державних маєтків і, на випадок дозволу, збирати пожертви не тільки грошима, але й матеріалами, потрібними для влаштування маленької школи у вигляді досвіду; але мені відрадили це, як некорисне і нереальне» [182]

Відповідаючи на питання, яким чином члени Кирило-Мефодіївського товариства передбачали поширювати освіту серед селян і тим готувати народ до повстання, Білозерський казав ось що: «Неосвічена людина, з грубими почуттями і поняттями, у пориві гніву жахливіша від звіра — це довели мужицькі війни; освіта ж повинна зм'якшити серце людини, просвітити розум, вказати певне для всякого місце в суспільстві і примирити його з тим станом і обов'язками, для яких він призначений богом і волею урядуючою» [183].

Ось яке насіння кидав Білозерський у полтавський грунт.

На допиті Білозерський заявляв, що ніяких планів про заснування шкіл він не розробляв. А проф. Г. Є. Жураковський говорить, ніби Білозерський мав розроблений план заснування шкіл.

Такого плану не існувало. Білозерський, який так охоче на допиті в III відділі розкривав усі обставини з історії Кирило-Мефодіївського товариства, не міг, звісно, приховати складеного ним плану заснування шкіл, якщо б такий план справді, існував. Проте його не було. Білозерський, про якого головний начальник III відділу в своїй доповіді Миколі І говорив як про людину, що особливо заслуговує на до в і р'я, ніякого впливу на наступний розвиток суспільства не справляв. Зв'язувати його ім'я з історією виникнення недільних шкіл немає абсолютно ніяких підстав.

Виникли недільні школи, але ні Білозерський, ні Куліш, ні Костомаров, тобто колишні кирило-мефодіївці, з якими не сходився поглядами Т. Г. Шевченко, не виявили жодного інтересу до цих шкіл. Пальцем об палець вони не вдарили, щоб допомогти їм. Слова доброго не сказали вони на їх користь.

Це тому, що до їх створення ці люди не мали жодного відношення ні організаційного, ні ідейного. Це тому, що інші ідейні настанови живили організований громадський рух за створення недільних шкіл, який почався 1859 року.

Дуже сумнівне, більше того, на наш погляд, невірогідне твердження проф. Г. Є. Жураковського про те, що вже 1858 р. у Полтаві існувала недільна школа.

Не можна зрозуміти, як це вже існуючу з 1858 року Полтавську недільну школу довелося знову відкривати 1860 року. У газеті «Московские ведомости» 25 квітня 1860 року була надрукована кореспонденція з Полтави такого змісту: «Учора в будинку нашої гімназії відкрита недільна школа, в якій викладачами визвалися бути вихованці VII класу і 3 священики» (цитуємо за «Журналом Министерства народного просвещения», т. 106, 1860 р.). Якщо справді у Полтаві недільна школа була відкрита ще 1858 року, то як пояснити появу в пресі щойно наведеного повідомлення? У цій інформації зазначено, що зміст викладання в Полтавській недільній школі був такий самий, як і в Києво-Подільській школі.

Якщо б Полтавська недільна школа виникла раніше, ніж Києво-Подільська, то як вона могла будувати навчальний процес на взірець останньої?

І ще одне міркування. Якщо О. Кониський, якому цілком довірився проф. Г. Є. Жураковський, правий, твердячи, що недільну школу відкрив у Полтаві гурток викладачів кадетського корпусу, гімназії і жіночого інституту, то як пояснити повідомлення преси, в якому вчителями недільної школи називаються учні гімназії і священики, а не викладачі названих вище полтавських середніх навчальних закладів?

В архіві А. І. Строніна, що зберігається в Ленінградській публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна, немає підтвердження висновків проф. Г. Є. Жураковського щодо пріоритету Полтави та А.І. Строніна перед Києвом, М.І. Пироговим та проф. П.В. Павловим щодо заснування недільної школи. Г. Є. Жураковському матеріали Стронінського архіву відомі.

Якби дійсно А. І. Стронін грав першу скрипку в створенні першої недільної школи на Україні, про це в його архіві повинні б зберегтися якісь докази.. Проте їх нема.

18 і 19 вересня 1859 р. в Полтаві перебував Олександр II. Він відвідав кадетський корпус і гімназію. З повідомлення, що його надіслав директор народних училищ Пирогову, і наступної доповіді самого Пирогова на ім'я міністра освіти видно, що цар був невдоволений з учителів корпусу, які подали скаргу на директора корпусу генерала Юр’єва. З доповіді Пирогова ми довідуємося, що полтавський губернатор скаржився цареві на вільнодумство полтавських учителів, на те, що вони читають твори Іскандера, тобто Герцена. Як видно, цар, прибувши з Полтави до Києва, дав Пирогову якісь вказівки, бо в листопаді 1859 р. той особисто вирушив до Полтави розслідувати стан справ у місцевій гімназії.

Слід вважати, що всі полтавські обставини про діяльність учителів мали бути йому відомі, а серед них і дані про місцеву недільну школу, якщо таких відомостей він не мав раніше. Проте Пирогов вважав, що перша недільна школа на Україні була відкрита в Києві, на Подолі; про Полтавську недільну школу, ніби створену 1858 року, він ніде нічого не говорить.

М. Драгоманов, колишній учень Строніна у Полтавській гімназії, присвятив своєму вчителеві спеціальні спогади. У подробицях викладає він всі обставини свого навчання у Полтавській гімназії, говорить про благотворний на нього вплив викладача історії А. І. Строніна, малює суспільнополітичне обличчя свого вчителя. Він говорить про те, що робив Стронін конспіративно, наприклад, про те, як він давав вибраним гімназистам читати «Полярную звезду» і «Колокол» Герцена, привезені ним особисто з Лондона влітку 1858 р.

Якщо вже Драгоманов знав про це, то ніяк не могли лишитися для нього секретом наявність у Полтаві недільної школи та керівна роль в її організації та роботі А. І. Строніна.

Проте у Драгоманова нема ніякої згадки про відкриття в Полтаві недільної школи 1858 р. Отже, на той час її там ще не існувало.

Справді, офіціальне відкриття недільної школи в Полтаві датується 1860 р., але Драгоманов говорить про виникнення недільних шкіл у Полтаві восени 1859 року. Очевидно, після заснування недільних шкіл у Києві і в Полтаві почали готуватися до цього.

Г. Є. Жураковський для непрямого обгрунтування пріоритету Полтави щодо недільних шкіл намагається послатися на те, що А. І. Стронін брав діяльну участь у створенні в Полтаві жіночої гімназії. Це не підлягає сумніву. Г. Є. Жураковський забув лише згадати про те, що клопотання про відкриття жіночої гімназії в Полтаві припадає на 1859/60 навчальний рік, що фактично вона почала існувати лише з серпня 1860 року [184]. Отже, цей факт доказового значення щодо недільної школи мати не може.

До того ж Драгоманов в іншій своїй праці «Австро-руські спомини» прямо заявляє, що перша недільна школа була відкрита студентськими гуртками в Києві, на Подолі.

Про це саме пише він І в своїй праці «Народні школи на Україні», виданій в 1887 році.

Той мотив, що студенти-полтавчани брали діяльну участь у відкритті та функціонуванні недільних шкіл, справді підтверджує відомості про прогресивно-виховний вплив на учнівську молодь ряду полтавських учителів, а серед них і А. І. Строніна.

Проте, коли проаналізувати обставини, то виявиться, що прогресивні політичні і наукові погляди А. І. Строніна та інших кращих полтавських учителів мали своїм джерелом не місцеві «полтавські» настрої, які йшли від ліберала В. Білозерського, а впливи Герцена, Шевченка, тобто революційно-демократичної літератури.

Полтавська молодь читала «Полярную звезду» і «Колокол» Герцена, дехто з молоді листувався з Іскандером, надсилаючи йому інформації про суспільне життя в Полтаві. Дехто з учителів, а насамперед Стронін, ішли навіть на те, що знайомили окремих учнів з нелегальною літературою революційно-демократичного змісту.

Отже, якщо можна говорити про полтавський гурток серед київських студентів, то слід мати на увазі саме їх ідейне зближення на грунті демократичних настроїв, що мало в основі впливи Герцена і Шевченка.

Звісно, студентська молодь, яка активно включилася в будівництво недільних шкіл, не являла собою єдиного колективу, вільного від ідейних розбіжностей, спаяного однією цілеспрямованістю, єдністю думки і дії.

Серед організаторів київських недільних шкіл діяло революційне ядро, яке планувало використати школи в інтересах політичної освіти дорослих учнів — робітників і ремісників. До цього прагнули Муравський і його товариші.

Звичайно, такі, як Драгоманов, трималися інших позицій. їх цікавило тільки чисте просвітянство, позбавлене будь-якої політики. Драгоманов і не соромиться визнати це. Виявляється таке: коли з боку царського уряду посипалися репресії на недільні школи, революційно настроєні студенти рішуче протестували проти дій міністерства освіти, які забороняли викладачам недільних шкіл виходити за межі навчання самої тільки техніки грамоти і рахунку. Вони воліли краще зовсім відмовитися від роботи в недільних школах, ніж коритися ганебним наказам властей. Вони вважали, що це швидше відкриє очі робочому людові на те, хто його ворог, хто протидіє поширенню освіти серед простого народу.

Інші ж «діячі», подібні до білозерських і драгоманових, охоче йшли на повне усунення політичних і природничих знань з програми недільних шкіл, бо й самі вони боялися освіченого народу.

Проф. Г. Є. Жураковський вважав за потрібне висунути Ф. Я. Вороного як фундатора недільних шкіл, виявивши в ньому як його головне достоїнство те, що він навчався в Полтавській гімназії. Звісно, якщо основним завданням ставиться довести походження недільних шкіл з м. Полтави, то такий підхід до питання може мати деякий резон.

Але нас цікавить не стільки питання про те, де народилися недільні школи, скільки те, що, який суспільний ідейний грунт їх породив.

Так, Ф. Я. Вороний учився в Полтавській гімназії. Він, будучи студентом, відігравав одну з керівних ролей в історії недільних шкіл, був розпорядником Києво-Подільської школи. І важливо запитати, звідки, з яких джерел у Вороного виникли настрої, що спонукали його шукати громадської діяльності, шукати сфери застосування своєї юнацької енергії.

Чи з насіння, посіяного В. Білозерським і, можливо, оживленого П. Кулішем, який у 50-х роках бував у Полтаві і прагнув поширювати тут свої видання ?

Ні, не з цього насіння.

У книзі М. Драгоманова «Два учителі» ми знаходимо також відомості про особу Ф. Я. Вороного. Це був юнак не дворянського походження; після навчання в повітовому училищі він деякий час служив у якомусь «присутствії» і до гімназії потрапив, уже маючи певний життєвий досвід. Ф. Я. Вороний переховував нелегальні вірші Т. Г. Шевченка, і саме від Вороного Драгоманов уперше довідався про існування поеми Шевченка «Кавказ».

Вороний, як один з бідніших, але кращих учнів гімназії, був рекомендований репетитором до сім'ї українського поміщика Капніста, в якого Шевченкові доводилося кілька разів бувати. «З дому Капністів,— пише Драгоманов,— Вороний вивіз копію «Кавказа» Шевченка, з якого раз при мені продекламував:

...Продаєм

Або у карти програєм

Людей... не негрів... а таких,

Таки хрещених... но простих.

Мене дуже вразили ці слова, але Вороний навіть не бажав мені розказати більше про «Кавказ».

Ф. Вороний не вважав за своєчасне хоч трохи підняти перед Драгомановим завісу, не вважав за можливе розкривати перед ним усе щодо своєї суспільно-політичної самоосвіти. Це він вважав, очевидно, зайвим, хоча загальний напрям цієї самоосвіти для Драгоманова ставав ясним.

Із спогадів Драгоманова видно, що Вороний ще в гімназії вирізнявся своєю поведінкою і до певної міри виконував в учнівському середовищі роль ватажка.

Отже, до університету Вороний прийшов, будучи ознайомленим з нелегальними творами Шевченка, а, очевидно, і Герцена. В університет він прийшов, маючи вже деякий досвід організаторської роботи. Нема нічого дивного в тому, що Вороний швидко зійшовся з гуртком Муравського, Бекмана та ін., що завдяки їм він ще більше укріпився у своїх демократичних настроях та шукав відповідної практичної діяльності.

Тому що Вороний не був на підозрі в поліції і тому що він мав непогані організаторські здібності, йому була надана можливість прикласти їх до діла. Але це не означає, що за його спиною не стояла організована громадська думка революційно-демократичної молоді з Муравським на чолі.

Бекман і Португалов, показуючи на слідстві, що ініціатором відкриття недільних шкіл був Вороний, називали останнього членом свого гуртка. Отже, якщо перше слово «недільні школи» і промовив, можливо, Вороний, то до цього він був підготовлений загальним настроєм у гуртку; це означає, що думка Вороного була їх спільною думкою, отже, він діяв не як одинак, а як представник найбільш передової частини студентів.

Щоправда, Драгоманов робить спробу заперечувати ініціативну роль групи колишніх харківських студентів у справі відкриття недільних шкіл. Він говорить, що ця група ні в чому не проявляла своєї політичної активності, крім-того, що поширювала серед студентів «Колокол» Герцена і вела агітацію на недільних студентських зборах, які відбувалися, мабуть, досить регулярно до відкриття недільних шкіл, вірніше до арешту Муравського, Бекмана та інших революційно настроєних студентів.

Драгоманов, ліберал, свідомо прагнув применшити і навіть заперечити роль революційного ядра студентів університету у русі недільних шкіл.

Так чинила людина, яку справедливо В. І. Ленін охарактеризував як українського міщанина, який заслужено дістав поцілунки від П. Струве, коли той «став націонал-лібералом».

Заради поцілунків націонал-лібералів М. П. Драгоманов не посоромився приєднатися до Куліша в його прагненні принизити Т. Г. Шевченка.

Проте і цьому міщанинові не вдалося приховати те, що ідейними вихователями студентів, які з ентузіазмом пішли працювати до недільних шкіл, були Герцен і Шевченко, тобто ідеї революційної демократії.

Інтереси відновлення історичної правди примусили нас відійти дещо вбік від безпосереднього предмета нашого дослідження. Та ми не шкодуємо про це, бо в світлі встановлених нами даних стає зрозумілим той інтерес до недільних шкіл, який до них виявив український поет революціонер-демократ Т. Г. Шевченко. Саме до народних, демократичних шкіл поривався він усією своєю істотою.

Повернемося до київських недільних шкіл.

11 жовтня 1859 року в Києві, на Подолі, в будинку повітового дворянського училища відкрилася перша київська недільна школа, загальне керівництво якою було покладене на проф. Павлова. Обов’язки вчителів взяли на себе цілком безплатно студенти університету. Першого ж дня до школи прибуло 50 учнів, а через кілька днів їх стало вже 110.

Менше ніж через місяць, 25 жовтня 1859 р., у Києві відкрилася друга недільна школа, так звана Новостроєнська. У день її відкриття прибуло 34 учні, а за короткий час число їх зросло до 148.

У першому звіті цієї школи, надрукованому 1860 р. в «Журнале Министерства народного просвещения», повідомлялися цікаві дані про склад учнів: тут училося столярів — 35, кравців — З1, ковалів— 10, шевців — 6, різальників — 9, каретників — 3, палітурників — 7, обійників — 4, золотих справ майстрів — 2, лампівників — 3, хутровиків —2, лакеїв — 22 і без занять — 14. За віком учні поділялися так: від 8 до 15 років — 56, від 15 до 20 років — 63 і від 20 до ЗО років — 29.

Ясно, що до недільної школи пішов учитися трудовий народ.

Із 148 учнів Новостроєнської школи українців було—121, росіян—21, поляків — 5 та німців — 1.

Оскільки серед учнів були такі, що вже вміли читати, то утворили два класи: нижчий і вищий. Нижчий у свою чергу поділявся на перше відділення, що включало зовсім неписьменних, і друге — де навчалися особи, які знали букви вміли розбиратися в механізмі читання. До вищого класу приймали тих, хто міг досить вільно читати.

Який був зміст навчання?

Учнів 1-го відділення навчали самої лише грамоти, решту, крім : того, навчали і основам арифметики.

Для всіх взагалі учнів були обов’язкові уроки закону божого.

Заняття відбувалися щонеділі та в святкові дні, з десятої до другої години дня.

Для занять учнів об’єднували в невеликі групи (до 6 осіб); кожну групу навчав окремий викладач.

У лютому 1860 р. при другій жіночій гімназії відкрилася жіноча недільна, школа, а в листопаді того ж року — друга така ж школа при Фундуклеївській жіночій гімназії.

Журнал «Воспитание» у вересні 1861 р. писав: «Рух, початий у Києві на користь народної освіти, не послаблюється: до існуючих уже двох чоловічих недільних шкіл на Подолі на Новому строєнії приєдналася ще одна — в будинку Київської 1-ї гімназії. Фундатори її—гімназисти вищих класів; керувати їх заняттями взявся учитель тієї ж гімназії Должніков. Оскільки нова школа відкрилася тільки 8 жовтня, то про неї поки що сказати нічого, крім співчуття до доброї справи і доброго напряму, яким перейняті молоді люди — фундатори школи. Відомо проте, що в день відкриття прийшло близько 50 чоловік.              .

Недавно з’явилося оголошення, що 16 жовтня відбуватиметься відкриття ще однієї чоловічої школи на Печерську, в будинку тамошніх приходських училищ. Печерськ — це частина міста, найвіддаленіша від центра, притому майже, занедбана, бо увійшла в межу фортеці. Вільних майстерень тут мало, зате багато солдатів, які лічаться при майстернях арсенальних, і загалом досить робочого народу, для якого відкриття недільної школи буде благодіянням. Фундатори нової школи — студенти університету — бажають повести свою справу на тих же засадах, які прийняті в школах існуючих. При цьому, звісно, неодмінно скористаються і з тих змін у викладанні і в зовнішньому порядку, які подано в річному звіті. До того ж, ми чули, студенти університету передбачають відкрити чоловічу школу в будинку Фундуклеївського жіночого училища (поблизу Хрещатика) і жіночу школу на Подолі в будинку Подільських приходських. училищ. Таким чином, невдовзі місто Київ матиме 5 чоловічих і 2 жіночі недільні школи. Відкриття нової жіночої школи є тепер особливо бажаним і притому на Подолі, бо ця частина міста надто віддалена від Нового строєнія, де жіноча школа вже існує. Проектована школа буде відкрита як жіноче відділення при чоловічій Подільській школі, причому викладачами будуть ті ж студенти, які разом з деякими дамами виявили готовність брати участь у цій справі. Треба сподіватися, що заняття з учнями виграють від такої з’єднаної праці в регулярності, а отже, і більшій успішності».

У недільні школи йшли і дорослі, і підлітки, і діти. У жіночі недільні. школи поступали переважно дівчатка-підлітки, а то просто малописьменні діти. У Фундуклеївській школі навчалось 39 дівчаток віком від 6 до 12 років, 25 уче- ниць були віком від 13 до 20 років, а старших — 10.

Надрукований у «Журнале Министерства народного просвещения» (т. 110, за 1861 р.) звіт Фундуклеївської жіночої школи свідчить про те, що в ній навчалися переважно діти трудящих, які жили разом зі своїми батьками. Звіт констатує, що серед учениць школи було мало дівчат, які працювали в магазинах чи покоївками: вони були зайняті роботою, і в свята господарі не пускали їх до школи.

Звіти та інформаційні повідомлення про недільні школи свідчили про повсюдне прагнення простого народу до навчання своїх дітей, не тільки хлопчиків, а й дівчаток.

Передові кола російської громадськості виявили великий інтерес до недільних шкіл. Преса широко сповіщала про виникнення цих шкіл. Про київські недільні школи писали в багатьох журналах і газетах.

Добрий приклад стимулював до наслідування. Недільні, школи швидко розмножувалися.

Наприкінці 1859 р. створені були такі школи в Білій Церкві (одна), у Мо-гилів-Подільському (чотири); в 1860 р. в Одесі функціонувало 5 недільних шкіл. Засновуються такі школи в Полтаві, Миколаєві, Єлисаветграді та інших містах України. Широко розгортається мережа недільних шкіл і в інших місцевостях Росії.

Рух за навчання дорослих набуває усе ширшого розмаху. У середині червня 1861 р., за інформацією, одержаною «Журналом Министерства народного просвещения», в Єлисаветграді відбулися збори ремісників, які прийняли таку ухвалу: «Оголосити навчання у недільній школі обов’язковим, з тим, щоб за правильним відвідуванням класів стежили члени ремісничої управи, штрафувати хазяїнів і ремісничих майстрів, які перешкоджають відвідуванню недільних шкіл». Єлисаветградська недільна школа мала 110 учнів.

1862 року в Росії налічувалось 316 недільних шкіл; лише в одному Петербурзі існувала 61 недільна школа.

Недільні школи утримувалися виключно на громадські кошти — на пожертви від приватних осіб, громадських організацій. Іноді дещо, дуже мало, відпускали на їх утримання міські та ремісничі управи, частіше останні.

Слід відзначити, що дворянство, аристократія до недільних шкіл ставилися дуже неспівчутливо. Реакційна професура також не виявляла ентузіазму щодо недільних шкіл. Журнал «Воспитание» (1861 р., № 4) у статті, присвяченій київським недільним школам, писав про київську університетську професуру, що ідея недільної школи серед старшої університетської братії підтримки не знайшла. Більше того, дехто з цієї братії навіть дозволяв собі знущатися з недільних шкіл і людей, що навчали в них, називаючи їх людьми юродствуючими.

Стаття у журналі «Воспитание» мала назву «Стара і юна університетська братія з приводу недільних шкіл». Автор статті категорично твердив, що в Києві «справа недільних шкіл була почата, підтримувана і тепер продовжується тільки половиною всього університетського стану — юною університетською братією».

Той же журнал в інформації «Нові недільні школи в Києві» доводив, що, будучи багаті моральною силою, яка виражається у прагненні викладаючих допомогти неписьменному народові, недільні школи бідні на матеріальні засоби, що міська влада на всі київські недільні школи асигнувала 1860 року всього лише 150 крб.

Журнал «Воспитание» відзначає, що київське так зване вище суспільство не виявило жодної готовності сприяти недільним школам. Воно, підкреслював журнал, «залишилося байдужим у своєму спокої». Дивно, що немає майже ні одного імені з того кола, яке б відгукнулося на добре діло. Воно і зрозуміло; що їм ці школи і справа, якій вони присвячені ? Чи варті вони того, щоб порушувати свій олімпійський спокій, а ще більше порушувати цілість свого гаманця, для якого передбачаються на всіх філантропічних базарах більш парадні і менш продуктивні витрати?».

Автор був правий наполовину. Він обвинувачував київське панство тільки в байдужому ставленні до недільних шкіл; насправді ж воно поставилося до них вороже, бачило в них загрозу непорушності підвалин, на яких трималася його влада і добробут. М.І. Пирогов після від'їзду з Києва сам стверджував факт підозрілого і недружелюбного ставлення київської аристократії до ідеї недільних шкіл.

У статті «Про недільні школи», написаній 1863 року, вже після закриття цих шкіл, М. І. Пирогов відзначав, що така підозра йшла з кіл польської аристократії, яка в розвитку шкільної справи на Україні бачила серйозну загрозу для свого панівного становища в тодішньому суспільстві.

Про це пізніше писав І. Франко в статті «Нова українська література» (1904).

«Коли молодь від формальних наслідувань перейшла до дійсної праці на користь українського народу, коли в Полтаві, Києві та інших містах виникли недільні школи, де «хлопомани» [185], крім читання і письма, почали викладати народові основи рідної історії, коли, внаслідок запиту з боку цих шкіл, почали з'являтись елементарні підручники українською мовою («Буквар» Шевченка...), польські душевласники сполошилися; їм почали ввижатись «гайдамацькі ножі», і вони, самі вже готуючись до повстання, поспішили звернутись до уряду з доносом на «хлопоманів», які нібито замислили сепаратизм і соціальну революцію. Вони домагались... навіть знесення могили Шевченка, в якій буцімто приховані ножі для близької різні. Особливо сердило цих «охоронців» те, що серед польської молоді багато хто захопився ідеями прогресу і стояв проти шляхти, а одна частина пішла ще далі і вимагала від українських поляків обернення в українців і служіння українському народові» [186].

Аристократичні верхи суспільства, зовсім незалежно від їх національності, з самого початку виникнення недільних шкіл розглядали їх як річ непотрібну, шкідливу і небезпечну.

Вороже ставлення аристократичної знаті до недільних шкіл виражалося у різноманітних формах.

Насамперед, у поширенні злісних чуток і всіляких пліток про ці школи. Потім, у створенні перешкод робітникам і дівчатам та підліткам, які слугували їм, щодо відвідування шкіл. Нарешті, у прагненні всіляко ускладнити матеріальні умови існування недільних шкіл. Так, відкриття прийому пожертв на користь недільних шкіл не дало потрібних наслідків: аристократія відмовлялася жертвувати на ці школи.

Незначні кошти давали концерти, влаштовувані на користь недільних шкіл. Так, із звіту Фундуклеївської жіночої недільної школи ми довідуємося, що за перші чотири місяці її існування ресурси школи складалися з таких джерел: 15 карбованців припало на її долю із сум, асигнованих Київською міською упра¬вою, 64 карбованці — від збору пожертв, 25 карбованців — від спеціальної по¬жертви і 28 крб. 85 коп.— з сум, зібраних від спектаклів і концертів на користь київських недільних шкіл, а всього 132 крб. 85 коп.

3 цих коштів треба було купувати підручники, зошити, грифельні дошки, створювати бібліотеку, купувати наочні посібники, робити деякі господарські витрати. Якби не безплатна праця людей, що прийняли на себе викладацькі обов'язки, матеріальне становище недільних шкіл було б дуже скрутним.

Носії влади та імущі класи жадали загибелі недільних шкіл. Особливо це відчувалося в жіночих школах. Це виявилося в тому, що з «освічених дам» мало було охочих викладати в жіночих недільних школах. Звіт Фундуклеївської школи відзначає її потребу у викладачках: «Бажано мати більшу кількість викладачок; на жаль, ми мусимо сказати, що на багато запрошень до участі відповіді одержані негативні».

На багато запрошень багато «дам» відповіли, як виявляється, негативно, бо вони вороже сприйняли ідею навчання трудящих жінок. Відомо, що в Києві багато дам-господинь просто не пускали дівчат і жінок, які служили в них, до шкіл.

4 квітня 1861 року на прощальному обіді на честь М.І. Пирогова серед інших узяв слово І. І. Слєпушкін, завідуючий недільною школою на Подолі. Говорячи про роль М.І. Пирогова у виникненні недільних шкіл, Слєпушкіи підкреслював: «...ми ще живо пам’ятаємо, якою загальною недовірою були вони зустрінуті. І тому не можемо забути, що ви перший зміцнили становище їх у Києві, а можливо наш приклад полегшив появу їх в інших містах» [187].

Констатовані М. І. Пироговим «підозра і сумнів у чистоті намірів фундаторів недільних шкіл» мали місце не тільки з боку київських кріпосників, а і в Петербурзі та інших містах. Про вороже ставлення до недільних шкіл «петербурзьких впливових осіб» писав Стоюнін.

Реагуючи на одну статтю, вміщену в 1862 р. в двох петербурзьких газетах, М. Г. Чернишевський опублікував статтю «Научились ли ?» Рішуче заперечуючи сумніви в бажанні простого народу учитися, Чернишевський так писав про недільні школи:

«...недільні школи в імперії, яка має понад 60 мільйонів населення,... налічуються тільки десятками. А їх треба було б десятки тисяч, і швидко могли б, справді, бути створені десятки тисяч, і тепер же існувати, принаймні, багато» тисяч. Чому ж їх тільки десятки? Тому, що вони підозрюються, обмежуються, затискуються...

Якщо це неправда, потрудіться довести протилежне і спробуйте як доказ опублікувати деякі записки і наради, результатом яких були різні правила та інструкції відносно недільних шкіл» [188].

Класові інтереси об’єднували всіх реакціонерів проти недільних шкіл. Всі вони — польські, українські, російські та інші вельможні пани — в освіті простого народу вбачали підрив «непорушних» підвалин їх політичного, економічного та духовного панування і впливу на населення. М. І. Пирогов зазначав, що і вища знать непольської національності теж не відчувала симпатії до недільних шкіл. Він називає факт, коли одна впливова особа [189], бувши на уроці читання історичного уривка, пояснення вчителя визнала за викладання історії. Ця особа «вважала поганим, що учителі пояснюють дітям низького стану вітчизняну історію».

Пирогов так оцінив компетенцію не названої ним особи: «хто знає, наскільки великі нерозвиненість і нерозуміння великоруської мови у нижчих класах малоросійського народонаселення, той, певно, погодиться, що без пояснювального» читання київські недільні школи поширювали б у народі не грамотність, а механічне заучування звуків і слів». Цими словами Пирогов підкреслив тупість, незнання життя, нерозуміння психології людей, ненависть до простих людей, тобто те, що характеризувало впливових осіб, які стояли при владі. Ця і близька до неї категорія людей, природно, вовчими очима дивилася на недільні школи, вбачаючи в них знаряддя протиурядової пропаганди.

Івсе ж ці школи розвивалися. К. Д. Ушинський у «Листів провінцію», звертаючись до свого адресата, який мав сумнів щодо доцільності організації недільних шкіл, говорив: «...мені здається, що ви і всі ті, хто з якимось боязким сумнівом дивиться на недільні школи і думає, що їх час ще не настав у нас, що «краще було б почекати, поки наші власні переконання краще виробляться й установляться» [190] та ін. і ін., всі такі люди забувають, що народ, який раз уже вийшов на поприще історичного життя, розвивається нестримно, чи в школах це, чи поза школами, і в усякому разі краще з допомогою школи, ніж без шкіл. Самі ж недільні школи наші дають тому разючий приклад. Чи давно уряд указами, погрозами і заохочуваннями примушував батьків дворянського стану вчити своїх дітей, а батьки вдавалися до насильницьких заходів, щоб загнати дітей у школу? Тепер же варто було тільки відчинити двері школи, щоб вона наповнилася дітьми і юнаками і навіть дорослими людьми, які попрацювали весь тиждень і йдуть до школи не з примусу, а часто, навпаки, зневажаючи погрози і навіть побої своїх хазяїв... Нам вказали на одного хлопчика-кравця, який спізнився до школи, бо проробив усю ніч до шести годин ранку. Спізнився, а все ж прийшов. Чи не показує це ясно, що пора вчити народ настала?» [191] Пирогов писав, що до недільних шкіл прийшли працювати кращі з малоросів і за здібностями і за моральністю, «...що вони взялися навчати грамоти, письма і лічби з несподіваним педагогічним тактом, звернули увагу на всі нові способи вчення, зайнялися ними і встигали понад усяке сподівання» [192].

Демократична частина суспільства і особливо студенти, як писав Пирогов, становили ту силу, яка виносила на своїх плечах безплатну працю, щоб заохотити «до навчання ремісничі і робітничі класи народу, відволікаючи їх разом з тим від неробства і гульні».

Борис П-ський (Познанський.— С. Ч.) у статті «Спогади з недалекого минулого (про школу і грамотність у Київській губернії)», датованій груднем 1884 р., писав у лютому 1889 року в «Киевской старине»:

«У шістдесятому році в Києві були недільні школи. Ми, молодь, з таким запалом тоді віддавалися цій справі, що на кожного учня припадало ледве не по два вчителі. Я пам'ятаю, як ми пристрасно хотіли раптом навчити бажаючих читати, як намагалися швидше ограмотити неграмотних, просвітити людей темних, передати їм усе те, що самі знали. Пирогов, Слєпушкін, Вороний, Бекман — ось пам'ятні імена того часу».

Нема тут жодного імені з кола знаті, з кола київських багатіїв. Глухими залишалися люди цього кола до закликів про пожертви для вечірніх шкіл. «Хазяї майстрових не могли втримати своїх учнів і підмайстрів, а пани — своїх дворових, які раптом захотіли вчитися» [193], писав М. І. Пирогов. Йому здавалося, що кожний громадянин повинен перейнятися симпатією до недільних шкіл і готовністю прийти їм на допомогу.

Але й серед учителів гімназії знаходилися особи, які раділи всьому тому, що гальмувало так чи інакше роботу недільних шкіл. Ось як, наприклад, міркував один з таких київських педагогів, учитель 1-ї гімназії: «Почали ні з того, ні з сього влаштовувати недільні класи, так звані недільні школи, ніби гриби після дощу... знаю достеменно, що учителювали в цих недільних класах учні — охочі. Головними ж двигунами цієї дешевої освіти були студенти університету, для яких відкрився засіб безконтрольної широкої пропаганди різних модних ідей. А яке було в той час студентство, можна зробити висновок ось з чого. Саме в той часу Софійському соборі, під час богослужіння, студенти проходили по задніх галереях собору, палячи цигарки. Це був час появи в друку «Отцов и детей» Тургенєва, і хто з молоді тоді не читав цього твору, де вперше виступали представники російського нігілізму? На щастя, незабаром зрозуміли, чого можна чекати від цих розплідників базаровського світогляду, і школи скрізь були закриті. Проте люди благомислячі все ж думали, що в недільних школах можна було зробити багато добра, що, звісно, безсумнівне, але при інших, іншого характеру просвітителях» [194].

Разом із знаттю ворожу позицію щодо недільних шкіл зайняли й церковні ієрархи, які боялися освіти та ще такої, що знаходиться не в руках духівництва, а в руках світських людей, які без особливої пошани ставилися до релігії.

Н. Д. Богатінов, який почав працювати педагогом у 1-й гімназії у 1856 році, належав до найреакційнішої частини гімназичних педагогів.

Ця людина, яку її власні спогади характеризують як виняткового святенника, що використовував всяку можливість, щоб продемонструвати свою огиду до будь-якого прогресу і, навпаки, свою беззаперечну відданість цареві, владі, релігії, змушена була відзначити, наскільки обурливо поводилися церковні ієрархи щодо недільних шкіл і загалом щодо шкільної справи, розрахованої на обслужування трудового люду. Богатінов писав про дії київського митрополита Арсенія: «...духівництво київської єпархії почало запроваджувати церковно-парафіяльні школи; але управління київським округом вважало за необхідне і від себе дати буття певній кількості народних училищ, тут же в Київській губернії. Це початок жорстокої сутички духовної влади в особі митрополита з учбовим округом, яка дійшла до крайнього роздратування, майже ворожнечі. Округ відкриває училище, митрополит забороняє священикові приймати на себе законоучительство в школі; порушується скарга на округ, що округ віднімає для свого училища учнів, які вступають до церковно-парафіяльної школи; учителі в очах селян зображаються проповідниками безбожності і невіри» [195].             

Не бувши прихильником Пирогова, ставлячись скептично і навіть вороже до його діяльності, Богатінов все ж змушений був визнати, що «увесь запал, вся гарячність боротьби виходила не від округу, а від митрополита, і округ, розсудливо ухиляючись від всіляких сперечань з упередженим, пристрасним противником, робив, що міг для народної освіти; саме, що і як міг».

Проте інтерес передових людей російського суспільства до недільних шкіл був величезний. Журнали «Современник», «Отечественные записки», «Народное чтение», «Воспитание» та інші систематично публікували звістки про нововід¬криті недільні школи, відомості про їх діяльність, про кількість учнів, про Матеріальне становище шкіл тощо. Газети «Киевский телеграф», «С.-Петербургские ведомости», одеські та інші газети регулярно вміщували інформації кореспондентів про недільні школи. «Журнал Министерства народного просвещения» теж приділяв увагу фактам, пов’язаним з цими школами.

Ними жваво цікавилися педагоги та письменники. Багато письменників намагалися внести і свою лепту в справу їх розвитку, беручи участь у літературних концертах, що їх влаштовували друзі недільних шкіл. У журналі «Отечественные записки» за лютий 1861 року в розділі «Нотатки гультяя» можна було прочитати хронікальне повідомлення про те, що «літературні читання і спектаклі аматорів на користь недільних шкіл, як у Петербурзі і Москві, так і в провінції тривають. Одне з таких читань було недавно влаштовано в залі Пасажа, де в цей вечір читали Майков, Писемський, Шевченко і Полонський».

Про одне з таких читань, в якому брав участь Т. Г. Шевченко, згадує один діяч (Д. Копаніні) у листі до своєї дружини від 13 листопада I860 р. Він писав, що був на публічному читанні літераторів у Пасажі. Там виступали з читанням своїх творів Бенедіктов, Полонський, Майков, Достоєвський, Писемський, Шевченко, який мав найбільший успіх. Зал був до краю набитий [196].

А ось ще одне свідчення.

«Ледве встиг він (тобто Т. Г. Шевченко.— С. Ч.) увійти, як почали плескати, тупати, кричати. Бідний співець зовсім розгубився... Шанували мученика, який постраждав за правду... Шевченка приголомшили овації, і Достоєвському плескали багато, але далеко не так. З Шевченком вийшло навіть зовсім дивно. Він схилив голову і не міг вимовити слова. Стояв, стояв, і раптом повернувся й вийшов, не розкривши рота. Гамір затих, і запала тиша нерозуміння. Раптом із дверей, через які виходили на естраду читці, хтось вискочив і схопив, графин води та склянку, що стояли на кафедрі. Виявилося, що Шевченкові недобре. За кілька хвилин він проте вийшов знову. І йому знов почали плескати, але, мабуть, шкодуючи його нерви, почулося декілька шикань. Він почав читати».

Наведене висловлювання належить Є. А. Штакеншнейдер, яка записала у щоденнику свої враження про відвідання вечора на користь недільних шкіл, яка, сказати правду, вороже ставилася до Шевченка.

Кращі російські письменники сприйняли ідею недільних шкіл як справу великого суспільного значення. Вони готові були працювати для їх успіху. Разом з ними і поряд з ними стояв і великий син українського народу.

Т. Г. Шевченко прийняв дуже близько до серця рух за створення недільних шкіл, вбачаючи в них важливий засіб поширення освіти серед простого народу.

Заклопотаний прагненням надати матеріальну допомогу недільним школам, Т. Г. Шевченко у серпні 1860 року надсилає до Чернігова на адресу Р. Д. Тризни 50 примірників і до Києва на ім'я інспектора 2-ї гімназії М. К. Чалого 50 примірників щойно виданого «Кобзаря» для продажу їх на користь чернігівських та київських недільних шкіл.

Т. Г. Шевченко пересилає 100 примірників «Кобзаря» на ім'я В. В. Тарновського (молодшого) для передачі половини з них М. К. Чалому, а решти — Р. Д. Тризні (Чернігів).

У листі до М. Я. Макарова від 31 жовтня 1860 р. Т. Г. Шевченко просить останнього переслати 4 крб. у Чернігів Р. Д. Тризні для недільних шкіл.

6 листопада 1860 року він пише листа до М. К. Чалого в Київ і просить швидше повідомити його, «що робиться в самих воскресних школах?»

З усього видно, дно доля і перспективи розгортання недільних шкіл були предметом серйозних роздумів поета. Він хотів усе знати про них, він бажав, щоб вони розвивалися і робили свою справу для освіти народу.

Мабуть, йому писали добровільні кореспонденти про київське життя, а отже, і про недільні школи. Бо найактивнішу участь в їх роботі брали особи, які глибоко шанували ім'я Т. Г. Шевченка. «За заснування недільних шкіл взялися перші — малороси, ревні прихильники... Шевченка, кращі з учнів проф. Павлова.. » [197], так писав Пирогов.

У вересні 1859 року Т. Г. Шевченко одержав від учня 7 класу Київської; 1-ї гімназії В. Маслія листа, зміст якого свідчить про велику популярність у Києві і загалом на Україні Тараса Григоровича Шевченка. Гімназист пише, що він має багато творів поета і серед них — рукописні, як, скажімо, «Сон», «Кавказ». Автор листа обіцяв Т. Г. Шевченкові, що й він незабаром буде спроможний давати користь людству, а особливо своїй вітчизні.

Нам відомо, що незабаром при 1-й гімназії відкрилася своя недільна школа, і що викладання тут взяли на себе гімназисти. Очевидно, такі, як В. Маслій і подібні йому по духу, були в їх числі.

Прагнучи докладніше і повніше знати про постановку справи у недільних школах, Т. Г. Шевченко турбується і про їх матеріальне становище. Спочатку він подає їм допомогу, надсилаючи примірники «Кобзаря», пізніше посилатиме їм свої букварі.

ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО — АВТОР БУКВАРЯ ДЛЯ НЕДІЛЬНИХ ШКІЛ

Виявляючи величезний інтерес до недільних шкіл, Т. Г. Шевченко щиро радів з того, що настала, здавалося йому, пора поширення грамотності серед народу.

Його непокоїла думка про те, що для недільних шкіл бракує необхідних навчальних посібників.             

Він бажав, щоб навчання у недільних школах не вичерпувалося лише технікою грамоти, а й давало учням хоча б деякий обсяг відомостей загальноосвітнього порядку.

Він розумів, що для успіху навчання найдоцільніше провадити його рідною мовою.

Т. Г. Шевченко вирішив забезпечити недільні школи спеціально для них складеними книгами українською мовою.

І почав він цю роботу зі складання букваря.

Уже тяжко хворий, він наполегливо працює в новій для нього галузі: ознайомлюється з існуючими букварями, складає власну думку про них, щоб уникнути наявних у них недоліків. Тяжко хворий, він квапиться швидше надрукувати свій буквар та побачити його вже в недільних школах.

У листопаді 1860 року складання букваря було завершене.

Рукопис потрапив до двох цензорів. Від духовного відомства його читав архімандрит Фотій, а від міністерства народної освіти — цензор Бекетов.

Ознайомившись з рукописом букваря, архімандрит Фотій відмовився було видати дозвіл на його друкування. Авторові довелося, незважаючи на хворобу, вирушати на поклін до петербурзького митрополита, щоб врятувати свою книжку від заборони.

Нарешті духовна цензура пропустила буквар. Тепер він перейшов до Бекетова, того самого цензора, в якого в 1859 році було на перегляді нове видання «Кобзаря». Про наслідки «роботи» цензора поет гірко скаржився у листі до О. І. Хропаля 26 листопада 1859 р. у таких виразах: «сьогодні цензура випустила зі своїх пазурів мої безталаннії думи, та так проклята одчистила, що я ледве впізнав свої діточки».

Т. Г. Шевченко, добре враховуючи суворі вимоги духовної та світської цензури, постарався зробити свій буквар якомога менш приступним для нападів Фотія і Бекетова.

Цього разу Бекетов виявився менш причепливим. 21 листопада 1860 року він дозволив друкування букваря. І вже на початку січня 1861 р. книга вийшла з друку під назвою «Букварь Южнорусский».

Як ми вже сказали, розпочинаючи роботу над підручником, Т. Г. Шевченко вивчив ті азбуки, які тоді були у вжитку. Ще перебуваючи поза Петербургом, він ознайомився з азбукою, виданою Кулішем 1857 р. під назвою «Граматка». Знав він, очевидно, і тогочасні російські букварі, зокрема дуже поширену азбуку Золотова.             

У власній бібліотеці Т. Г. Шевченка після його смерті виявилися такі азбуки:

Начальное учение человеком, М., 1855.

Русская азбука для народных школ, СПБ, 1860.

Азбука по новому способу архимандрита Викторина, СПБ, 1860. У його бібліотеці було і кілька підручників польською мовою.

Крім «Граматки» Куліша, Т. Г. Шевченко, без сумніву, мав у своєму розпорядженні і такі українські букварі:

Гаццук, Українська абетка, М.

Шейковский, Домашняя наука, ч. 1, Початки, 1860.

Шейковский, Домашняя наука, ч. 2, Вищі початки, 1860.

Азбука по методе Золотова для Южнорусского края, Полтава, 1861 (без зазначення автора, автор азбуки — А. І. Стронін).

Азбуки Гатцука (Гаццука) і Шейковського вийшли в світ раніше за буквар Шевченка.

«Азбука по методе Золотова для Южнорусского края» вийшла навесні 1861 року, вже після того, як «Букварь Южнорусский» Т. Г. Шевченка був надрукований. Чому при наявності букварів українською мовою (Куліша, Гатцука і Шейковського) Т. Г. Шевченко вважав за потрібне також взятися за складання свого власного букваря?

Відповідь може бути тільки одна: очевидно, згадані букварі його не задовольняли.

Більшість букварів того часу будували навчання грамоти на читанні ізольованих, беззмістовних складів. До останнього дня життя пам'ятав Т. Г. Шевченко гіркі години свого власного читання цих складів. Про них він розповідає у повісті «Княгиня»:

«За два-три роки я вже бачу себе в школі у сліпого Совгиря (так називався наш нестихарний дячок), який складав — т м у— м н у. І, проскладавши, бувало, до т л я — м л я, вийду з школи на вулицю, подивлюся в яр, а там мої щасливі однолітки граються собі на соломі коло клуні і не знають, що є на світі і дяк, і школа. Дивлюся, бувало, на них і думаю: — Чому ж я такий безталанний, навіщо мене, сердешного, мучать над проклятим букварем?»

Такі букварі продовжували мучити бідолашних дітей. Заглянемо в «Русский букварь для обучения чтению по распоряжению начальства», виданий 1859 року, отже, офіціальний. Що ж ми тут побачимо? Ті ж звукові комплекси, позбавлені змісту:

бой, гой, дой, вай, дай, гай, май

жей, зай, кой, лой, ляй, мой, ный

або

бла, тла, мно, где, зде, рцы

кси, пси, дно, жно, зло, что

лгу, пра, прю, фра, тле, хва,

або

стра, здра, стро, стно, скве

стре, скро, стри, стрю, стря

скре, скры, стра, екю, склю

скру, стру, стры, сква, ству.

Діти повинні були вчитися читати, вимовляючи якісь дивні для них звукосполучення. Цей буквоскладальний метод засуджував дітей на важку механічну роботу, де участь свідомості зводилася майже до нуля. Т. Г. Шевченко безкомпромісно відкинув той метод. Проте він не прийняв і інших букварів, автори яких відійшли від буквоскладального методу, хоча деякі з них і були написані українською мовою.

Що ж являли з себе ці букварі ? Розглянемо їх стисло.

(«Граматка» Куліша 1857 р.) «Граматка» Куліша — це не тільки азбука, це і книга для читання, і підручник з арифметики; крім того, «Граматка» містила і інші матеріали. У цій «Граматці» 149 сторінок. Спочатку йде алфавіт: букви великі, маленькі, криві (курсив). На одній сторінці (7) викладені правила для вчителя до читання окремих букв — г, и, і, е, є. Куліш залишив в азбуці букву ять «заради церковної мови».

З 8-ї до 14-ї сторінки «Граматка» пропонує матеріал для читання складів. Склади читаються як частини слів: ізольованих складів, поза словами, «Граматка» Куліша не дає.

Двадцять дев’ять сторінок (15—43) присвячені в «Граматці» «читанню по верхах», тобто без поділу слів на склади. Для такого читання рекомендується той же самий текст, який раніше читали за складами.

Першим матеріалом для читання у Куліша ідуть псалми: «Чи є що лучче, краще в світі...» та ін.

45—61 сторінки містять «Погляд на божу правду, которою держитця світ». (Подаємо за оригіналом.— С. Ч.).

63—78 сторінки викладають «Коротеньку священну історію».

79—93 сторінки подають «Коротку науку християнської віри».

На 94—96 сторінках вміщені прислів’я.

На 97—128 сторінках іде арифметика.

На 129—141 сторінках надруковані «Великі слова з письма святого».

На 142—145 сторінках даються «Молитви».

Далі на кількох сторінках Куліш вміщує «Слово до письменних». Тут він розповідає про Україну, українську мову, яскраво виявляючи свої націоналістичні тенденції.

Уся «Граматка» пройнята релігійною мораллю. Понад 70 сторінок, або більше ніж половина всієї книги, наполегливо пропонують для читання релігійний матеріал.

Прислів'я, уміщені Кулішем в «Граматці», тенденційного змісту. Наведемо деякі з них:

Бог — батько: як буде нас держати, то буде й годувати.

Бог бачить з неба, що кому треба.

Кому бог поможе, той все переможе.

Не той козак, що поборов, а той, що вивернувся.

Поміщик Куліш так добирав «прислів'я», щоб надійніше вбивати в голову трудящих експлуататорську мораль.

За свою «Граматку» Куліш призначив високу ціну — 50 коп. («копу срібну»), а з пересилкою 70 копійок.

Добре знаючи куркульську вдачу Куліша, Шевченко просив одного з братів Лазаревських повернути Кулішеві вартість його «Граматки», яку той надіслав Тарасу Григоровичу до Нижнього Новгорода.

Безсоромний Куліш не стидався заявляти, що він призначив високу ціну за свою «Граматку», бо її прості люди не купуватимуть. Отже, покупців буде мало: тому якщо хто й купить, то хай дорого заплатить. Що ж до селян, твердить Куліш, вони не покупці, «та і в книгарні ні за чим гаразд їм заходити». Так міркував зловісний «благодійник» народу Куліш.

Одержавши буквар Куліша, Шевченко написав йому, що свою думку він висловить під час зустрічі з ним.

Невідомо, чи відбулася у Шевченка з Кулішем розмова відносно «Граматки». Є підстава вважати, що, ознайомившись ближче, Шевченко цілком розчарувався в ній. Коли він вперше розгорнув її, то йому спершу впало в очі те, що «Граматка» не має тих тма, мна, над якими свого часу мучився він сам.

Це, з одного боку, а також і те, що «Граматка» була написана українською мовою, могло настроїти Шевченка на позитивну оцінку книги. Але більш уважне вивчення її привело до інших суджень. Зовсім не випадково у листі до Куліша Шевченко утримується від компліментів на адресу автора «Граматки» і відкладає висловлення своєї думки про неї до майбутньої зустрічі.

Уже те, що Шевченко через три роки, 1860 р., сам узявся;за складання букваря, ясно говорить за себе.

1861 року Куліш видав свою «Граматку» в скороченому і дещо переробленому вигляді. Релігійний матеріал, проте, і тут залишився у попередньому обсязі. Але більше, ніж раніше, Куліш ввів до «Граматки» тексти, що агітують на користь недоторканності власності експлуататорів. У розділі «Великі слова із письма святого» куркульсько-поміщицький ідеолог в своїх сентенціях намагається переконувати бідняків у тому, щоб вони не сміли заздрити багатіям і зазіхати на їх майно. Спекулюючи на релігії, Куліш навіть погрожує пригнобленому людові, що жадоба кращого життя йде від диявола. А бог, мовляв, хоче, щоб бідняки задовольнялися самим тільки шматком хліба, та ще й хвалили «бога милосердного», бо це—«найздоровчий харч».

Страхаючись повсталих селян, куліші і їм подібні силкувалися ім'ям божим і грамотою ще більше задурманювати їх голови, щоб вони і далі покірно зносили на своїх плечах ярмо кріпацького рабства.

Переступи, повчає Куліш, через чуже добро, а не займи, щоб і тому другому не було тяжко.

Протягом цілої сторінки автор уперто товкмачить читачам «Граматки», що поміщицька власність недоторканна.

У «Граматці» видання 1861 р. дев’ять сторінок зайнято матеріалом про те, «яка була доля нашого рідного краю від найдавніших часів», причому Куліш не зупиняється перед зухвалим перекрученням історії. Про татарську навалу Куліш пише, що з України від татар заможніші люди в Литовську землю повтікали, Литовську землю руссю-українцями заселили, добре там порозживалися; а після вкупі з Литвою на татар почали наїжджати, татар з України вигнали. Україну до Литви прилучили.

Виходить за фальсифікатором Кулішем, що великий російський народ до повалення татаро-монгольського iгa ніякого відношення не мав, що українці з литовцями легко самі упоралися з ліквідацією іноземної навали. Та ніби й боротьби особливої при цьому не було: все зробилося надзвичайно просто і легко.

Виходить за Кулішем, ідеологом поміщиків та куркулів, що татар вигнали з України «більш заможні люди», а не народні маси.

Таке перекручення важливих фактів історії було потрібно націоналістові-поміщику Кулішу в його класових інтересах. Він прагнув зобразити поміщиків, як благодійників для простого народу, з якими слід жити мирно, яким слід вклонятися, проти яких не можна вести боротьби.

Слід думати, що, розібравшись в ідейних тенденціях «Граматки», Шевченко визнав її шкідливою для народу книжкою і вирішив виступити зі своїм власним букварем.

Українська абетка Гаццука (чи Гатцука) з’явилася на

(Українська абетка Гаццука) книжковому ринку навесні 1860 року, за півтора року до виходу в світ букваря Т. Г. Шевченка. Ця абетка надрукована церковнослов’янською азбукою. Щоб пристосувати її до фонетичних особливостей української мови, Гаццук виключив з неї деякі букви: зело, іксилон, іпсилон, єр, єри, єрь, омегу, ять, фіту, іжицю, великий юс.

Пом’якшення приголосних він позначав спеціальним значком над ними, замість ять він включив до алфавіту ї. Значком " Гаццук позначав дифтонги: а — ай, е — ей тощо. Звук йо він передавав буквою б (із значком зверху).

Вісім сторінок цього букваря знайомлять з буквами. Кожна буква представлена малюнком предмета, назва якого починається звуком, що відповідає цій букві; під малюнками подані слова- назви зображених предметів:

а — аньголв — візд — довбишж — жупан.

б — бандураг — гармаш є — євангелієз — запорожець та ін.

Гармаш, довбиш, запорожець, їздець, козак, оселедець і навіть чабан — всі ці слова представлені зображеннями людей, одягнутих запорожцями.

Далі в «абетці» іде алфавіт у трьох виглядах: великими буквами, середньої величини і малими буквами.

Потім вміщено текст для читання. Кожний текст спочатку повторюється тричі: великими буквами, середніми і малими; потім цей же текст надруковано двічі — середніми і малими буквами, і, нарешті, цей же текст пропонується ще раз тільки одним шриф¬том (середніми буквами).

Перший текст, який займає майже дві сторінки, такий:

Малесенький хлопчик

Зліз на стовпчик,

У супилочку грає,

Христа забавляє.

Другий текст (теж коло двох сторінок):

Павлику, Павлику,

Вистав ріжки;

На чотири стіжки;

Тобі два, міні два

Та й матимеш обідва.

Третій текст (дві з половиною сторінки).

Я коза дереза,

Пів бока луплена,

За копу куплена;

Тупу, тупу ногами —

Зколю тебе рогами,

Хвостиком мельк,

Тут тобі смерть.

Тексти подібного змісту подані з 6 до 14 сторінки. Далі Гаццук пропонує для читання засівні і колядкові пісні (дев’ять з половиною сторінок).

Після цього йде кілька коротеньких оповідань і віршів, а за ними починаються думи: про бідну вдову та її синів; про сестру і брата.

Крім цих двох дум, Гаццук вмістив і тексти виразно націоналістичного змісту.

Прислів’ям і приказкам відведено 6 сторінок. Далі є два оповідання, одна невелика дума, а за нею вже відома дума «Про славного Ганджу Андибера».

В «Абетці» Гаццука також є розділ «Про лічбу», потім подані відомості про добу, місяці, всілякі свята...

Закінчується «Абетка» загальноприйнятим алфавітом («Абетка Петрівська»), але текстів для читання за цим алфавітом в «Абетці» Гаццука немає.

Вся «Абетка» займає 1—117 сторінок.

Т. Г. Шевченко не міг не знати цієї «Абетки» і все ж ніде про неї не згадує. Слід вважати, що її церковнослов’янський шрифт, націоналістичні тенденції, система навчання (спочатку букви, а потім відразу зв’язний текст) відштовхували Шевченка від «Абетки» Гаццука.

Студент Київського університету К. Шейковський надрукував ("Домашня наука" Шейковського) свій буквар в університетській друкарні Хоча Куліш, створюючи свою «Гpаматку», застосував нову транскрипцію, яка пізніше дістала назву кулішівки, Шейковський не прийняв її для свого букваря. Він волів триматися своєї власної графічної системи.

Шейковський проривну приголосну г передавав цією ж буквою, а проривність позначав крапкою зверху.

Для позначення африката, нині зображеного в українському алфавіті буквами дж, він запропонував спеціальну букву ᴪ; для передачі африката, зображуваного тепер буквами дз, Шейковський зберіг церковнослов’янську букву, відому під назвою з е л о.

Звук йо Шейковський зображав через іо, пом’якшення приголосного у нього позначалось апострофом. Дієслівні форми третьої особи однини і множини теперішнього і майбутнього (простого) часу Шейковський передавав фонетично: читаєц’ця (читається).

Шейковський намагався максимально фонетизувати правопис, ігноруючи інтереси етимології слів та їх граматичної форми.

Порядок вивчення букв в алфавіті «Домашняя наука» намічала такий: спочатку пропонується вся азбука, потім послідовно — голосні, приголосні, приголосні м’які, приголосні складні і, нарешті, напівголосні.

Після ознайомлення з буквами пропонуються цифри, а за ними—склади, які виділяються безпосередньо в словах. Раніше даються:

1)Двоскладові слова з простими складами:

ба-багу-бажы-то

ба-ня гы-ражэ-ло і т. д..

Слова і склади дібрані були так, щоб у них входили всі приголосні.

2)Потім ідуть двоскладові слова із зворотними (у автора «виверненими») [198] складами:

яс-ла уш-ко а-бо

яр-мо іс-ти ов-на

яс-но іж- ᴪу о-са і т . д.

3)Потім ідуть двоскладові слова, у яких є склади з серединними приголосними, тобто закритими складами:

бай-ка бул-ка вів-ця гар-нэць

боч-каван-на вов-на гон-та

4)Після всього даються слова трискладові з простими і зворотними складами:

аз-бу-ка ві-ры-ты

бар-ві-ноквэр-ну- тыс' і т. д.

Досі читалися окремі слова, і в них виділилися склади. Після читання слів з усякими складами Шейковський дає учням читати «Прислів'я і приказки», «Загадки» та окремі уривки.

Такий зміст першої частини книги «Домашняя наука», яка носить спеціальну назву «Початки».

Друга частина «Домашней науки», що зветься «Вищі початки», містить зв'язний текст для читання. Весь матеріал тут компонується з 6 розділів: 1) Кілька слів про науку; 2) Чи все воно так є, як нам здається? 3) Земля; 4) Як люди жили раніше і як тепер живуть? 5) Про думки; 6) Про казки.

«Домашняя наука» Шейковського в основному побудована за системою букваря Золотота (для російських шкіл). За типом цього букваря складена була й азбука А. І. Строніна «Азбука по методе Золотова для Южнорусского края».

«Починаючи з 1857 р. і до кінця 1864 р., ім'я Золотова майже не («Азбука по методе Золотова для Южнорусского края») сходить з газетних рядків. То він готує учителів для удільних сільських шкіл, то читає лекції офіцерам гвардійських полків про застосовуваний ним спосіб навчання грамоти, який потім рекомендується для вживання у військах, то впроваджує цей спосіб в усі петербурзькі дитячі притулки, то відряджається урядом в різні губернії для огляду сільських і училищ, то знову бере найдіяльнішу участь в організації вчительської семінарії при Спб. виховному домі і стає її головним керівником і т. д. і т. д.» [199].

Золотов застосував для навчання грамоти звуковий метод. В основу своєї системи він узяв засвоєння складів. Спочатку його азбука знайомить з усіма голосними, а потім уже з приголосними, які послідовно сполучаються з різними голосними, тобто ці сполучення приголосних з голосними читаються і в словах, і ізольовано від слів.

Золотов поділяв склади на пр'ямі, зворотні, серединні тощо. Ми зустрічали, очевидно, запозичений від Золотова такий же поділ у книзі «Домашняя наука» Шейковского.

1861 року у Полтаті була видана «Азбука по методе Золотова для Южнорусского края» без зазначення її автора.

На обкладинці азбуки позначено: «Власність Полтавської 1-ї недільної школи».

Керівником цієї школи був А. Стронін, він є й автором «Азбуки».

В архіві А. Строніна, який зберігається в Ленінградській публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна ми бачили рукописний оригінал «Азбуки по методе Золотова для Южнорусского края». Авторство Строніна, таким чином, не викликає сумнівів.

Азбука ця має 23 сторінки, з них 2 зайняті алфавітом. У Строніна, як і в Золотова, слова поділені на склади і, крім того, подано багато вправ для читання окремо взятих складів:

жа ча ба ля лю ко во і т. д.

Наведемо для порівняння частину двох сторінок з азбуки Золотова та з азбуки Строніна.

Золотов (стор. 10, вправа 3)

Слова з зворотними складами:

ос-па яс-ли иг-ла яд-ро

ут-ро ес-ли ед-ваов-ца

ям-ка ед-ко из-ба ез-да

Стронін (стор. 13).

юш-каяс-лаор-дале-ня

он-де іс-ти із-даод-но

ям-каяс-ноус-таот-це

Стронін(стор. 13, § 2)

ка-ак он-ноям-мяде-ед

ла-ал іс-сі ти-итот-то і т. д.

Золотов (стор. 110, вправа 3)

ос-со па-апут-туро-ор

ес-се ед-де ко-окиг-ги і т. д.

Золотов (там же)

Фрази:

Ядро упало у самого берега.Изба наша хороша. Они советовали умно. Быки изломали ярмо. Облака ушли в небо ясно. Ушко иглы узко. По утру не судите о вечере.

Стронін (там же, § 3).

А. Ор-да жи-ла ко-ло У-кра-ї-ни. Ям-ка дуже ма-ла. Он-де і-де ба-ба. Ди-ти-на хо-че іс-ти, аж-но ре-ве і т. д.

Б. Те ж саме подано і без поділу на склади.

Буквар Строніна зовсім не сподобався Шевченкові. Він ознайомився з ним уже перед самою смертю. Розповідають, що на столі перед ним лежали його букварі, а під рукою у нього була малоросійська «Граматка» (очевидно, Строніна), яку він кілька разів розгортав, кидав на стіл, розгортав і знову кидав. Ця книжка його турбувала і дратувала: «А скажіть мені,— запитав він одного з своїх відвідувачів,— для кого написана ця книжка? Я не знаю для кого, але не для тих, кого треба вчити».

Т. Г. Шевченка, як видно, не задовольняли дві особливості «Азбуки по методе Золотова для Южнорусского края»: по-перше, наявність беззмістовних слів, а по-друге, дуже обмежена кількість зв’язних текстів для читання. Як азбука Золотова, так і азбука Строніна обмежували свої завдання виключно інтересами техніки читання. Про змістовність же цього читання, про те,. щоб навчання грамоти поєднувалося з формуванням інтересу до читання, щоб тексти збуджували у того, хто вчиться, бажан¬ня читати, набувати знання, — над цим ні Золотов, ні Стронін не задумалися.

«Букварь Южнорусский» Т. Г. Шевченка невеликий за обсягом: (Структура "Букваря Южнорусского" Т.Г. Шевченко) він має лише 24 сторінки. Стислий опис його такий:

1 і 2 сторінки титульні. Букварний матеріал починається з 3 сторінки, де вміщено алфавіт «Велыка азбука», «Мала азбука».

Характерно, що Шевченко не пішов за Кулішем щодо графіки письма. Він зберіг усі букви російського алфавіту, тоді як Куліш прагнув від нього відійти.             

Вже в цьому виявилася незгода Т. Г. Шевченка з націоналістичною тенденцією Куліша, спрямованою на відчуження від російської мови. Шевченко не хотів ускладнювати навчання грамоти. Він хотів, щоб, оволодівши грамотою, колишні неписьменні могли успішно читати як українську, так і російську книжку. Зовсім інша мета була в Куліша.

Повернемося до характеристики «Букваря Южнорусского». 4 сторінка містить букви алфавіту у деформованому порядку, а також усі цифри. Сторінка має такий вигляд:

лщмн0п

чткьшъ

bеXи()Ц

йжфвVя

РаДЭюЫ

3vігбс

123456789 0

Цейдеформований алфавіт, можнагадати, автор намічав як матеріал для тренування учнів у розпізнаванні букв після того, як вивчення їх в алфавітному порядку закінчувалося.

На 5—6 сторінках подані тексти з Шевченкових перекладів псалмів.

Усі слова тут поділені на склади. Слова надруковані з наголосами.

Переклади з псалмів подаються і на 7 сторінці, вже без поділу на склади.

8—11 сторінки відведені для молитв.

Без цього свого роду примусового асортименту ніяка азбука не могла б пройти через цензурні рогатки. Не можна було й думати, щоб фотії та бекетови погодилися дозволити буквар до друку без молитв.

Ми зазначили, що в «Граматці» Куліша був уміщений увесь закон божий, звісно, з молитвами. Довелося й Шевченкові включити кілька молитв і до свого букваря.

На сторінці 12 буквар Шевченка знову повертається до алфавіту, але вже рукописного, у великій і малій графіці. Букви написані каліграфічно, проте із значними ускладненнями порівняно з теперішньою їх графікою.

На цій же сторінці є й текст для читання:

Де єсть добри люди,

Тамъ и правда буде,

А де крывда буде,

Тамъ добра не буде...

----------------------

Аще кто речеть яко люблю бога,

а брата своего ненавидить,— ложь есть!

13 сторінка присвячена лічбі.

Лічба

1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9. 10.

100 1000 10000 100000 1000000

1 23 45 6 7 8910

2 46 810 12 14 161820

3 9 12 1518 21 24 27ЗО

4 16 2024 28 32 3640

5 2530 35 40 4550

о36 42 48 5460

7 49 56 6370

8 64 7280

9 8190

10 100

14—18 сторінки зайняті «Думою про Пирятинського поповича Олексія». Зміст думи такий:             

Море хвилюється. Козацькі судна пливуть у землю Агорську. Хвилі погрожують потопити їх. Це тому, що серед козаків є грішник. Це — попович Олексій. Він кається в своїх гріхах. Олексій з батьками не прощався, мав у серці гнів на старшого брата. Олексій визнає, що він і близьких сусідів безневинно залишав без хліба та солі, дітей малих, удів, старих людей стременом штовхав у груди тощо; по мірі того, як Олексій визнавав свої гріхи, море заспокоювалося і, нарешті, затихло.

На 18—22 сторінці букваря надруковано народну «Думу про Марусю попівну Богуславку». Це — українська молода жінка, захоплена турками в полон. Перебуваючи в гаремі, вона допомагала своїм одноплемінникам тікати з ворожого полону на рідну землю. Проте сама втекти разом з ними не встигла.

Цікавий матеріал ми знаходимо на 23—24 сторінках: тут дібрані народні прислів’я.

Шевченко чудово знає народну творчість і бере з цього невичерпного джерела народної мудрості матеріал і для свого букваря. Наводимо ці прислів’я.

23 сторінка

Абы булы побрязкачи,

То будуть и послухачи.

------------------------------

Абы мыни мисяць свитывъ, а зори я й кулакомъ достану.

------------------------------

Або ты, тату, йды по дрова,

А я буду дома;

Або жъ я буду дома,

А ты йды по дрова.

---------------------------

Брехнею увесь свить пройдешь — та назадь не вернешся.

--------------------------------

Гости першого дня — золото;

Другого — срибло;

А третёго — мидь,

Хочь додому идь!

--------------------------

Багато панивь, а на греблю й никому.

Остання, 24 сторінка

Заставь дурного богу молытця — то винъ и лобъ пробье.

---------------------------------------

Зъ брехни не мруть —

Та виры білшь не ймуть.

------------------------------------

Зь дужымъ — не борысь;

А зь багатымъ — не судысь.

------------------------------------

Кому-кому, а куцому буде!

----------------------------------

Казавь пань:

Кожухь дамь —

Та й слово его тепле.

Ледачому жывотови — и пироги вадять.

--------------------------------

Не вирь,

То звирь:

Хочь не вкусить—то злякає.

Т. Г. Шевченко, вивчивши найбільш поширені російські букварі і (Особливості "Букваря" Шевченко) українські букварі Куліша, Гаццука та Шейковського, встановив свій погляд на способи навчання дорослих грамоти.

Ізольовані склади в букварях Золотова, синодальному, Шейковського, Строніна яскраво нагадували Шевченкові всі ті муки навчання грамоти, гіркий корінь яких він відчув на собі безпосередньо.

Тому Шевченко рішуче відкидає золотовську та інші букварні системи, що примушували дітей читати незрозумілі склади. Він вважав за можливе спочатку навчити дорослих учнів букв, а потім відразу ж приступати до читання зв’язного зрозумілого тексту.

Шевченко відкидав плутаний поділ складів на прямі, зворотні, серединні та ін. Для нього було ясно, що це для усвідомлення техніки читання нічого не дає.

Порівнюючи зміст «Букваря» Шевченка з відповідним матеріалом інших українських букварів, ми повинні будемо визнати, що, незважаючи на вимоги духовної і світської влади, Шевченко дає значно менше текстів релігійного змісту, ніж інші автори.

Буржуазні націоналісти всіляко намагалися доводити, нібито своїм букварем Шевченко давав зрозуміти царсько-поміщицькому урядові і церкві про свою згоду йти на компроміс з ними, нібито в своєму букварі поет закликає до соціального миру, нібито релігійний зміст частини «Букваря», незважаючи на всім відомий раціоналізм Шевченка, легко пояснити як виступ практично-політичний і практично-моральний.

Змушені визнати раціоналізм поета, буржуазні націоналісти використовували вміщені до букваря Шевченка кілька молитов для того, щоб робити далекосяжні висновки щодо суспільно- політичних і моральних позицій Шевченка взагалі і після його повернення із заслання зокрема.

Вони свідомо відмовлялися оцінювати речі в світлі реальних умов, що пред’являлися до авторів шкільних підручників.

Досить переглянути включені до букваря псалми, перекладені Шевченком на українську мову, щоб зрозуміти справжню ідейну спрямованість його думок. Усі ці псалми свідчать про соціальну неправду, про те, що в експлуататорському суспільстві панує жорстокість, що треба створити умови, за яких люди могли б «укупі жити, з братом добрим добро певне пізнати, не ділити».

У цих псалмах поет не приховує свого твердого переконання в тому, що насильників спіткає кара «за діла їх криваві, лукаві».

Буржуазно-куркульські ідеологи, різні куліші, грушевські і їм подібні з усіх сил намагались пропагувати ту думку, ніби Шевченко за час заслання змінив свої погляди й примирився з царизмом, з поміщицьким ладом і з їх вірним слугою — церквою.

Так, у 1914 році запеклий ворог українського народу М. Грушевський виступив із статтею «Сторіччя Шевченка». В ній цей верховода українських буржуазних націоналістів ганебно вислуговувався перед царським урядом та синодом. В його зображенні Т. Г. Шевченко виглядав як поет, далекий від прагнень народних, від революції, як поет, що в його творчості не слід шукати якогось протесту проти політики царського уряду, проти експлуататорського устрою, проти визиску трудящих поміщиками і церквою. Так, не знаючи сорому і честі, «учений історик» не вперше і не востаннє вдавався до фальсифікації історії та її всьому народові відомих фактів.

Так він доклав своїх брудних рук, щоб зображувати Шевченка покірним підданцем царя і вірним «сином» церкви і тим самим нейтралізувати революціонізуючий вплив Шевченкових творів на трудящі маси, зухвало паплюжачи світлий образ поета- революціонера.

Немає потреби дискутувати з націоналістичними рецензентами, які бажають «Букварь» Шевченка використати, щоб зводити на нього наклеп, щоб Шевченка, явного безбожника, перетво¬рювати в смиренного обивателя, готового схиляти свою голову як перед царями, так і перед богами.

Викладене нами вище, на стор. 38—42, досить переконливо показало ставлення Шевченка до релігії та до всіх її атрибутів.

Повторюємо, що за задумом автора «Букваря» псалми повинні були викликати критичне ставлення до кріпосницької дійсності, настроювати читачів не на примирення з нею, а на боротьбу проти неї, настроювати всіх проти неправди в ім'я відновлення зневаженої царями, поміщиками і попами правди.

Шевченко кличе до правди і в своїх псалмах.

Про цю правду говорить і «Дума про Пирятинського поповича Олексія».

З’ясовується, що попович Олексій, зовні людина ніби благочестива, читає святе письмо, а насправді він — експлуататор, за що й повинен понести кару. Злочин перед людьми потребує покарання. Така народна мораль думи.

Поміщицько-куркульські прислів’я і приказки добирав у свою «Граматку» Куліш. А прислів’я і приказки, використані в «Букваре» Шевченка, справді народні, їх мораль виражає думи й сподівання трудящих. У Куліша не знайти таких прислів’їв, які включав до свого букваря Т. Г. Шевченко.

Зъ дужымъ — не борысь,

А зъ багатымъ—не судысь [200].

----------------------------------

Кому-кому, а куцому буде!

----------------------------------

Казавъ панъ: Кожухъ дамъ —

Та й слово его тепле.

Такі прислів’я дуже виразно говорять про ідейно-моральні настанови автора «Букваря Южнорусского».

Не релігійні настрої, а глибокий гуманізм лежить в основі змістової сторони букваря.

Російський поет Я. П. Полонський повідомляв, як глибоко переживав Т. Г. Шевченко навіть спогади про ті знущання, яких зазнав він і його рідні від поміщиків. Він розповідав, що Шевченко, згадуючи про своє дитинство, про своїх рідних, які ще перебували в становищі кріпаків, скреготав зубами, плакав, нарешті, скрикнув і так ударив кулаком по столу, що чашки з чаєм попадали на підлогу і розбилися вщент.

Полонський писав, що він не намагався заспокоїти Шевченка, бо бачив його нестримну ненависть до всякого рабства.

Дух протесту проти всякого рабства звучить і в «Букварі» Шевченка, може й не так прямо і не так гнівно, як це було в віршах, тому що в підручнику не можна було сказати всього того, про що можна було сказати в віршованих творах, які зберігалися в рукописах.

Гуманізм Шевченка виявився і в тому, що жодного навіть натяку на протиставлення національностей він не припустив у своєму букварі.

Випади реакціонера, націоналіста до мозга костей Куліша проти росіян, проти поляків, Гаццук зі своїми запорожцями з їх оселедцями на голених головах не знайшли собі аналогії в Шевченка. Не по дорозі з ними було Шевченкові.

Шевченко не збирався задовольнитись складанням одного лише підручника — букваря. Про свої наміри він писав 4 січня 1861 р. в Київ до М. Чалого, що в нього є думка після букваря надрукувати лічбу (арифметику) — і за ціною й за розміром таку саму, як «Букварь». За лічбою проектувалося складання етнографії, географії та історії. Шевченко підкреслював, що коли б це мале діло збулося, то велике само здійснилося б.

Своїх планів складання нових підручників для недільних шкіл Шевченко не міг здійснити. До нього вже підкрадалась невблаганна смерть. Але ці плани дуже інтересні. Вони свідчать про те, що поет збирався активно включитися в діяльність на ниві народної освіти.

Він бачив у перспективі таку народну школу, яка не обмежує своєї навчальної роботи лише елементарною технікою грамоти і лічби. Шевченко мріяв про таку освіту, яка давала б учням широкий кругозір і значний обсяг знань — у тому числі з історії, етнографії та географії.

БУКВАР ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА В ШКОЛАХ

Виданням свого букваря Шевченко хотів стати в пригоді справі навчання неграмотних їх рідною мовою.

Він дбав про те, щоб його буквар досягнув не тільки міських недільних шкіл, а й села. 4 січня 1861 року Т. Г. Шевченко писав, до М. К. Чалого, інспектора Київської 2-ї гімназії:

«Посилаю Вам на показ 10 екземплярів мого «Букваря», а із Контори транспортов ви получите 1000 екземплярів. Добре було б, якби можна розпустить його по уєздних та по сельських школах. Та вже що хочете, те й робіть з ним, а ...— зберете гроші,— то положіть їх в касу ваших воскресних школ.

Я і чув і читав, що Високопреосвященний Арсеній дуже возревнував о сельських школах і жалується, що не печатають дешевих букварів. Покажіть йому мій «Буквар» і якщо вподобається, то я йому пришлю хоч 5000 примірників, звичайно, за гроші (по 3 к.), бо це не моє добро, а добро наших убогих воскресних шкіл,— так і скажіть йому».

Заклопотаний думкою про те, щоб успішно реалізувати свій буквар на користь недільних шкіл, Шевченко тоді ж (4 січня 1861 року) переслав 10 примірників свого «Букваря» в Чернігів на ім'я Ф. Ткаченка для ознайомлення і 1000 примірників для недільних шкіл. Він доручав Ткаченкові передати один «Букварь» редакторові «Губернских ведомостей» і попросити його, щоб він надрукував, що такий ось і такий «Букварь» продається по три копійки на користь недільних шкіл.

Київський митрополит Арсеній, щоб загальмувати справу створення в селах світських шкіл, дав розпорядження, яким зобов’язував попів відкривати церковні школи. Він вимагав, щоб в усіх парафіях священики негайно створили школи і до 1 грудня 1859 року відкрили їх. Митрополит наказував, що навчання в школах повинні вести дячки під суворим наглядом священиків. Він загрожував, що в разі невиконання цієї пропозиції чи неакуратних занять у школах, за рахунок священика з Києва буде надіслано вчителя, який матиме квартиру і утримання в домі священика і який, крім того, в нагороду одержуватиме третину його платні.

Шевченка інформували, що нібито митрополит Арсеній збирався розширити освіту в селах.

Насправді ж Арсеній боровся за збереження монополії на освіту за церквою.

Арсеній і йому подібні прагнули лише до того, щоб різними засобами перешкоджати розвитку народної освіти.

Тому школи, що їх відкривали сільські попи, на всіх, хто з ними знайомився, справляли страхітливе враження. «Русский педагогический вестник» у другому номері за 1860 рік так описував одну з цих шкіл, відкритих у Черкаському повіті.

Школа, заснована в кінці 1859 року, нараховувала 58 хлопчиків і 12 дівчаток; протягом 5 місяців вона мандрувала по парафії з хати в хату, і нарешті, у квітні цього року знайшла собі притулок у громадському будинку, що його обладнували для пономаря та проскурниці, у хаті, якій бракувало стелі, груб, двох вікон і дверей.

Журнал повідомляв, що в цих школах майже скрізь навчали за букварем, виданим синодом, букварем, надрукованим церковно-слов’янським і гражданським алфавітом. Після букваря навчання продовжувалось за часословом.

Один священик так характеризував зміст навчання в цих школах: «Ми не вчимо їх ні казок, ні байок, але навчаємо молитов, ... символу віри, десятьох заповідей божих. Зацікавлюємо дітей розповідями з священної історії, пояснюємо їм, прищеплюємо їм початкові істини віри і моральності, нарешті, більш грамотних примушуємо заучувати цілі рядки з євангелія і книги Ісуса сина Сирахова... і робимо це з метою відбити не тільки в серці, але й у пам’яті наших вихованців правила моральності і співжиття».

Т. Г. Шевченко в Петербурзі не мав надійних відомостей про справжні плани і наміри митрополита Арсенія і тому сподівався, що той дасть дозвіл на розповсюдження його «Букваря Южнорус- ского» в церковних школах.

Біограф Шевченка М. Чалий так пише про ставлення Арсенія до «Букваря» Шевченка:

«Коли митрополитові було піднесено азбуку Шевченка, він запитав, не торкаючись до книги:

— Що це?

— Буквар, в. в-ство!

Поглянувши мигцем на обкладинку букваря, він лише промовив :

— А, Южнорусский!»

Звичайно, Арсеній і на думці не мав, щоб хоч у якійсь мірі сприяти розповсюдженню букваря Шевченка в школах свого відомства.

Так само поставився до Шевченкового «Букваря» і інший церковник — чернігівський епіскоп Філарет.

Р. Тризна, за дорученням Шевченка, ходив з його букварем до Філарета. Той вирішив передати буквар на висновок консисторії, а сам утримався від розв’язання питання. Зате Філарет потурбувався, щоб організувати друкування в Чернігові синодального букваря, давши цим зрозуміти, що він розповсюджуватиме свій відомчий буквар, а не якийсь інший.

Директор народних шкіл Чернігівської губернії теж поставився байдуже до пропозиції сприяти розповсюдженню «Букваря» Шевченка.

Проте «Букварь» цей почав прокладати собі шлях у недільні школи. Насамперед ним почали користуватися в київських недільних школах, як тільки буквар вийшов з друку.

Газета «Киевский телеграф» від 28. VI 1861 року надрукувала звіт про роботу Новостроєнської недільної школи за час з 20. X 1860 р. по 20. IX 1861 р.

У цьому звіті зазначається, що в розпорядженні школи були такі навчальні посібники:

1)Таблиця для навчання читання, Київ, 1860.

2)Азбука, СПБ, 1860.

3)Азбука г. Золотова, СПБ, 1860.

4)Домашняя наука, Київ, 1860.

5)«Южнорусский Букварь» Шевченка.

Таким чином, за Шевченковим букварем почали працювати в цій школі зразу ж після його виходу в світ.

Чутка про те, що Т. Шевченко склав буквар, швидко розійшлась по Україні. В селах чекали не лише букваря, а й інших підручників Шевченка, про які в народі поширювалися чутки. Але, очевидно, різні арсенії, філарети та інші «власть імущі» всіма засобами перешкоджали просуванню в школи «Букваря», і він не доходив туди, де його так очікували.

Та сама цензура, що була змушена допустити друкування букваря Шевченка, разом з III відділом вживає заходів, щоб ця підручна книга не розповсюджувалась.

Митрополит Арсеній запитав III відділ, а останній запитав Головне управління цензури, чи слід впроваджувати «Букварь Южнорусский» в школи.

28 липня 1861 року начальник названого управління повідомив: «Головне управління цензури вважає за корисне просити... митрополита Арсенія відхилити прийняття і роздачу «Южнорусского Букваря» як навчального посібника» [201]

Управління цензури, яке допустило видання букваря Шевченка, через 8 місяців після видачі дозволу на видання цієї книги заявило, що «Видання як цієї книжки, так і інших їй подібних, тобто книжок, що їх складали для простолюду в Малоросії малоросійською мовою, хоч і друкованих російськими літерами, виявляє намір викликати знову до окремого життя малоросійську народність...» [202]

Царські сатрапи люто ненавиділи саме ім’я Шевченка; вони ладні були стерти його ім’я з пам’яті народної, заборонивши його твори. Київський генерал-губернатор 28 липня 1861 року доповідав III відділу: «Щодо думки генерал-лейтенанта Гессе з приводу припинення розповсюдження творів Шевченка, то я визнав за можливе зробити це лише по відношенню до малоросійських букварів останнього, на тій підставі, що сільські школи в тутешньому краї відкриті урядом і ним же розіслані для навчання селян російські букварі, і тому інші букварі не повинні бути допущені в цих школах» [203]

У № 12 «Журнала Министерства народного просвещения» [204] за 1861 р. була передрукована кореспонденція, вміщена Г. К. Костеревим (із Чигиринської волості, Київської губернії) в «Московских ведомостях». Автор, констатуючи велике прагнення до освіти серед селян, скаржився на відсутність підручників рідною мовою. Він писав, що власник села Триліс В. Безрадецький виписав 30 азбучок Золотова, але їх не можна було використати, тому що треба спочатку самому вчителеві вивчити метод автора, та й, крім того, викладені вони великоросійською мовою і тому важко пристосовуються до учня-малороса.

Автор підкреслював, що Україна і Київська губернія чекають на азбучки і інші підручники малоросійською мовою; автор висловлював тверду впевненість, що ці посібники швидко піднесли б грамотність у народі, бо «легше розвивати поняття і навчати кожного місцевою мовою; підучившись, легко буде засвоїти й великоросійську мову, що, безумовно, сталося б...» Автор повідомляє про чутки, що Т. Г. Шевченко склав повний курс навчання для сільських шкіл, і уболівав з приводу того, що передчасна смерть припинила корисну для народу діяльність поета.

Виходить, що в назване вище село буквар Шевченка не дійшов, хоч звістка про роботу поета над шкільним підручником знайшла і туди путь-дорогу.

Це не дивно, бо власті вживали заходів, щоб не допустити букваря в школи. Вони, певно, затримували на пошті букварі, що їх пересилали і виписували. Та поліція не соромилась вилучати букварі навіть у приватних осіб, які придбали книжки Шевченка. Начальник Канівської повітової поліції доносив губернаторові київському про свій наказ приставу 2-го стану: «...роздані селянином Кудлаєм вісім примірників букварів Шевченка під пристойним приводом відібрати і разом з залишеними ним у себе трьома примірниками доставити негайно» [205] йому. Цей «поборник» закону наказав усім чинам поліції мати якнайсуворіший нагляд за недопущенням Шевченкових букварів у сільські школи.

Преса, крім найбільш консервативної, поставилась взагалі прихильно до «Букваря» Шевченка.

Багато газет, літературних і педагогічних журналів друкували публікації про вихід «Букваря» і рецензії на нього.

В журналі «Воспитание» 1861 р., № 4 було вміщено рецензію А. Стоянова на «Букварь» Шевченка і одночасно на «Домашнюю науку» Шейковського.

Дуже позитивно відгукнувся рецензент про фольклорний матеріал «Букваря». Він писав: «Перші вправи в читанні мають бути цілком зрозумілі початківцеві, а що може бути зрозуміліше за рідну пісню або прислів’я? З задоволенням можемо відзначити, що ця друга частина букваря — матеріали для початкового читання — дуже добра як у п. Шевченка, так і в п. Шейковського. Як там, так і тут головний елемент — народні прислів’я (Шей-ковський і Шевченко), думи (Шевченко) і загадки (Шейковський). Звичайно, задовільність цієї частини букваря виникає єдино з того, що зміст її взято прямо з уст народу... Ми з нетерпінням чекаємо третьої частини кожного досліду, сподіваючись, що автори на цьому не зупиняться...»

Редакція до рецензії Стоянова додала примітку: «На жаль, праці одного з них уже назавжди скінчились» (мовилось про Т. Г. Шевченка.— С. Ч.).

Прихильно поставились до Шевченкового букваря «Москов¬ские ведомости», де була надрукована спеціальна стаття «О мало¬русских азбуках». В цій статті ми читаємо: «...уже з’явився в продажу «Букварь Южнорусский», складений Т. Г. Шевченком (ц. 4 коп. з перес.). Ім’я автора говорить йому на користь».

В інших органах преси теж з’явились прихильні відгуки про буквар Шевченка.

Але власті царські і політичні реакціонери робили все, щоб «Букварь Южнорусский» не потрапляв у школи.

«БУКВАРЬ ЮЖНОРУССКИЙ» ПІД СУДОМ

ПОЛІТИЧНОЇ РЕАКЦІЇ

Поява букваря Т. Г. Шевченка викликала роздратування серед реакціонерів.

Особливо ополчились проти нього клерикали. «Домашняя беседа», один з найреакційніших органів преси, що підтримував усе найвідсталіше, найконсервативніше, ретроградне, журнал, що дико ричав на хоч трохи прогресивні статті і книги, не міг байдуже поставитись до факту появи «Букваря Южнорусского».

«Домашняя беседа» обурилась, перш за все, з того, що буквар надруковано українською мовою. Її обурювала і низька ціна букваря; в цьому факті вона вбачала приховану політичну причину, бажання дешевою ціною забезпечити широке розповсюдження букваря в народі. «Домашняя беседа», орган мракобісів-церков- ників, в наклепницькому відзиві на «Букварь Южнорусский» Т. Г. Шевченка без жодного аналізу облила цей його твір потоком брудної лайки. Писаки з «Домашней беседы» не хотіли й чути, щоб для національних меншостей укладалися навчальні книжки їх рідною мовою.             

Та іншого й чекати від синодальних кріпосників не можна було.

Охоплений страхом перед «Букварем Южнорусским», поява якого становила загрозу для синодальних церковнослов’янських букварів, можновладний князь С. І. Урусов визнав за свій кріпосницький обов’язок звернути увагу обер-прокурора синоду на «зловредний» твір Шевченка. Цей князь вимагав заборонити розповсюдження букваря Шевченка, бо в противному разі буде зовсім витіснено на Україні слов’янський буквар. Більше того, Урусов дав зрозуміти, що розповсюдження букваря Шевченка матиме і серйозні наслідки, які можуть загрожувати цілості Російської держави [206]             

В спробі впровадити українську мову в шкільне навчання поміщики, князі, клерикали побачили справжню крамолу.

Політична реакція, яка незабаром після селянських реформ почала посилюватись, вороже зустріла ідею навчання рідною мовою. Прагнення до застосування рідних мов в шкільну практику реакція кваліфікувала як політичний сепаратизм.

У Києві було створено журнал «Вестник югозападной и западной России». На цей журнал було покладено завдання вести боротьбу проти розвитку передової думки на Україні, бути провідником офіціальної політики царизму.

«Вестник югозападной и западной России» оголосив війну проти розвитку української літератури, а разом з тим і проти ідеї організації шкільного навчання рідною мовою.

В журналі «Основа» за квітень 1862 р. була вміщена стаття «Русини в 1848 році». У цій статті наводились дані про те, як народ Західної України боровся проти германізації та полонізації. Тут наводився адрес, з яким русини звернулись до австрійського уряду в 1848 р. і в якому була викладена вимога:

1.Щоб в усіх народних школах викладання проводилось русинською мовою.

2.Щоб русинською мовою проводилось викладання і в вищих школах, що знаходяться в Галичині.

3.Щоб усі розпорядження, що стосуються краю (Західної України. — С. Ч.), — постанови уряду і розпорядження місцевої влади — публікувались русинською мовою, бо народ не розуміє німецької і польської мов.

Австрійські германізатори і полонізатори знайшли собі підтримку в російських реакціонерів. «Вестник югозападной и западной России» розлютувався від названої статті. Сама думка про можливість навчання українською мовою приводила його в стан несамовитості. Редакція цього журналу вбачала в публікації статті «Русини в 1848 році» політичний акт, що вимагав створення умов для розвитку української літератури і шкільного навчання українською мовою в губерніях російської України.

«Вестник» у серпні 1863 року вибухнув низькопробною статтею «Кілька слів про хохломанію», в якій писав: «не обміркувавши тієї різниці між їх і своїм положенням, яка одна виправдовує галичан, і наші загаласували про самостійність свого суконного наріччя. «Марш-марш, пали!» От і випалили «Букварем Южнорусским», «Основою», «Кобзарем» і іншими подібними дрібними книжечками».

У № 247 петербурзької газети «Голос» за 1863 р. була надрукована стаття «Батурин» (Чернігівської губернії), кореспонденція «Голосу». Автор кореспонденції писав, що населення Батурина дуже хоче вчитися, що батуринська громада вирішила взяти участь у поповненні капіталу, призначеного на видання підручників, що вона за один день зібрала 60 крб. і вислала їх Костомарову. Автор підкреслював, що «громада чекає не дочекається появи підручників рідною мовою».

Появою названої статті дуже обурився горезвісний «Вестник...», який протестував проти того, що «деякі люди... силкуються тепер переконати наших простодушних земляків, ніби дітям їхнім набагато легше було б навчатись грамоти... по «Букварю» Шевченка, ніж по букварю, виданому св. синодом». Але свій протест «Вестник...» обмежував лише лайкою і зневагами на зразок: «Брехня, брехня!» (див. «Вестник югозападной и западной России» за 1864 р., листопад).

«Вестник...» і кола, чиї погляди цей журнал відбивав, страшенно ненавиділи пам'ять про Шевченка. Про нього, що відійшов уже в небуття, ці люди, яким чужа совість і яка б то не була людяність, обливали грязюкою незабутнє ім'я великого Тараса. Ці мерзенні людці, не боячись відповідальності, не соромились у виборі слів, щоб образити людину, яка жила для народу, страждала за народ.

В імені його їм чувся грізний, невблаганний голос мільйонів, що сповіщав їх вирок над кріпосниками і всім політичним укладом царсько-поміщицької Росії.

«Вестник...» обурювався з того, що громадськість проводжала поета в його останню путь: «через Київ провозять (немов тіло можновладного князя) труп Шевченка, влаштовується ціла демонстрація...»

«Немов тіло можновладного князя»—такі слова з головою видавали кріпосницьку душу «Вестника...» і його хазяїв, що ненавиділи простих людей.

У своєму політичному азарті «Вестник...», щоб відкинути право українського народу мати свою мову, висував найбезглуздіше твердження: «Щодо народу, про його любов до свого просторіччя і говорити не варто. Більшість малоросійського простолюддя говорить своїм наріччям тільки тому, що не вміє говорити інакше, про любов тут і думати нема чого».

Справді, «сильна аргументація»!

І в такому журналі, що ображав український народ, його кращого сина — Шевченка, не соромився друкуватись хамелеон Куліш.

Буквар Шевченка не пережив недільних шкіл.

Недільні школи мали безумовний успіх. К. Д. Ушинський, відвідавши дві петербурзькі недільні школи, був ними дуже захоплений.

Він писав, що його здивувало те напруження уваги, яке виявили учні недільних шкіл. Ушинський говорив, що ніде раніше йому не доводилось бачити таких серйозних учнів, яких він спостерігав у недільних школах.

«Видно, що всі ні люди в кожухах, сіряках, сірячинах, рябих і китайчатах халатах, з чорними, мозолястими руками, з забрудненими обличчями, з запахом і кольором, що нагадують ясно ремесло кожного, зібралися сюди не жарти жартувати, не з пустої цікавості, а зібралися справу робити...» [207]

Урядові кола, що з самого початку ледве терпіли існування недільних шкіл, побачивши їх успіх, взялися до їх обмеження. Уже в 1851 р. надійшло розпорядження міністерства освіти, в якому пропонувалося місцевій шкільній владі суворо стежити за недільними школами і не допускати викладання в них інших предметів навчання, крім грамоти і лічби; дозволялось доповнювати мізерне коло освіти в недільних школах лише малюванням і лінійним кресленням, якщо місцеві умови того потребують.

У циркулярі міністерства № 2 за 1861 р. вказувалось, що «в деяких місцях старанність засновників або розпорядників недільних шкіл іноді зваблює їх за межі, вказані школам прямим їх призначенням. Так, наприклад, у Києві, в одній школі викладається історія, а в одній із московських шкіл викладачі займаються з учнями французькою та німецькою мовами. Предмети ці виходять за межі програми навчання в приходських, отже, і в недільних школах» (журнал «Воспитание», т. IX, 1861).

Реакціонери, що ополчились проти недільних шкіл, репетували, що там ведуть педагогічну роботу неблагонадійні в політичному відношенні люди. Ідучи всіляко назустріч їм, міністерство освіти в зазначеному циркулярі вимагає: «особлива увага має бути звернена на те, щоб засновники і розпорядники недільних шкіл були люди цілком благонадійні». Циркуляр зобов’язував директорів училищ, при яких створювались недільні школи, з’ясовувати політичну благонадійність засновників і розпорядників цих шкіл, не обмежуючись офіціальною перепискою, а збираючи про них точні відомості іншими шляхами, і «доходити особисто порозуміння з місцевими цивільними начальствами».

Циркуляр міністерства наказував попечителям учбових округів здійснювати через штатних наглядачів повітових училищ і директорів гімназій постійний нагляд за недільними школами. Він вимагав: «якщо з боку розпорядників або викладачів помічені будуть дії, не погоджені з вказівками циркуляра, а тим більше напрям, що суперечить релігійним істинам, державному управлінню і правилам моральності, таких неблагонадійних викладачів і розпорядників треба негайно відсторонити і не допускати потім до навчання чи розпорядження в інших недільних школах».

Проте дальший ріст недільних шкіл продовжувався, охопивши велику кількість міст не лише губернських, а й повітових. За їх подобою почали виникати школи недільного навчання і на селах.

Все це дуже турбувало царський уряд, який шукав зручного приводу, щоб не лише зупинити розвиток недільних шкіл, але й зовсім ліквідувати їх.

Привід бажаний знайшовся. У червні 1862 р. міністерство внутрішніх справ повідомило міністерство освіти про те, що в двох петербурзьких недільних школах «викладається вчення, направлене на підрив релігійних вірувань, на поширення соціальних понять про право власності і навіть на бунт проти держави».

Царським указом від 10 червня 1862 року всі недільні школи були закриті.

Коли з часом недільні школи відродились, то вже навчати в них рідною мовою було категорично заборонено. Міністри — Д. Толстой, Делянов, Валуєв,— звичайно, не могли цього дозволити.

Буквар Шевченка реакціонери, буржуазні націоналісти сховали від народу.

Вони не знаходили в ньому нічого вартого уваги. В ньому не було жодного рядка, який можна було б використати з націоналістичною метою. Тому буржуазні націоналісти, що стояли коло справи видання творів Т. Г. Шевченка, не визнавали його букваря, до того ж названого автором «Южнорусским», вважали його негідним того, щоб з ним ближче познайомились народні маси.

Буквар Шевченка для свого часу був значно передовішим, ніж інші букварі українською мовою, насамперед — своєю цілеспрямованістю, своїм змістом.

Своїм букварем великий український поет хотів бути корисним своєму народові.

«Загальна освіта в народі — велике добро», писав він.

Буквар Шевченка і написаний був для того, щоб служити цій великій справі.

Кулішеві не могло подобатись те, що при наявності його «Граматки» Шевченко видав свій буквар. Йому не могло подобатись те, що Шевченко не віддалявся від російської мови, від російського народу, чого так домагався сам Куліш. Не могло подобатись Кулішу й те, що Шевченко не прийняв його орфографії, а намагався зберегти єдність правопису російської і української мов.

Куліш і інші націоналісти розповсюджували наклепницькі твердження, ніби Т. Г. Шевченко після свого повернення з заслання вже не міг писати справжніх художніх творів.

Тільки-но поховали тіло Шевченка, як колишні його «друзі» почали базікати про занепад його творчих сил на кінець життя. В четвертій книзі «Основи» за 1861 р. п. Костомаров писав про Шевченка, що після заслання «талант його великої творчості почав підупадати».

Але такі блискучі твори, як «Неофіти», «Саул», «Юродивий», «Я не нездужаю, нівроку», «Осія. Глава XIV», «Зон» («На панщині пшеницю жала»), «Доля» та інші, написані Шевченком після заслання, ніяк не свідчать про занепад його поетичного таланту.

Його революційна творчість, його натхненне слово кликали до протесту, закликали до найрішучіших дій проти царсько-поміщицького ладу.             

Все це було дуже не по душі Кулішу і всім націоналістам.

Їх класові інтереси настроювали їх проти Шевченка. Революційно-демократична поезія Шевченка, яка й раніше їх лякала, стала вселяти їм страх перед народним гнівом. І вони устами Куліша почали називати її п'яною, базікаючи при цьому про «занепад» таланту Шевченка.

Нахабний, заздрісний Куліш силкувався тлумачити перехід Шевченка до роботи над букварем як прояв творчої слабкості поета.

Навпаки, перехід Шевченка до роботи над букварем, задуми ного про складання підручників з арифметики, історії, географії, етнографії свідчать про розквіт творчої діяльності поета, свідчать про те, що його приваблювало ширше поле практичної діяльності на користь народних мас.

Шевченко з приводу свого плану складання підручників писав, що коли б пощастило «оце мале діло зробить, то велике б само зробилося» (з листа до М. К. Чалого від 4. І 1861 р.). У цих словах криється глибокий смисл. Роботу над підручниками Шевченко розглядав як «мале діло», необхідне для того, щоб розгорнулась велика справа народної освіти. Є всі дані вважати, що Шевченко хотів цими словами сказати те, що говорили і російські револю-ційні демократи.

Буквар Шевченко розглядав як свій малий внесок у велику справу народної освіти. Цей вклад він збирався розширити випуском і інших підручників. А в перспективі Шевченко бачив ріст культури, відкриття її цінностей для широких народних мас.

Шевченко, який мріяв про щастя трудового народу, не міг не розуміти, що і його «Кобзар» найкраще впливатиме саме на письменних людей.

Робота поета як автора підручника свідчить про те, що він відчував приплив творчої енергії і тому потребував розширення арсеналу засобів свого служіння народові.

Шевченко хотів сам працювати над створенням засобів для освіти свого народу, бо бачив у цьому найважливішу передумову руху вперед.

Буквар знаменував собою початок реалізації широких задумів поета в справі піднесення культурного рівня мас, піднесення їх свідомості. Але передчасна смерть зупинила діяльність Шевченка в цьому напрямку.

Про велику любов до народу свідчить складений Шевченком буквар. Він свідчить про те, що доступними йому засобами Шевченко хотів підпорядкувати навіть елементарну освіту цілям розумового і морального росту трудящих.

Це Куліш у своїй «Граматці» силкувався отруювати свідомість народу релігійною і поміщицько-куркульською мораллю і цим «обкрадати людське серце».

Своїм же букварем Шевченко намагався тільки з багатити народ.

Народ український глибоко вдячний своєму поетові за те, що до останніх днів свого життя він вірою й правдою служив народові, не зраджував його, як це робив Куліш і йому подібні.

Писання Куліша вільно видавались і перевидавались, тоді як виданню творів Шевченка чинились нескінченні перешкоди; його твори урізувались, скорочувались і т. ін.

«Почав Кобзарем, а кінчив букварем», висловився про Шевченка Куліш, думаючи цим принизити світлий образ великого українського революціонера-демократа.

Але в народі міцно живе пам'ять про Шевченка. Про нього складались легенди, його вірші ставали народними піснями, тому що були перейняті народним духом.

Духом народності, духом гуманізму віє і від букваря Шевченка.

Шевченко,— писав М. О. Дсбролюбов про «Кобзар», що вийшов у виданні Семеренка в 1860 р.,— «...поет цілком народний... Навіть Кольцов не може бути з ним порівняний, бо складом своїх думок і навіть своїми прагненнями іноді віддаляється від народу. У Шевченка, навпаки, все коло його дум і співчуттів перебуває в цілковитій відповідності зі змістом і ладом народного життя. Він вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровно зв'язаний» [208].

Добролюбов, розкриваючи глибоку народність всієї творчості Шевченка, відзначає його особливу близькість до народної пісні: «Він близький до народної пісні, а відомо, що в пісні вилилась уся минула доля, весь нинішній характер України; пісня і дума становлять там народну святиню, краще надбання українського життя. В них горить любов до батьківщини, виблискує слава минулих подвигів; в них дихає і чисте, ніжне почуття жіночої любові, особливо любові материнської; у них же виявляється і та тривожна оглядка на життя, яка примушує козака, вільного від битви, «шукати свою долю». Все коло життєвих, насущних інтересів охоплюється в пісні, зливається з нею, і без неї саме життя стає неможливим» [209].

У Шевченка ми знаходимо всі елементи української народної пісні,— зауважує Добролюбов.

Найглибша народність творчості Шевченка і всієї його діяльності створила йому безсмертну славу серед українського народу, серед усіх народів СРСР, зробила його світовим поетом.

Остання путь поета з Петербурга до Києва і з Києва до Канева продемонструвала винятково велику популярність його серед мас. «Киевский телеграф» 21. V 1861 року вмістив статтю, присвячену похорону Т. Г. Шевченка (автор Глуховець). У цій статті ми знаходимо цікавий запис підслуханої розмови:

«— Напевно, великих чинів була людина, що її так урочисто ховають,— сказав один бородатий пан іншому.

— Так, генерал,— відповів той.

— А я чула, що він не генерал,— обізвалась жінка.

— Мовчи ти, дурна! Кого ж, крім генерала, будуть, так ховати!»

Цей запис свідчить: по-перше, про грандіозність похоронної процесії, що набрала значення політичної демонстрації проти царизму; по-друге, про те, що проста жінка виявилась краще поінформованою, ніж «солідні» панки, бо Шевченка в останню путь проводжав народ.

У своїх тезах до X з'їзду РКП(б) «Про чергові завдання партії в національному питанні» товариш Сталін писав про політику царизму по відношенню до українського, білоруського, узбецького, киргизького та інших народів старої Росії.

«Політика царизму, політика поміщиків і буржуазії щодо цих народів полягала в тому, щоб убити серед них зародки всякої державності, калічити їх культуру, утискувати мову, тримати їх у темряві і, нарешті, по можливості русифікувати їх. Результати такої політики — нерозвиненість і політична відсталість цих народів» [210]

Передові представники російської літератури, мистецтва і науки виступали проти русифікаторської політики царизму.

Але найпослідовніше захищали право народів на освіту рідною мовою більшовики. Уже в програмі партії, затвердженій на II її з'їзді, підкреслено, що конституція повинна гарантувати «Право населення діставати освіту на рідній мові, забезпечувану створенням за рахунок держави і органів самоврядування необхідних для цього шкіл...» [211].

В. М. Молотов у статті «Пам'яті Шевченка», надрукованій у більшовицькій газеті «Путь правды» 25.11 1914 п. (за ст. ст.), спеціально відзначив діяльність поета по розгортанню роботи в галузі народної освіти.

В. М. Молотов писав: «Останні місяці свого життя Шевченко присвятив освітній діяльності серед малоросів. Малоросійською мовою не було ні підручників, ні навіть букварів, і Шевченко складає і видає дешевий буквар і намічає цілу серію підручників з різних галузей знання» [212].

Шевченко взявся до букваря і хотів братися до складання інших підручників для народу, щоб народні маси, навчаючись рідної мови, успішно засвоювали елементи культури. Заборона навчати в школах рідною мовою здавалась йому диким явищем.

Навчання рідною мовою повинно було служити цілям оволодіння народом усіх благ вітчизняної і світової культури.

У своїх тезах до X з'їзду партії Й. В. Сталін підкреслив, як одне з чергових завдань партії, необхідність подання допомоги трудящим масам невеликоруських народів в умовах Радянської влади: «...розвинути у себе пресу, школу, театр, клубну справу і взагалі культурно-освітні заклади на рідній мові» [213].

Радянська Конституція закріпила право кожного громадянина СРСР на освіту рідною мовою.

Тільки в СРСР трудящі маси під керівництвом партії дійсно перешколили школу, перетворили її із знаряддя класового панування експлуататорів в знаряддя, що служить трудящому народові.

ОСОБА ПЕДАГОГА В ТВОРАХ ШЕВЧЕНКА

Різного роду педагоги знайшли свою характеристику в творах Т. Г. Шевченка. Різних педагогів бачив він на своєму недовгому віку. «Майстерність» деяких з них довелось йому вивчити досвідом власного учнівства в доморощених учителів, дячків, дияконів та малярів. Образи цих «педагогів» дістали стисле, але яскраве зображення і в віршах і в прозових творах Т. Г. Шевченка.

Наприклад, у повісті «Княгиня» охарактеризований Совгир, дячок, у якого таки дійсно деякий час, ще хлопчиком, учився грамоти Тарас Григорович. Учив цей «педагог», часто вдаючись до березових різок. «Вдачі він був,— пише Шевченко,— більш суворої, ніж веселої, а щодо житейських потреб і взагалі: комфорту він був справжній спартанець. Але що мені найбільше в ньому не подобалось, так це те, що, бувало, в суботу після вечерні почне нас усіх, як звичайно, годувати березовою кашею; це все ще нічого, нехай би собі годував, нам ця каша була за звичку,— а то ось де, можна сказати, справжнє випробування: б’є, бувало, а самому велить лежати, та не кричати, а не кваплячись і виразно читати п’яту заповідь. Справжній спартанець!» [214].

Все педагогічне озброєння Совгиря складав зошит із синіми аркушами, де були записані тексти псалмів Г. С. Сковороди, які він давав школярам читати і списувати. За подобою Совгиря, описаний інший такий же дяк-учитель у повісті «Наймичка». Дві риси характеризують цього педагога. По-перше, в нього така сердита фізіономія, що на неї навіть страшно дивитися. По-друге, про методи його роботи наочно свідчать зримі супутники процесу навчання — «... різки, все різки, та такі колючі!» [215].

Хоч ніби незлобиво говорить Шевченко про дячків-учителів, справжніх мучителів ввірених їх педагогічному мистецтву дітей, все ж епічна характеристика цих людей кожним своїм словом звучить як суворе засудження і подібних горе-вчителів і того соціального грунту, на якому вони зростали.

Шевченко обурений безкарністю безграмотних учителів, які катують учнів. Його вражає й те, що в суспільстві з таким явищем не тільки миряться, а, більше того, вважають його майже нормальним. Його вражає те, що в суспільстві не розуміють усієї важливості професії педагога, не готують до неї і навіть часто думають, ніби чим тупіша розумово людина, тим більш вона пристосована до навчання дітей. Не припускає Шевченко такого консервативного погляду на педагога, як не припускає він і існуючої подекуди думки, ніби навчати дітей грамоти треба, спираючись на механічне, а не свідоме запам’ятовування, думки, явно запозиченої від німців.

Такі судження Т. Г. Шевченко висловлює в повісті «Близнецы» та інших творах.

Автор повісті «Близнецы» дає зрозуміти своє несхвальне ставлення до того, що друг сім’ї Сокир, Карл Йосипович (німець), лікар, одержавши доручення знайти учителя для Зосі і Ваті, приймаків Сокир, привіз до них семінариста Степана Левицького. Цей семінарист, що рухався як автомат, без виразу думки на обличчі, зразу ж викликав у Ничипора Федоровича недовір’я. Він сказав Карлу Йосиповичу:

«— Ви моє прохання переборщили, Карле Йосиповичу. Я просив вас рекомендувати для дітей наших учителя, тільки не моторного, а ви привезли якогось діда.

— Нічого не може бути краще для навчання алфавіту малих дітей, Ничипоре Федоровичу,— говорив Карл Йосипович.— Для цього потрібний тільки говорящий автомат, більш нічого (підкреслено мною.— С. Ч.). А де ви знайдете, дозвольте вам сказати, кращого за цього екземпляр? Це просто золото для ваших малят» [216]

Учитель—тільки автомат говорящий. Така дика думка жила в суспільстві в роки, коли жив Т. Г. Шевченко. Її він рішуче відкидає.

Шевченко хотів би бачити вчителем людину життєрадісну, здібну захопити дітей, прищепити їм любов і інтерес до навчання, а не вселяти їм страх перед собою. Адже особа вчителя незаперечно впливає на дітей. У веселого, життєрадісного педагога і діти будуть повні бадьорості, енергії, прагнення до знань. Учитель похмурий, меланхолічний, до всього байдужий, навпаки, здатний загальмувати нормальний розвиток школярів.

Говорящий автомат Степан Мартинович Левицький розпочав навчання з дітьми. Його особа негайно відповідним чином вплинула на психіку дітей. «Діти до того жваві, що не тільки Парасковія Тарасівна,— сам Ничипір Федорович не міг їх заспокоїти, а тільки з’являвсь учитель на подвір’ї, вони робились такими ж мовчазними і нерухомими, як і він сам. І протягом уроку сиділи як заворожені, не насмілюючись навіть зігнати муху з носа. А тим-часом від учителя протягом уроку вони слова не чули стороннього, і ось це, я вважаю, і була причина їх завороження» [217].

Тільки тепле, чутливе ставлення сім’ї Сокир до Левицького розбудило в ньому властивості людини, які ще не зовсім згасли.

«Виявилось, що він чотири правила арифметики знає, як свої п'ять пальців, тільки несвідомо; російську граматику знає не гірше за самого професора, тільки безприкладно...»

Левицький виявив знання і в галузі латинської мови: «Хоч теж ніби автомат», він міг читати Тіта Лівія.

Звичайно, Степана Левицького з рівнем його розумового розвитку, з знаннями, засвоєними лише механічно, з знаннями, не зв'язаними з необхідними практичними вміннями, Шевченко зовсім не вважав ідеальним педагогом.

Шевченко мріяв про педагогів іншої підготовки. Хоч у повісті «Близнецы» і не змальовані вчителі, у яких Савватін Сокира навчався в гімназії, але результати їх роботи, те, що вони зуміли виховати з нього хорошу молоду людину, мало бути для них непоганою рекомендацією.

Схематично ніби зроблено ескіз хорошого вчителя в особі Думського («Художник»).

Про нього, ще студента, автор повісті говорить як про людину скромну і прекрасно освічену, яка багато працює над собою. Автор називає учителя Демського «істинно симпатичною людиною».

На жаль, повного розкриття особи Демського як учителя середньої школи в повісті не подано. Щоправда, життя ного, із студентських років хворого на легені, швидко згасло. Автор повідомляє, що в невеликій бібліотеці Демського були книги різними мовами, історичного і юридичного змісту. Можна лише припускати, що він чесно трудився і дійсно давав своїм учням серйозні наукові знання; можна» припускати, що в нього учні повинні були діставати усвідомлені, а не механічно завчені знання.

Шевченко, будучи в курсі педагогічних ідей свого часу, чекав від педагога уміння полегшувати дітям труд навчання, уміння використовувати засоби наочності і все, що здатне збуджувати в учнів інтерес до навчання, до засвоєння знань.

У повісті «Близнецы» автор розповідає, що Парасковія Тарасівна Сокира, привізши для Зосима і Савватія з Києва буквар, їх «... сама поволі почала вчити розуміти таємничі зображення і за кожну вивчену букву платила їм солодким київським бубличком. І, на немалий її подив, діти за кілька днів читали напам'ять всю азбуку» [218]

Згадування автором повісті про «метод» Парасковії Тарасівни дає нам право твердити, що йому добре були відомі пропозиції різних педагогів, хоч би філантропіста Базедова, про пожвавлення процесу навчання за допомогою різних прийомів.

У тін же повісті автор називає метод Мажанди. Приїжджаючи додому на канікули, говориться в «Близнецах», Савватін разом з лікарем Карлом Йосиповичем робив хімічні і фізичні досліди за методом Мажанди, французького фізіолога, який широко застосовував у своїй науковій і викладацькій діяльності експерименти.

Збирання колекцій, виготовлення гербаріїв міцно ввійшло в практику особистого життя Савватія, що, безсумнівно, було прищеплено йому в гімназії кращими педагогами.

У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» ми читаємо: «Корзина з книгами різного розміру і форми стояла па підлозі, над нею, як хижий беркут, сидів Трохим, заглибившись в зображення історичних героїв, в систематичному порядку виведених на хитру таблицю за методом Язвінського» [219]

Шевченкові, виявляється, відоме і ім’я педагога Язвінського, який впроваджував у шкільну практику своєрідні таблиці для кращого засвоєння історичних і географічних імен і хронологічних дат. Якийсь час таблиці за системою Язвінського застосовувалися в школах не без успіху.

Про що свідчить згадування Шевченком імен Язвінського і Мажанди? Воно свідчить не тільки про те, що Шевченко розумівся на педагогічних питаннях, що він знав про ті методичні нововведення, що обговорювалися педагогами. Крім того, наведені нами факти свідчать і про те, що Шевченко вважав за необхідне впровадження передових методів викладання в життя школи, вітав їх і вважав за потрібне, щоб педагоги вміли користуватися найкращими методами навчання.

У розділі «Суспільне виховання» ми посилались на висловлювання Т. Г. Шевченка відносно педагогічного експеримент у, який повинен був з’ясувати різні долі Зосима і Савватія (повість «Близнецы»), Лізи і Наташі (повість «Музыкант»),

Факт надзвичайно важливий, просто чудовий. Ми не маємо можливості тут зіставляти висловлювання Т. Г. Шевченка, з одного боку, і Бєлінського, Герцена, Чернишевського, Добролюбова, Пирогова і Ушинського, з другого, хоч це і було б дуже цікаво. Справді, великі наші педагоги, з якими важко порівняти когось із європейських педагогів XIX століття, висунули педагогічні ідеї виняткового теоретичного і практичного значення.

Думка Шевченка про педагогічний експеримент варта особливої уваги. Висловлена в художньому творі (іншої трибуни в Шевченка не було), ця думка була плодом найсерйозніших міркувань його про питання виховання, школи, педагога і педагогічної теорії.

В цій думці слід бачити не тільки вияв теоретичних міркувань Шевченка, а і його наполегливий заклик до педагогів бути глибоко уважними до дітей, всебічно вивчати їх, вдумливо спостерігати їх розвиток і на цій основі приймати необхідні практичні рішення.

Автор повісті «Художник», описуючи досвід своєї педагогічної діяльності, здійсненої в заняттях з дівчиною, сусідкою по квартирі, констатує деякі свої спостереження щодо впливу навчання, розумової роботи на характер і звички учениці.

«Які успіхи зробила протягом зими моя учениця, просто чудо! Що якби почати ЇЇ вчити в свій час,— з неї могла б бути просто вчена. І яка вона зробилася скромна, лагідна, просто втіха. Дитячої грайливості та наївності і тіні не залишилося.

Правду сказати, мені навіть шкода, що грамотність, якщо це тільки грамотність, знищила в ній цю милудитячу пустотливість» [220].

Таке важливе спостереження автора.

З одного боку, підкреслюється, що сам процес навчання виробляє в учнів нову якість — серйозність, що обмежує попередні звички до пустощів, до непродуктивної витрати часу.

Це автор відзначає і в «Близнецах» щодо Зосима і Савватія.

Таке явище Шевченко, за всіма даними, вважає справою позитивною.

З другого боку, Шевченко висловлює побоювання, як би не була тут перейдена межа, за якою починається ущімлення цільності дитячої особистості із зникненням милої дитячої пустотливості.

Справа, отже, полягає в такті педагога, в його умінні стежити за всім тим новим, що прибуває в психіку учня внаслідок виховних впливів на нього, які йдуть від дидактичних засобів, застосовуваних педагогом. Йдеться і повинно йтися про необхідність для педагога великої спостережливості і гнучкості.

У Степана Мартиновича Левицького («Близнецы») цих якостей бути не могло з причин, у достатній мірі з’ясованих автором. Для себе ж як педагога автор «Художника», очевидно, вважає згадані явища надзвичайно важливими і, можна думати, шкодує про деякі свої педагогічні упущення, яких можна було б уникнути при кращій організації навчальних занять.

Важливою вимогою, пред’явлюваною Шевченком до педагога, є його твердження про необхідність строгої системи і послідовності в навчанні. Не можна хапатися за важке, складне, якщо не засвоєні підготовчі ступені. Не можна робити жодного кроку без усвідомлення собі теоретичних основ справи.

У повісті «Художник» Т. Г. Шевченко коротко оглядає шлях свого навчання живопису під керівництвом К. П. Брюллова. Знаменитий російський художник поступово, але послідовно підіймав своїх учнів до вищих ступенів художньої майстерності. Він одразу ж посадовив їх за вивчення анатомії. В іншому місці Шевченко вказує, що без грунтовного знання анатомії братися до малювання портретів безнадійно.

Брюллов змушував своїх учнів вивчати історію, літературу, посилав їх до музеїв, до театрів набиратися ума-розуму, рости всебічно в культурному й естетичному відношенні.

Брюллов не допускав своїх учнів до малювання фарбами, якщо вони попередньо досконало не оволоділи технікою малювання олівцем. Брюллов наполегливо, до педантизму, вимагав учитись малювати з моделі, домагаючись від своїх учнів максимальної близькості до дійсності в її зображенні.

Одним словом, сувора система в навчанні, сувора послідовність — це істина, що не потребує особливих доказів.

Брюллов сам найретельніше вивчав твори інших художників і зобов’язував це робити і всіх своїх учнів. Цим він виробляв у них критичне ставлення до виучуваних мистецьких праць, самокритичне ставлення до власних живописних спроб і одночасно досягав неухильного удосконалення майстерності своїх учнів на основі засвоєння досягнень інших художників.

В усьому цьому ми бачимо не просто автобіографічні спогади, а й своєрідні педагогічні рекомендації Шевченка як художника всім, хто працює в галузі живопису.

Робота під керівництвом такого видатного художника і педагога, як К. П. Брюллов, особисте знайомство з рядом учителів середніх шкіл, зустрічі з різними педагогами дали Т. Г. Шевченкові достатній фактичний матеріал для суджень про позитивні якості педагога. Сучасна художня і педагогічна література давала Шевченкові додаткові дані для міркувань про педагога, про його місце в суспільстві, про його особистість, про шляхи його підготовки до кваліфікованого виконання своєї важливої суспільної місії.

Т. Г. Шевченко дійсно високо ставив професію педагога. Він вважав за необхідне, щоб до педагогічної діяльності допускалися люди, здатні з честю її виконувати. «Ось і я тепер готую свого Трохима в педагоги, до справи великою мірою благородної і серйозної» [221] читаємо ми в повісті Т. Г. Шевченка «Прогулка с удовольствием и не без морали».

В очах великого українського революціонера, так само як і в очах великих російських революціонерів-демократів, як і в очах усіх передових представників вітчизняної педагогічної думки, справа народної освіти виступала як справа першорядної суспільної ваги.

Освіту народу, поширення знань усі вони розглядали як справу ідейну, патріотичну. У відповідності з цим і особа педагога їм уявлялась в образі людини, що творить справу великою мірою благородну і серйозну.

Т. Г. Шевченко разом з Бєлінським і Герценом, Чернишев- ським і Добролюбовим, разом з Пироговим і Ушинським вважав необхідною боротьбу за народну освіту, за народну грамотність. Разом з ними він вважав за потрібне вимагати для країни культурних, ідейних педагогів, що усвідомлюють свій обов’язок перед народом, перед рідною країною.

За найважчих обставин свого буття, за умов відірваності від спілкування з кращими умами російського суспільства, Т. Г. Шевченко міркував про долю Росії, України, всієї російської держави, намічав шляхи їх соціального і культурного перетворення, приділяючи в цій справі велике місце школі і педагогові. Він знаходив час думати про них, бо хороша школа, хороший педагог, в уявленні Шевченка,— це одне з найважливіших знарядь боротьби за народне благо.

ЗАМІСТЬ ЗАКІНЧЕННЯ

У 1862 році передбачалось широко відзначити тисячоліття Росії. До цієї дати присвячувалось спорудження великого пам’ятника, на якому мали бути висічені імена видатних синів вітчизни. Автори проекту включили до списку видатних синів вітчизни й ім’я Т. Г. Шевченка.

Але цар власноручно викреслив його ім’я із зазначеного списку. Реакціонери, які люто ненавиділи Шевченка, не могли припустити такого увічнення його пам’яті. Їх волю і виконував ретельно цар.

У 1864 році «Вестник югозападной и западной России», висловлюючи обурення з того, що в російському суспільстві шанують пам’ять Т. Г. Шевченка, скористався з нагоди, щоб уразити його ім’я, «яке потрапило було навіть на пам’ятник 1000-ліття Росії. Це було б забавно, коли б не було зухвало».

Куліші, Костомарови, драгоманови та інші поміщицько-буржуазні українофіли, які ліберальничали, швидко з «друзів» Шевченка стали його лютими ворогами.

Костомаров, який писав до Шевченка в Нижній Новгород (1857) про те, що вони, поборники українського слова, почувають себе без нього як без голови: «тебе лише бракує, голови нашого милого, любимого», швидко збайдужів до Тараса Григоровича, коли переконався, що ліберала з нього не вийде, що він міцно ввійшов в гурток «Современника», в гурток Чернишевського і Добролюбова.

А від Шевченка вимагали йти на зговір з царизмом. Як ми бачили раніше, Куліш намагався переконати Шевченка в добрих намірах Олександра II, переконати його в необхідності припинити боротьбу проти царя. До цього намагався схилити його і Костомаров: «Час змінився: цар, дай йому боже здоров’я і довгого царювання! не забороняє нашої мови; тепер процвіте рідне слово, багато любителів його...»

Куліші і Костомарови запевняли Шевченка, що під царською егідою може розцвісти рідне слово. А вже в 1863 р. надійшла заборона друкувати українською мовою підручники і переклади з євангелія, заборона навчання українською мовою. Наступні урядові розпорядження пішли в цьому відношенні ще далі.

І легко мирилися з цим удавані «друзі» Шевченка. Куліш мало не доносив урядові про те, що твори Шевченка закликають до революції, що їх розповсюдження загрожує існуючим порядкам. В «Хуторній поезії», згадавши критичні слова Шевченка «Од молдаванина до фінна, на всіх язиках все мовчить...», Куліш почав розумувати: вічно мовчати народ пе може, він обов’язково заговорить; добре було б, якби він заговорив мовою інтелігенції, бо горе буде, якщо заговорить він мовою рабів.

Куліш під мовою інтелігенції розуміє, звичайно, ліберально- угодовські промови, що не загрожують основам експлуататорського ладу. Але разом з експлуататорами тремтить Куліш при одній думці про ситуацію, коли пригноблені маси знайдуть для скинення ярма рабства ту мову, що її заповідав їм Т. Г. Шевченко, до якої закликав їх М. Г. Чернишевський.

28 лютого 1861 р. над могилою Шевченка лицемір Куліш клявся, що у здійсненні його заповітів — яких саме, сказано не було — він не збочить з шляху.

З цього приводу біограф поета М. К. Чалий писав у 1882 р.: «Та на жаль! Ледве минуло якихось десять-дванадцять років з дня смерті поета, як уже, в того ж Куліша, «непорочна Муза» Тарасова перетворилась у «п’яну Музу». Оратор прилюдно заприсягнув, що «не зверне з дороги», і звернув... Не по-лицарськи, земляче, поступив..» [222].

Слідами Куліша пішов і М. Драгоманов.

Був час, коли він ніби шанував Т. Г. Шевченка. Так, біографи повідомляють, що Драгоманов перебував у числі тих студентів університету, які при в’їзді воза з тілом Шевченка на міст через Дніпро випрягли коней «і на собі повезли тлінні останки поета через усе подольське шосе...» [223].

Коли після церковної церемонії студенти і гімназисти переносили останки поета на пароплав, проголошувались промови. Виголосив промову і Драгоманов.

Але минають роки, і хамелеонствуючий Драгоманов починає обмовляти світлу пам’ять Шевченка. Особливо розперезався він у книзі «Шевченко, українофіли й соціалізм».             

Як пан, що зневажає людей простого походження, Драгоманов почав зводити на Шевченка наклеп, ніби він не мав потрібних знань ні в галузі живопису, ні в галузі літератури, ні в галузі науки. А насправді, як пізніше М. Горький, Шевченко впертою самоосвітньою роботою зумів піднятися на рівень сучасної йому науки і філософії, літератури і мистецтва.

Пан Драгоманов почав базікати, ніби Шевченко взагалі не мав чітко виражених суспільнополітичних поглядів, а отже, і не міг бути революціонером. Передового світогляду, за словами Драгоманова, не могло бути в Шевченка тому, що він ніби своїми поглядами стояв на церковному грунті (?!), не мав європейської освіти і знав тільки російське життя часів Миколи І.

Згадуючи про перебування Шевченка на Україні в 1859 році, Драгоманов знайшов за потрібне заявити, що поет у цей час не міг виступити «не тільки як революціонер», але і як громадський діяч, тому що і сам до цього не доріс, а суспільство і того менше.

Шевченко не революціонер і навіть не суспільнополітичний діяч — цією головною ідеєю пронизана книга Драгоманова «Шевченко, українофіли й соціалізм».

Відірваний від народу, якого він ніколи не знав, націоналістичний міщанин за ідеологією і політичною поведінкою, Драгоманов, виїхавши з Росії, опинився в цілковитому полоні західноєвропейських буржуазних соціалістів, перетворившись у справжнього космополіта. Саме з позицій космополітизму намагався він оцінювати особу і діяльність Т. Г. Шевченка. Відмовляючи йому в революційності, в наявності в нього твердих політичних поглядів, Драгоманов знаходив дві основні причини цього: перша — відсутність європейської освіти і друга — його патріотизм і любов до України.

Що й казати, «пояснення» дуже оригінальне, але дуже неуцьке і ганебне для «вченого», для «професора історії». Ми вже наводили раніше аналогічну заяву горезвісного М. Грушевського, який ненавидів український народ, який віддавав його на ласку іноземних капіталістів і поміщиків. Грушевський також заперечував революційність, атеїзм, демократизм Шевченка.

Грушевські відзначали шевченківські роковини панахидами, обідами і вечерями, даючи поліції гарантії в тому, що на шевченківських поминках не буде антиурядових промов.

Інакше оцінював Шевченка народ.

20 липня 1861 року генерал-губернатор Васильчиков доносив III відділу, що «В Каневі на могилі Шевченка було зборище народу, яке стурбувало жителів і дало привід до побоювання змови проти поміщиків. Губернатор поїхав на місце заспокоїти» [224].

26 липня 1861 року київський повітовий предводитель дворянства повідомив у Київ губернському предводителеві дворянства про чутки, що в могилі Шевченка заховані свячені ножі «для... цілковитого знищення панів, попів і всіх людей в тонких жупанах з великими комірами», звістки «..про незліченну кількість козаків...;— вони зберуться в Каневі здійснювати те, що проповідував «батько Тарас» (Шевченко)» [225].

«Могила Шевченка є немов прапором з’єднання для людей, які породжують ненависть народу до тутешнього дворянства — це тільки привід, а предметом ненависті народу стають усі поміщики, які вимагають від них повинностей за землі; все начальство, що спонукає їх до виконання обов’язків, і саме навіть духівництво, якому він (народ) теж не вірить...» [226].

Найкращим виразом глибокого значення творчості і всієї діяльності Шевченка, безсумнівно, є народна ЇЇ оцінка. А ця оцінка насамперед знайшла своє відображення в тих переказах, що були створені про Шевченка в народі.

Це питання треба спеціально дослідити. Ми обмежимося наведенням лише деяких даних з цієї галузі, лише деяких даних з тих, що дійшли до наших днів.

У народних переказах про Т. Г. Шевченка в найрізноманітніших варіаціях найчастіше йдеться про нього як про борця проти царя і поміщиків, борця за щастя народу.

Від колгоспника с. Тупичів, Чернігівської області, записано оповідання такого змісту:

«Часто Тарас Григорович говорив з сєднівськими селянами... Одного разу сидів Тарас Григорович під дубом і писав вірші. А тут ідуть селяни. Зупинив їх Григорович, привітався. Бачить, а селяни чорніше чорної землі, зажурені. Він їх і питає:

— Чого, рідні, зажурилися, посмутилися?

— Як тут не журитися, не смутитися, коли на панщину гонять, б'ють гірше собак.

І відповів їм тоді безсмертний Тарас:

— Не журіться, брати мої, настане життя,— не життя, а квіти. Чули про Кармелюка, про Степана Разіна, як вони громили панів? Ось так і ви, збирайтесь, винищуйте панську наволоч. Тільки міцно бийте! Тоді загинуть пани, захлинуться кров'ю. А народ наш — нездоланна сила. Народ вічний. Настане час, настане кара панам, царям на землі» [227].

У народних переказах знайшов своє яскраве відображення відомий вірш «Сон», що розповсюджувався в рукописах.

У Харківській області (хутір Скорики) було записано таке оповідання:

«Зловили ж ото жандарі Тараса Шевченка та і привели до самого царя в оті його пишні палати.

Сидить цар за столом, як опудало те,— ані ворухнеться.

Підходить Тарас до царя як ні в чім не було.

Тут йому цар і говорить:

— Оце і є ти, що царицю назвав засушеним опеньком?

—Так точно, — сказав Тарас.

—Як посмів ти!—гримнув цар.

—Страх люблю правду говорити,— отвітив Шевченко.

Розгнівався ще більше тоді цар та наказав своїм слугам закувати Тараса у ланцюги» [228].

Серед народу ширилися легенди, ніби Шевченко не вмер, а продовжує жити і воювати проти панів.             

У 1938 році 98-літній колгоспник І. І. Маломужа (с. Шевченкове, Вільшанського району, Київської області) розповідав:

«Кажуть, що Тарас помер і не діждав волі. А я ось розкажу про одну пригоду, і ви побачите, що Тарас жив ще й після кріпаччини.

Пидинівський пан Попел одному селянинові, коли той виходив на волю, не нарізав садиби. Ну, а що гречкосію робити без землі? — узяв і зайняв садибу самоправно. Обмежував рівчаком і вже й орати почав. Та дізнався пан Попел,— а був він, треба вам знати, дуже клятий пан. Вирядив Попел на садибу своїх посіпак, вони й загорнули канави. Тут почули про це діло селяни й збунтувалися.

Потягли їх у суд. А суддею, треба вам знати, був той же самий пан Попел.

— Ага,— так ви бунтувати,— закричав пан,— це ви наслухалися того тюрмака Тараса!

Це так пан про Тараса казав, бо той по тюрмах сидів за правду. А селяни й отвічають:

— Як ми можемо слухати того Тараса, коли він помер уже? А пан і говорить:

— Де ж він помер, коли в мене він на квартирі був?

І розказує пан, як було діло. Приїздить немовби до нього купець торгувати пшеницю. Розговорились, а купець і питає:

— Чи не доводилося, мовляв, панові бачити на власні очі Тараса ?

А пан і каже:

— Ну, коли б я його побачив! Живцем від мене він уже б не вийшов. Я б його,— нахваляється пан,— заклепав у смоляну бочку та й запалив би.

Ще там про щось гомоніли, тільки залишився купець ночувати в пана. Виїхав з економії удосвіта. А ранком підходить пан Попел до столу, бачить — на столі записка, а на записці написано: «Ночував у тебе той самий Тарас».

Три станції гнався пан Попел за Тарасом, не одного коня загнав, проте Тараса не здогнав» [229].

Не тільки серед українського народу, а й серед російського, казахського, татарського і інших народів жили й живуть сказання, сповнені любові і пошани до Т. Г. Шевченка.

На слова Шевченка в народі складалися пісні з мелодіями, які з дивовижною вірністю передавали зміст Шевченкових текстів. На широких просторах нашої країни уже багато десятків років співають мелодійну пісню «Реве та стогне Дніпр широкий», але ті, хто співали, далеко не завжди знали, що текст її належить Т. Г. Шевченкові.

Так само співають «Садок вишневий коло хати», «Зоре моя вечірняя» і багато інших.

Ім’я Шевченка ввійшло в народні приказки як ім'я рідне, дороге народові, наприклад: «Шевченків «Кобзар» пік панів, як жар», «Шевченкове перо панів за серце скребло», «Тарасове слово — живе та здорове», «Шевченко багато знав, тому й славу замав» і т. ін.

Ім'я Шевченка ввійшло в народні частушки, переважно радянські:

Колись бився Дніпро широкий

Об пороги й кручі,

А тепер широкими піснями Дніпрельстан могучий!

Не діждав Шевченко волі,

Ми її діждали,

Як у Жовтні Великому Всіх панів прогнали.

І ще:

На твоїй, Тарас, могилі

Розквітають квіти,

А кругом країна славна Щастям вічним світить.

І ще:

За царя я без грамоти

Згоря пропадала.

Тепер Пушкіна й Шевченка

Твори прочитала.

Відкинутий кулішами, драгомановими й іншою куркульсько- буржуазною «інтелігенцією», Шевченко своїм словом, вогненно- гнівним до експлуататорів, зворушливо-ніжним до експлуатованих, відкрив собі широку дорогу до сердець мільйонів простих людей, про страждання яких він завжди думав, за щастя яких він ішов на боротьбу проти всього царсько-поміщицького ладу.

Саме тому сатрапи царські і після смерті Шевченка боялись його імені, забороняли друкувати його твори, забороняли відзначати роковини його народження і смерті, перешкоджали спорудженню йому пам’ятника.

За кожним запроектованим пам’ятником поетові царським міністрам, губернаторам і всій поміщицькій зграї ввижались «свячені» ножі, готові різати «все, що паном звалось» («Варнак»), ввижались їм юрби озброєних селян, які підіймаються на повалення ненависної влади царів і поміщиків.

Кращі люди Росії й України брали участь у рухові за спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченкові: великий російський художник І. Рєпін, видатні українські діячі М. Коцюбинський, композитор М. Лисенко і інші входили до складу шевченківських комітетів і жюрі, але на шляху стояв камінний мур непроникної бездушності, безмежної тупості і нескінченного страху перед самим ім’ям великої людини.

Київський генерал-губернатор Трепов у листі до міністра Столипіна називав Т. Г. Шевченка людиною, яка «..не тільки не виявила будь-яких заслуг перед вітчизною, а відома за своїм складом думок і тенденційним характером літературної діяльності далеко небездоганним напрямом» [230]

Трепови, столипіни, маклакови та інші царські посіпаки робили все, щоб не допустити увічнення пам'яті Шевченка.

Горезвісний Столипін у серпні 1911 р. писав Трепову в Київ, що існування київського комітету по спорудженню пам'ятника Т. Г. Шевченкові є незаконним.

Відповідно до неприхованого прагнення міністерства внутрішніх справ зірвати справу збирання коштів на пам'ятник Шевченкові, харківський та інші губернатори своєю владою припиняють прийом пожертвувань для цієї мети в межах своєї губернії. Намічене до сторіччя з дня народження закладання в Києві пам'ятника Т. Г. Шевченкові міністерство внутрішніх справ просто заборонило.

Клопотання деяких міських земств про спорудження на честь поета пам'ятника розбивались об стіну ненависті царизму до пам'яті Шевченка; прямим актом заборони або ж системою бюрократичної тяганини урядові органи аж до Великої Жовтневої соціалістичної революції гальмували вимогу передових кіл суспільства про побудову пам'ятника Шевченкові.

Те ж саме діялося щодо видання його творів. Не кажучи вже про губернаторів і градоначальників, які завзято подвизалися на цьому поприщі, до цього руку доклали і деякі «вчені мужі», зокрема реакційний професор слов'янської філології Київського університету Т. Флоринський. Людина, яка обрала своєю спеціальністю мови і літератури слов'янських народів, яка «журилася» про сумну долю кошубського, полабського, серболужицького слов'янських народів, безсоромно підіймала руку проти українського народу, проти його мови і літератури. Перебуваючи головою Київського комітету в справах преси, Флоринський переслідував видавців художніх творів українською мовою, всіляко турбувався про заборону видання і розповсюдження «Кобзаря» Шевченка.

У 1911 році в Києві видавництво «Український учитель» випустило невелику книжку — «Т. Шевченко. Малий Кобзар для дітей з малюнками». 24 лютого того ж року очолюваний Флоринським Київський тимчасовий комітет в справах друку прийняв рішення про знищення цієї книжки і про порушення кримінального переслідування проти її видавців.

Через три роки, 24 лютого 1914 року, той же Флоринський повідомляє Петербург про накладення арешту на «Кобзар» Шевченка, випущений видавництвом «Криниця», про притягнення до судової відповідальності «видавця книги, після встановлення його особи».

Царське міністерство освіти, попечителі учбових округів марно намагалися викоренити шевченківську крамолу зі шкіл, не допускаючи творів його поетичного слова в стіни навчальних закладів, забороняючи їм вшановувати пам'ять поета. Особливо завзято подвизались у цьому напрямку «діячі» Київського і Харківського округів.

24 січня 1914 року попечитель Київського учбового округу Деревицький своїм циркуляром зобов'язав начальників середніх навчальних закладів і директорів народних шкіл запобігти нама¬ганню відзначити 100-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. Мракобіс Деревицький писав: «...беручи до уваги, що обласне наріччя російської мови, яким писав Шевченко, не служить ні знаряддям, ні предметом викладання в російській школі, а його життя, особа і творчість не містять в собі матеріалу, який би відповідав її завданням і міг би бути з користю введений в курс шкільного вивчення, я не знаходжу ніяких підстав для дозволу учням брати участь у ювілейному вшануванні пам'яті названого поета» [231]

Синодальне відомство видало подібне розпорядження по своїх навчальних закладах, посилаючись на те, що «...в літературній діяльності малоросійського поета Шевченка виявляється негативний, протицерковний і протидержавний напрям, у багатьох творах його мають місце явно блюзнірські, богохульні вирази, спрямовані проти шанування божої матері, святих угодників божих і святих ікон...» [232].

Влада царсько-поміщицька, разом з владою церковною, виявляли якнайбільший тиск на всі кола суспільства з метою перешкодити широкому святкуванню сторічного ювілею Шевченка.

Варте уваги те, що мало місце в колах Російської Академії наук. Окремим листом, за підписом академіка О. О. Шахматова, від 20 лютого 1914 року, Академію художеств було запрошено взяти участь у прилюдному засіданні розряду красної словесності відділення російської мови і словесності Академії наук у зв'язку із 100-річчям з дня народження Т. Г. Шевченка. В цьому запрошенні була зазначена дата прилюдного засідання (16 березня, о 2-й годині дня) і вказані доповідачі: акад. А. І. Соболевський, почесний акад. Д. Н. Овсянико-Куликовський і проф. Д. І. Багалей.

Але через 12 днів, 4 березня 1914 року, акад. Шахматов змушений був повідомити Академію художеств, що «...відділення російської мови і словесності імператорської Академії наук визнало за необхідне відкласти засідання, присвячене пам'яті Т. Г. Шевченка, до осені» [233].

Нема потреби шукати пояснень: зрозуміло, що натиснули зверху, і ліберальствуючі академіки побоялись іти проти волі власть імущих.

Навіть Горлівській школі, що носила ім'я Т. Г. Шевченка, мракобіс Кассо (міністр освіти з найреакційніших професорів) не дав дозволу відзначити ювілей свого патрона.

Дні ювілею в Києві завдали немало клопоту властям, які мобілізували поліцейські і козацькі частини для недопущення демонстрації населення на честь Т. Г. Шевченка; відбулися численні арешти серед робітників і студентів.

26 лютого 1914 року київський губернатор телеграмою доповідав міністру внутрішніх справ про події, що мали місце в шевченківські дні в Києві, в тому числі про арешти і страйки робітників Південноросійського машинобудівного заводу.

Харківський віце-губернатор доповідає міністру внутрішніх справ про те, що в шевченківські дні страйкували робітники Харківського паровозобудівного заводу, «...заявивши при цьому, що вони йдуть додому з нагоди 100-річного ювілею письменника Шевченка...» [234]

Більшовицька «Правда» («Путь правды») сміливо викривала ганебні дії поміщиків-кріпосників. У статті «Крепостники и Шевченко» від 18 лютого 1914 р. газета «Путь правды» писала, що «нащадки кріпосників ставляться до народного поета, який вийшов з селян, з тією ж злобливою ненавистю, що й їх вікопомні отці». Рішуче відмежовуючись від лібералів, які теж протестували проти заборони вшанування Шевченка панахидами, «Путь правды» писав: «Наші ліберали теж протестують... Але в їх протесті — добра пайка холопства і раболіпства. Пуришкевичів намагаються вони усовістити вказівкою на те, що, розлючуючи українців, «ми» допомагаємо ніби Австрії, яка на «сепаратистських» струнах розігрує свою політику.

Не тому протестує проти гонителів Шевченка демократія, робітничий клас. Робітники протестують тому, що в поводженні гонителів Шевченка бачать залишки кріпосницького варварства, всевладдя Митрофанушок» [235].

В шевченківські дні 1914 року київська більшовицька організація видала прокламацію, в якій переслідувачі Шевченка таврувались як найзліші вороги народу. Прокламація закликала до посилення боротьби проти ладу, що пригнічує народ. Вона закликала в день пам’яті поета-трибуна згадати про світлий майбутній лад, про соціалізм, про те, що на боротьбу за соціалізм проти гнобителів усіх націй іде робітничий клас — пролетаріат.

Робітничий клас, керований Комуністичною партією, в союзі з трудовим селянством здійснив соціалістичну революцію. Впали ланцюги рабства, що сковували мільйони простих людей. Впали навіки всі види гноблення людини людиною, в тому числі і гноблення національне.

«Існування капіталізму без національного гніту так само немислиме, як немислиме існування соціалізму без визволення пригноблених націй, без національної свободи» [236], писав Й. В. Сталін в тезах «Про чергові завдання партії в національному питанні».

Розвиваючи положення цих тез у доповіді на X з'їзді РКП(б), товариш Сталін зазначав: «Історія говорить, що єдиний спосіб знищення національної нерівноправності, єдиний спосіб установлення режиму братерського співробітництва трудящих мас народів пригноблених і непригноблених — це ліквідація капіталізму і встановлення радянського ладу» [237].

Ленінсько-сталінська національна політика, політика дружби народів СРСР, зробила чудеса. Нема більше убогої України, якою її бачив Т. Г. Шевченко, нема більше такого, щоб жінка-мати на Україні мучилась на поміщицьких нивах, щоб над нею знущалися поміщицькі синки.

Країною вугілля і заліза, марганцю і нафти, країною заводів і фабрик, країною індустрії і колгоспного достатку стала Україна в сузір'ї 16 республік, що становлять єдиний могутній Радянський Союз.

Комуністична партія зібрала воєдино всі українські землі, віками розірвані на частини, здійснивши віковічні мрії і українського, і білоруського, і російського народів. Ленін і Сталін, ці великі генії людства, ці найбільші друзі українського народу, Комуністична партія створили могутню Українську державу, яка в одній шерензі з усіма радянськими республіками переможно йде вперед до комунізму.

Країна шкіл і вузів, країна повної грамотності, Радянська Україна розвинула свою мову не баченими ніколи раніше темпами, зробивши її мовою школи, науки, літератури, преси, зробивши її мовою, що кличе народ до творчої праці, до створення людського щастя на основі комунізму.

Під мудрим керівництвом Комуністичної партії, під животворним впливом великої російської культури мова Шевченка стала мовою високорозвиненої соціалістичної української культури, для якої доступні всі сфери знань без будь-якого обмеження.

Українською мовою друкуються найвищі досягнення людської думки — твори Леніна і Сталіна, що несуть у масу те слово правди, яке ідейно озброює і запалює народ на трудові подвиги.

Українською мовою, що так розвинулася і розквітла за 35 років Радянської влади, тепер видаються на Україні понад тисячу газет, мільйони підручників, наукових і художніх творів.

Мільйонними тиражами ширяться по Радянському Союзу твори Шевченка, перекладені на десятки мов народів СРСР.

За роки Радянської влади лише на початок 1951 року твори Шевченка видано 305 разів загальним тиражем 6 939 000 примірників.

Їх перекладають у країнах народної демократії на чеську, польську, болгарську, китайську та інші мови.

«Вільно звучить від краю і до краю співуча українська мова» [238], служачи єднанню всього українського народу навколо Комуніс¬тичної партії та Радянського уряду, служачи розквітові творчої думки народу, його героїчної праці і його культури, служачи вихованню мільйонів людей в дусі полум’яного радянського патріотизму.

Внук поета, виступаючи 24 квітня 1949 року на відкритті музею Т. Г. Шевченка в Києві, говорив: «Невпізнанним тепер стало рідне село Тараса Григоровича: на колгоспних ланах гудуть трактори і комбайни, селяни-колгоспники будують заможне життя на вільній землі. У нашому селі є клуб, середня школа, технікум рибництва, лікарня, аптека, музей, пошта, кооператив. Село Шевченкове [239] пишається своїми кращими людьми. При Радянській владі воно дало своїй країні 488 учителів, 94 агрономів, 43 командирів Радянської Армії, 17 інженерів і багато інших людей різних професій».

Земляки Т. Г. Шевченка по колишній Кирилівці в роки Великої Вітчизняної війни дали Батьківщині 153 офіцерів, 72 сержантів і 547 рядових. З них 113 були нагороджені орденами, 54 медалями і 1 був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу.

Фронтові газети, звертаючись до воїнів українських фронтів, не раз нагадували їм патріотичні заклики Т. Г. Шевченка міцно любити Батьківщину і твердо стояти за її свободу.

У листівках, що розповсюджувались партизанськими частинами в районах, тимчасово окупованих гітлерівськими загарбниками, слова Шевченка були на ідеологічному озброєнні народних месників, розпалюючи в народі почуття безмежної ненависті до ворога і підіймаючи трудящих на боротьбу проти окупантів.

Газета «Фронтовик» у номері від ЗО вересня 1943 року закликала радянського воїна:

«Київ, Канів, Могила Шевченка — вся земля Тараса кличе тебе, визволителю: поспішай на допомогу!..

Земля Тараса кличе до помсти підлому загарбникові. Дніпро шумить про розплату... Старий рибалка жене човен, прихований в очеретах,— бери його, боєць, пливи на правий берег, вибивай гітлерівця з правобережних висот, з Чернечої гори.

Смертний бій кипить на обох берегах Дніпра за свободу України, за землю Тараса» [240].

Тепер, як і раніше, слово Шевченка учить непримиренно ненавидіти всіх і всіляких експлуататорів, всіх тих, хто зазіхає на свободу і щастя російського, українського і взагалі всіх радянських народів та народів країн народної демократії.

Воно допомагає вчити народ, молодь, дітей великою любов'ю любити Вітчизну Радянську, не шкодувати сил і життя для її слави і незалежності. Читаючи твори Шевченка, порівнюючи ра¬дянське життя з минулим, наша молодь ще глибше відчуває, як незмірно багаті плоди керівництва Комуністичної партії нашою країною, як незмірно багата нині Радянська Україна всім: і заводами-велетнями, і електростанціями-гігантами, і нивами врожайними, і школами багатотисячними, і, що особливо важливо, багата вона людьми новими, вихованими партією, комсомолом, великим Сталіним.

Мати безсмертної Зої Космодем'ямської говорила кореспондентові журналу «Україна»: «З улюблених поезій Тараса Шевченка, які найчастіше декламувала Зоя, назову дві: «Заповіт» і «Пророк». Слова «Заповіта» я й сьогодні, читаючи, переживаю з хвилюванням, по-материнському чуючи в них уже не тільки голос поета, а й рідний мені голос покійної доньки.

Особливо вона любила Шевченкового «Пророка» і найчастіше його декламувала. І сьогодні, коли я пишу ці рядки, в моїй кімнаті звучить її голосочок:

Как Днепр свободный и широкий,

Слова священные текли

И в душу падали глубоко

И пламенем незримым жгли

Сердца продрогшие...»

Т. Г. Шевченко всією своею творчістю служив справі революційного виховання народу.

Ніколи не забуде український народ того, що його славний син Т. Г. Шевченко піднявся до високої культури, став революціонером-демократом завдяки своєму ідейному розвитку під впливом кращих представників російської культури, як О. С. Пушкін, М. Ю. Лєрмонтов, М. В. Гоголь, і особливо завдяки впливу великих російських революціонерів-демократів: В. Г. Бєлінського, О. І. Герцена, М. Г. Чернишевського і М. О. Добролюбова.

Це вони виховали Т. Г. Шевченка як матеріаліста, як революційного демократа.

Глибоко шанував їх імена, благоговів перед ними Тарас Григорович. Глибоко дякує Україна великому російському народові за те, що кращі його сини прийняли Шевченка як рідного брата, потурбувалися про визволення його з кріпацтва, вирвали його з заслання, оточили його теплою ласкою і сердечною увагою. Український народ пишається тим, що в когорті великих імен, якими славиться земля радянська, земля російська, поруч з Олек-сандром Пушкіним, Михайлом Лєрмонтовим, Миколою Гоголем, Віссаріоном Бєлінським, Олександром Герценом, Миколою Черни- шевським, Миколою Добролюбовим стоїть і ім'я Тараса Шевченка.

Марно намагались буржуазні націоналісти, колишні і нині живучі, які ще перебувають па послугах у трумеиів та ачесонін, вихолостити із творчості Шевченка його революційну ідейну суть.

Талановитий український письменник-революціонер Олександр Гаврилюк, що загинув від фашистської бомби у Львові, з великим гнівом розкриває підлі намагання західноукраїнських націоналістичних діячів, що угодничали перед польською шляхтою і німецькими фашистами, спотворити мужнє революційне обличчя Шевченка.

«Вириваючи з тексту окремі речення, буржуазно-українські на-ціоналісти намагалися зробити Шевченка націоналістом, його ненависть до шляхти зображували як ненависть до поляків, ненависть до царсько-поміщицького ладу витлумачували як ненависть до - російського народу», писав покійний О. Гаврилюк у 1940 році.

Він розповідає, як львівські націоналісти боялись перекладати твори Шевченка на іноземні мови, тому що за «Гайдамаками» українців «в культурній Європі» можуть вважати більшовицькою нацією.

Яких тільки наклепів не зводили і не зводять на Т. Г. Шевченка українські буржуазні націоналісти типу націоналіста-фашиста Донцова. «Творчість Шевченка — апофеоз бунтарства, з культом Шевченка давно пора покінчити», по-гадючому сичав цей лютий ворог українського народу, який те й робив, що продавав своє гидке перо і габсбургам, і гогенцоллернам, і гітлерам, і, нарешті, американським імперіалістам.

Наклепами на геніального українського народного поета, революціонера-демократа Т. Г. Шевченка та фальсифікацією його творчості займаються також «учені» зброєносці американського імперіалізму. Так, американський расист-фашист Меннінг всіляко намагається перекручувати факти історичного процесу розвитку українського народу, факти про його багатовікову дружбу з великим російським народом. Марними, жалюгідними є силкування цього прислужника американського імперіалізму відірвати Шевченка від російської культури, подати його як явище, до певної міри випадкове в літературі. Тільки неуцтво у поєднанні із звірячою ненавистю до СРСР, до всіх його народів, до Радянської України може продукувати подібні вигадки.

Факти якнайпереконливіше показують, що тільки ідейна спільність, ідейна співдружність Т. Г. Шевченка з великими російськими революціонерами-демократами забезпечили розквіт його творчості, міць і красу його слова.

Грузинський письменник Акакій Церетелі писав, що зустріч з Шевченком залишила в нього спогади на все життя, що саме від Шевченка він вперше навчився, як треба любити вітчизну і свій народ.

Про глибокий патріотизм Т. Г. Шевченка, про його ворожість до космополітизму так говорить О. Є. Корнійчук: «Шевченко всією душею ненавидів тих, хто плазував перед мертвим ідеалістичним мистецтвом Заходу. Скільки гнівних слів сказав він про людей, які не люблять свого народу, своєї культури. Він називав їх безбатченками. З якою, гарячою любов'ю і гордістю говорив він про Глінку, послухавши його «Івана Сусаніна». Пристрасно і переконливо доводив Шевченко, що ніде в світі немає таких великих творів, які створив російський народ. За де ненавиділи Шевченки українські націоналісти, які продавали свою батьківщину імперіалістам Заходу. За величезний патріотизм, за любов до України до російського народу ненавидять Шевченка безрідні космополіти, бо вони зневажали національні культури російського і українського народів. Уся їхня шкідлива діяльність допомагає імперіалістам Америки, які, прикриваючись космополітичними тенденціями, несуть рабство народам світу»[241].

Та марні зусилля українських буржуазних націоналістів і всіляких космополітів принизити світлу пам’ять великого Тараса. Його натхненне слово і нині, як і раніше, вчить нас гаряче любити свій народ і самовіддано працювати для щастя народу.

За ідейне багатство його творів, за ненависть до експлуататорів, за полум’яну любов до трудящих мас Тараса Григоровича Шевченка високо цінять російський, український і всі радянські народи.

«Шевченко в своїх творах з глибоким співчуттям ставився до інших народів колишньої царської Росії — до казахів, грузин, татар, башкирів.

Творча спадщина геніального Тараса Шевченка є святиня всіх наших народів, наша радянська національна гордість» [242], говорив П. Г. Тичина у виступі на урочистому відкритті державного музею Т. Г. Шевченка в м. Києві 24 квітня 1949 року.

«Немовби живий, крізь десятки років прийшов до нас великий український народний поет революціонер-демократ Тарас Григорович Шевченко. Гідно, з щирою - любов’ю дружна сім’я народів СРСР вшановує пам’ять свого великого Кобзаря. Слава - його в народі невмируща» [243]

Ім’я Т. Г. Шевченка навіки славне в народі радянському. Навіки славне воно у всіх народів, які будують нове життя на основі соціалізму.

ПОСИЛАННЯ

[1] Усі дати подано за старим стилем.

[2] Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах, Держполітвидав УРСР, 1950, стор. 35.

Цитати з «Автобіографії», повістей, листів, щоденника Т. Г. Шевченка, написаних автором російською мовою, подано нами в перекладі на українську мову. (Ред.).

[3] Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах, Держполітвидав УРСР, 1950, стор. 36—37.

[4] Там же, стор. 37.

[5] Т.Г. Шевченко в документах і матеріалах, Держполітвидав УРСР, 1950, стор. 39.

[6] Журнал «Маяк» (повна назва —«Маяк современного просвещения и образованности») був органом крайніх мракобісів і обскурантів. «Участь у «Маяку» Шевченка мала випадковий характер. До творчості Шевченка журнал ставився дуже обережно. В розгорнутій рецензії «Гайдамаки» Н. Тихорський роз’яснював, що Шевченко дивиться на історію очима язичника, а не християнина, що в його поемі представлена «картина» може й близька до природи, але не дуже поетична, і закликав «співця Гайдамаків» звернутися до світу духовного». (А. Г. Дементьев, в «Очерках по истории русской журналистики и критики», т. 1, вид. Ленінградського державного ордена Леніна університету ім. А. О. Жданова, Л., 1.950, стор. 470).

Заснований в 1840 р., «Маяк» в 1845 р. припинив своє існування, бо майже не мав передплатників.

[7] Т.Г. Шевченко в документах і матеріалах, Держполітвидав УРСР, 1950, стор. 102.

[8] Там же, стор. 107—108.

[9] Т.Г. Шевченко в документах і матеріалах, Держполітвидав УРСР, 1950, стор. 114.

[10] Там же, стор. 115.

[11] Там же, стор. 129—131.

[12] Дело петрашевцев, вид. Академії наук СРСР, т. І, 1937,стор. 161 — 162.

[13] Всесоюзная библиотека имени В.И. Ленина. Записки отдела рукописей, Выпуск 5, Т. Г. Шевченко, 1939, стр. 25

[14] Тарас Шевченко, Повна збірка творів в трьох томах, Київ, Держлітвидав, 1949, т. Ill, crop. 312. Далі посилання на це видання скорочено буде так: Т. Шевченко, Твори, т...

[15] О. Бодянський — вчений-славіст, професор Петербурзького університету.

[16] Т. Шевченко, Твори, т. Ill, cтop. 317.

[17] Т. Шевченко, Твори, т. III, стор. 347.

[18] Там же, стор. 354.

[19] Т.Г. Шевченко в документах і матеріалах, Держполітвидав УРСР, 1950, стор. 193.

[20] Т.Г. Шевченко в документах і матеріалах, Держполітвидав УРСР, 1950, стор. 202—203.

[21] Т.Г. Шевченко в документах і матеріалах, Держполітвидав УРСР, 1950, стор. 215.

[22] Там же, стор. 221.

[23] Т.Г. Шевченко в документах і матеріалах, Держполітвидав УРСР, 1950, стор. 231—232.

[24] Т.Г. Шевченко в документах і матеріалах, Держполітвидав УРСР, 1950, стор. 245—246.

[25] Т.Г. Шевченко в документах і матеріалах, Держполітвидав УРСР, 1950, стор. 264.

[26] В. 1. Ленін, Твори, т. 17, стор. 91.

[27] Н. Г. Чернышевский, Полное собрание сочинений, т. VII, Гослитиздат, 1950, стор. 934.

[28] Крестьянское движение 1827—1869 годов, в. І, Соцэкгиз, 1931, стор. 46.

[29] Там же, стор. 48.

[30] Крестьянское движение 1827—1869 годов, в. І, Соцэкгиз, 1931, стор. 61.

[31] Там же.

[32] Там же, стор. 76.

[33] Там же, стор. 78.

[34] Крестьянское движение 1827—1869 годов, в. 1, Соцэкгиз, 1931, стор. 80.

[35] Т.Г. Шевченко в документах і матеріалах, Держполітвидав УРСР, 1950, стор. 61.

[36] Й.В. Сталін, Твори, т. І, стор. 113.

[37] В.Г. Белинский, Избранные сочинения, Гослитиздат, 1947, стор. 131.

[38] А.И. Герцен, Избранные философские произведения, т. І, Госполитиздат, 1948, стор. 24.

[39] Сочинения А. И. Герцена, т. IV, СПБ, 1905, стор. 352.

[40] Сочинения А.И. Герцена, т. IV, СПБ, 1905, стор. 335.

[41] В.Г. Белинский, Собрание сочинений в трёх томах, т. III, Гослитиздат, 1948, стор. 806.

[42] Т.Г. Шевченко в документах і матеріалах, Держполітвидав УРСР, 1950, стор. 112.

[43] В. Г. Белинский, Собрание сочинений в трёх томах, т. III, Гослитиздат, 1948, стор. 230.

[44] Слова ці належать комусь з однодумців М. Г. Чернишевського.

[45] М. Шагинян, Тарас Шевченко, Гослитиздат, 1946, стор. 314— 342.

[46] Там же, стор. 329.

[47] Там же, стор. 324—327.

[48] К. Маркс и Ф. Энгельс , Сочинения, т. 1, Госполитиздат, 1938, стор. 392.

[49] — тобто овечих.— С. Ч.

[50] «Неудобозабуваємим Тормозом» Шевченко часто називав Миколу І, наслідуючи Герцена.

[51] Дело петрашевцев, т. І, стор. 457.

[52] Там же, стор. 469.

[53] Т. Шевченко, Твори, т. III, стор. 207 і 209.

[54] Т. Шевченко, Твори, т. І, стор. 136.

[55] Там же, т. III, стор. 121—122.

[56] Н. Г. Чернышевский, Полное собрание сочинений, т. VII, Гослитиздат, 1950, стор. 791.

[57] Бюлетень № 1 VI пленуму правління Спілки радянських письменників СРСР, присвяченого 125-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка, 1939 р., стор. 5.

[58] В. І. Ленін, Твори, т. 20, стор. 196.

[59] Т.Г. Шевченко в документах і матеріалах, Держполітвидав УРСР, 1950, стор. 372

[60] Т.Г. Шевченко в документах і матеріалах, Держполітвидав УРСР, 1950, стор. 407

[61] В. Г. Белинский, Избранные педагогические сочинения, вид. АПН РРФСР, 1948, стор. 25—26.

[62] Відомий в літературі під подвійним прізвищем — Афанасьєв-Чужбинський.

[63] Т. Шевченко, Твори, т. III, стор. 211.

[64] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 200.

[65] Там же, стор. 204.

[66] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 81.

[67] Там же.

[68] Там же, стор. 510.

[69] Журнал «Радянська школа», 1949, № 2.

[70] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 81—82.

[71] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 118.

[72] Там же, стор. 474.

[73] Там же, стор. 84.

[74] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 511.

[75] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 24

[76] В.Г. Белинский, Избранные педагогические сочинения, вид. АПН РРФСР, 1948, стор. 42—44.

[77] В.Г. Белинский, Избранные педагогические сочинения, вид. АПН РРФСР, 1948, стор. 45.

[78] «Морской сборник», 1856, январь, часть неофициальная, стор. 12—13.

[79] Про цього Давидова М. О. Добролюбов писав, що «він хотів студентів тримати, як хлопчиків, намагаючись більш за все зробити з них безсловесні, покірливі, немислячі істоти, які б не заважали йому нещадно красти і робити всілякі недоладності» (Н. А. Добролюбов, Педагогические сочинения, Учпедгиз, 1949, стор. 556).

Про цю людину, директора Головного педагогічного інституту, Добролюбов писав, що він «оточив себе людьми нікчемними, дурними і підлими і, з своїм гідним товаришем економом, довів казнокрадство до надзвичайної досконалості» (Там же, стор. 556—557).

У своїй рецензії на дві книжки, які вийшли в 1856 р.,— «Опис Головного педагогічного інституту в нинішньому його стані» і «Акт дев’ятого випуску студентів Головного педагогічного інституту 21 червня 1856р.» — Добролюбов наводить окремі положення з напутньої промози. Давидова, зверненої до випускників інституту. Давидов понад усе думав про те, щоб майбутні педагоги залишались відданими монархії, щоб вони не захоплювалися науковою мудрістю і шукали цю мудрість у релігії. Принижуючи роль знання, Давидов цитував неуцький вислів: «Не треба знати, щоб вірувати, а потрібно вірувати, щоб знати» (Н. А. Добролюбов, Педагогические сочинения, Учпедгиз, 1949, стор. 124).

Чи можна було чекати чогось прогресивного від такого «педагога», яким був Давидов?

[80] «Морской сборник», 1856, серпень.

[81] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 216.

[82] Там же, т. III, стор. 100.

[83] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 143.

[84] «Речи, произнесенные на торжественном собрании... Московского университета 18 июня 1842 года», М., 1842.

[85] А. Воронов, Историко-статистическое обозрение учебных заведений С.-Петербургского учебного округа с 1829 по 1853 год, СПБ, 1854, стор. 238.

[86] В. Г, Белинский, Собрание сочинений в трёх томах, т. III, Гослитиздат, 19-18, стор. 697— 698.

[87] - тобто пристав.— С. Ч.

[88] Т Шевченко, Тюри, т. II, стор. 58.

[89] «Отечественные записки», т. 43, 1845.

[90] Більш ранньою ланкастерською школою вважають школу, організовану в 1817 році для російських солдатів, яка знаходилась у Франції, в м. Мобежі. Для потреб цієї школи в тому ж 1817 році була перекладена і видана книга французького педагога М. Нійона «Коротка метода взаємного навчання для початкової школи російських солдатів».

[91] А. Воронов, Историко-статистическое обозрение учебных заведений С.-Петербургского учебного округа с 1715 по 1828 год включительно, СПБ, 1849, стор. 224.

[92] А. Воронов, Историко-статистическое обозрение учебных заведений С.-Петербургского учебного округа с 1829 по 1853 год, 1854, стор. 225.

[93] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 271.

[94] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 270.

[95] Т. Шевченко, Твори, т. II, crop 269—270.

[96] Н. А. Добролюбов, Собрание сочинений в трёх томах, т. 2, Госполитиздат, 1952, crop. 281.

[97] Н.А. Добролюбов, Собрание сочинений в трёх томах, т. 2, Госполитиздат, 1952, стор. 282.

[98] К.Д. Ушинский, Сочинения, т. 2, вид. АПН РРФСР, 1948, стор. 237.

[99] Т. Шевченко, Твори, т. 11, стор. 503.

[100] Т. Шевченко, Твори, т. 111, стор. 89.

[101] Т. Шевченко, Твори, т. 11, стор. 316.

[102] Н. В. Гоголь, Собрание сочинений в шести томах, т. 5, Гослитиздат, 11)19, стор. 26.

[103] В. Г. Белинский, Избранные педагогические сочинения, вид. АПН РРФСР, 1948, стор. 156.

[104] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 509.

[105] Там же, т. III, стор. 190.

[106] Там же, т. II, стор. 515.

[107] В. Г. Белинский, Избранные педагогические сочинения, вид. АПН РРФСР, 1948, стор. 164—165; рецензія на «Русскую историю для первоначального чтения», ч. 1, Н. Полевого.

[108] Сочинения А. И. Герцена и переписка с Н. А. Захарьиной в семи томах, СПБ, 1905, т. IV, стор. 144; стаття «Публичные сочіення Гранозского. Письмо второе».

[109] Т. Шевченко, Твори, т. III, стор. 166.

[110] Там же, т. II, стор. 523.

[111] Там же.

[112] М. Шагинян, Тарас Шевченко, Гослитиздат, 1946, стор. 280.

[113] В. І. Григорович — викладач теорії мистецтва і конференц-секретар Академії художеств.

[114] Т. Шевченко, Твори, т. 11, стор. 377.

[115] Т. Шевченко, Твори, т. III, стор. 102.

[116] Т. Шевченко, Твори, т. III, стор. 103.

[117] Там же, стор. 172—173.

[118] Там же, стор. 103.

[119] Т. Шевченко, Твори, т. 11, стор. 311.

[120] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 196.

[121] Комедія «Ігроки» М. В. Гоголя побачила світ у 1842 р., у 1848 р. «Ігроки» виконувалися на сцені Московського і Петербурзького театрів.

[122] Сочинения В. Г. Белинского в четырёх томах, т. IV, Київ, 1948, стор. 535.

[123] Там же, т. Ill, стер. 542.

[124] А.И. Герцен, Избранные философские произведения, т. І, Госполитиздат, 1948, стор. 56.

[125] Н. Г. Чернышевский, Полное собрание сочинений, т. Ill, Гослитиздат, 1947, crop. 311—312.

[126] Е. Лихачёва, Материалы для истории женского образования в России, ч. 111, СПБ, 1899, стор. 265.

[127] Там же.

[128] Е. Лихачёва, Материалы для истории женского образования в России, ч. III, СПБ, 1809, стор. 141.

[129] Сочинения В.Г. Белинского в четырёх томах, т. III, Київ, 1908, стор. 122.

[130] Там же, стор. 342.

[131] Там же, т. 11, стор. 411.

[132] Н.И. Пирогов, Сочинения т. II, 1887, стор. 506.

[133] Там же, стор. 508.

[134] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 292.

[135] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 510.

[136] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 308—309.

[137] Там же, стор. 162.

[138] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 399.

[139] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 485.

[140] Т. Шевченко, Твори, т. III, стор. 236.

[141] В «Беседе о том, что есть син Отечества».

[142] Як це співзвучне і для наших днів, коли правителі Туреччини продають за долари свою територію і свій народ американським імперіалістам для нападу на СРСР і країни народної демократії.— С. Ч. 

[143] Н. А. Добролюбов, Педагогические сочинения, Учпедгиз, 1949 стор. 301.

[144] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 534 (розрядка моя.— С . Ч.).

[145] Не підлягає сумніву, що югославські народи повалять іго зрадницької тітовської кліки і не припустять, щоб слов’янська Югославія служила «іграшкою іноплемінників».

[146] В. Белинский, Избранные педагогические сочинения, вид. АПН РРФСР. 1948, стор. 79.

[147] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 262—263.

[148] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 479.

[149] Там же, стор. 512.

[150] Там же, т. III, стор. 149.

[151] Там же, т. II, стор. 471.

[152] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 577.

[153] Там же, стор. 480.

[154] Там же, т. III, стор. 115.

[155] Там же, стор. 254.

[156] Там же, т. II, стор. 256.

[157] Там же, стор. 310.

[158] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 297.

[159] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 588.

[160] А. С. Пушкин, Полное собрание сочинений в десяти томах, т. VII, вид. АН СРСР, 1949, стар. 301.

[161] М.В. Гоголь, «Мертві душі», ч. І, кінець V розділу.

[162] В.Г. Белинский, Собрание сочинений в трёх томах, т. III, Гослитиздат, 1948, стор. 660.

[163] А.И. Герцен, Избранные философские произведения, т. I, Госполитнздат, 1948, стор. 131.

[164] В. Г. Белинский, Собрание сочинений в трёх томах, т. III, Гослитиздат, 1948, стор. 662.

[165] Н. Г. Чернышевский, Полное собрание сочинений, т. VII, Гослитиздат, 1950, стор. 786.

[166] Н.Г. Чернышевский, Полное собрание сочинений, т. VII, Гослитиздат, 1950, стор. 938.

[167] Там же, стор. 939.

[168] К.Д. Ушинский, Сочинения, т. 2, вид. АПН РРФСР, 1943, стор. 557.

[169] Там же, т. 11, стор. 78—79.

[170] Там же, т. З, стор. 145.

[171] Й.В. Сталін, Марксизм і питання мовознавства, Держполітвидав УРСР, 1951, стор. 21.

[172] Я.В. Абрамов, Наши воскресные школы. Их прошлое и настоящее, СПБ, 1900, стор. 10.

[173] М.В. Чехов, Народное образование в России 60-х годов XIX века, 1912, стор. 12—13.

[174] Про погляд М. В. Чехова проф. Г. Є. Жураковський не згадує.

[175] М. Лемке, Очерки освободительного движения «шестидесятых годов», видання друге, СПБ, 1908, стор. 282.

[176] Там же, стор. 281.

[177] Там же, стор. 293.

[178] М. Лемке, Очерки освободительного движения «шестидесятых годов», видання друге, СПБ, 1908, стор. 282.

[179] М. Лемке, Очерки освободительного движения «шестидесятых годов», видання друге, СПБ, 1908, стор. 315.

[180] Там же, стор. 301.

[181] Там же, стор. 314.

[182] 3бірник пам’яті Тараса Шевченка (1814— 1914), Київ, 1915, стор. 191— 192.

[183] Там же, стор. 195

[184] «Основа», 1861 р., кн. І.

[185] Хлопомани — так реакціонери називали всіх, хто висловлювався за поліпшення умов життя простого народу.

[186] Іван Франко, Літературно-критичні статті, Держлітвидав УРСР, Київ, 1950, стор. 374—375.

[187] Н.И. Пирогов, Сочинения, т. II, СПБ, 1887, стор. 547.

[188] Н.Г. Чернышевский, Полное собрание сочинений, т. X, Гослитиздат, 1950, crop. 169.

[189] Дружина Київського генерал-губернатора Васильчикова.— С. Ч.

[190] Розрядка моя.— С. Ч.

[191] К.Д. Ушинский, Собрание сочинений, т. 2, вид. АПН РРФСР, 1948, стор. 495—496.

[192] Н.И. Пирогов, Сочинения, т. II, 1887, стор. 221.

[193] Там же.

[194] Русский архив, 1899, кн. III, стор. 107—108. Спогади Н. Д. Богатінова.

[195] Русский архив, 1899, кн. III, стор. 108. Спогади Н. Д. Богатшова.

[196] Т.Г. Шевченко в портретах и иллюстрациях, Пособие для учителей средней школы, Составил М. М. Калаушин, Учпедгиз, М., 1940, стор. 159.

[197] Н.И. Пирогов, Сочинения, т. II, 1887, стор. 220.

[198] Склади, що утворюються з приголосного і голосного звуків (ба, ва, ге, ви), Шейковський називає п р о с т и м и , а склади, які починаються голосним звуком і закінчуються приголосним, він зве з в о р о т и и м и .

[199] И. Паульсон, Методика обучения грамоте, ч. І, 1887, стор. 316.

[200] Народна оцінка кріпосницьких норм законодавства і моралі.

[201] Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах, Держполітвидав УРСР, 1950, стор. 300.

[202] Там же, стор. 299—300.

[203] Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах, Держполітвидав УРСР, 1950, стор. 287—288.

[204] Журнал тоді виходив два рази на місяць.

[205] Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах, Держполітвидав УРСР, 1950, стор. 301.

[206] Всесоюзная библиотека имени В. И. Ленина. Записки отдела рукописей, в. 5, Т. Г. Шевченко, 1939, стор. 26—27.

[207] К.Д. Ушинский, Собрание сочинении, т. 2, вид. АПН РРФСР, 1948, crop. 493—494.

[208] Н. А . Добролюбов, Собрание сочинений в трех томах, т. З, Госполитиздат, 1952, стор. 536.

[209] Там же, стор. 5-10.

[210] Й. В. Сталін, Твори, т. 5, стор. 25.

[211] ВКП(б) в резолюціях і рішеннях з ’їздів, конференцій і пленумів ЦК, ч. І, 1949, crop. 21.

[212] Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах, Держполітвидав УРСР, 1950, стор. 371.

[213] Н. В. Сталін, Твори, т. 5, стор. 26.

[214] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 105.

[215] Там же, стор. 57.

[216] Т. Шевченко, Твори, т. II, crop. 317.

[217] Там же, стор. 318.

[218] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 315.

[219] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 593.

[220] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 473.

[221] Т. Шевченко, Твори, т. II, стор. 583

[222] М. К. Чалый, Жизнь и произведения Тараса Шевченко, К., 1882, cтop. 187.

[223] Там же, стор, 190.

[224] Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах, Держполітвидав, 1950, стор. 275—276.

[225] Там же, стор. 279.

[226] Там же, стор. 280.

[227] Т. Г. Шевченко в народній творчості, вид. АН УРСР, 1940, crop. 18—19.

[228] Там же, стор. 79.

[229] Т. Г. Шевченко в народній творчості, вид. АН УРСР, 1940, стор. 110.

[230] Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах, Держполітвидав УРСР, 1950, сюр. 321.

[231] Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах, Держполітвидав, 1950, стор. 348.

[232] Там же, стор. 352.

[233] Там же, стор. 353.

[234] Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах, Держполітвидав, УРСР, 1950, стор. 367.

[235] Там же, стор. 368.

[236] Й. В. Сталін, Твори, т. 5, стор. 21.

[237] Там же, стор. 38

[238] «Правда», 6 березня 1939 р.

[239] — колишня Кирилівка.

[240] Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах, Дсржполітвидав УРСР, 1950, стор. 459.

[241] Олександр Корнійчук, Разом із життям, «Радянський письменник», 1950, стор. 107—108.

[242] Павло Тичина, В армії Великого Стратега, «Радянський письменник», 1952, стор. 349.

[243] Олександр Гаврилюк, Вибрані твори, «Радянський письменник», 1949, стор. 209.

Джерело: Проф. С. X. Чавдаров. Педагогические идеи Тараса Григорьевича Шевченко. ДЕРЖАВНЕ УЧБОВО-ПЕДАГОГІЧНЕ ВИДАВНИЦТВО «РАДЯНСЬКА ШКОЛА» КИЇВ 1953

Редактор Альберт Ц. Д. Техредактор Волкова Н. К. Коректор Романовська О. Г.

(На украинском языке)

БФ 01379. Зам. № 341. Видави. № 4328. Тираж 10.000. Папір 60х921/18 = 6,5 паперових — 13 друков. арк. 14,96 видавн, арк. Підписано до друку 14/VІІ 1953 р. Ціна без оправи 4 крб. 05 коп. Оправа 1 крб. 50 коп.

Надруковано з матриць Книжкової фабрики ім. Фрунзе Головвидаву Міністерства культури УРСР, Харків, Донець-Захаржевська, б/я, в друкарні «Комуніст» Головвидаву

Міністерства культури УРСР, Харків, Пушкінська, 29.

У фондах Педагогічного музею України зберігається понад 100 праць Сави Христофоровича Чавдарова( включно з переревиданнями):

  1. Чавдаров С. Збірник вправ з правопису для початкової школи / С.Х. Чавдаров, П.С. Лисенко – Київ: Радянська школа, 1937. – 96 с.
  2. Чавдаров С. Методика викладання української мови в початковій школі / С.Х. Чавдаров. — Київ: Радянська школа, 1937. – 240 с.
  3. Чавдаров С. Підручник української мови. Грамматика і правопис / С.Х. Чавдаров. — Київ: Радянська школа, 1937. – 84 с.
  4. Хрестоматія з педагогіки. Том 4 / за ред. проф. С.Чавдаров. – Київ, 1938
  5. Чавдаров С. Українська мова. Четвертий клас/ С.Х. Чавдаров. – Київ: Радянська школа, 1938. – 120 с.
  6. Чавдаров С. Радянська школа і організація її роботи: [збірник на допомогу вчителеві західних областей України] / С.Чавдаров. – Київ: Радянська школа, 1939. – 160 с.
  7. Чавдаров С. Українська мова: [підручник для другого класу початкової школи] / С.Чавдаров. – Київ: Радянська школа, 1944. – 104 с. (є перевидання)
  8. Чавдаров С. Українська мова: [підручник для першого класу початкової школи] / С.Чавдаров. – Київ: Радянська школа, 1946. – 84 с. (є перевидання)
  9. Чавдаров С. Українська мова: [підручник для четвертого класу початкової школи] / С.Чавдаров. – Київ: Радянська школа, 1946. – 128 с. (є перевидання)
  10. Чавдаров С. Українська мова: [підручник для другого класу початкової школи] / С.Чавдаров. – Київ: Радянська школа, 1946. – 112 с. (є перевидання)
  11. Чавдаров С. Принципи радянської дидактики / С.Х. Чавдаров. – Київ: Радянська школа, 1949. – 91 с.
  12. Чавдаров С. Російсько-українські зв’язки у розвитку Вітчизняної педагогіки / С.Х. Чавдаров. – Київ, 1954. – 59 с.
  13. Чавдаров С. Патріотичне виховання дітей у сім’ї / С.Чавдаров. – Київ, 1956. – 60 с.
  14. Чавдаров С. Українська мова. Підручник для шкіл слабозорих дітей. Перший клас / С.Х. Чавдаров. — Київ: Радянська школа, 1959. – 91 с.
  15. Чавдаров С. Українська мова: [підручник для першого класу початкової школи] / С.Чавдаров. – Київ: Радянська школа, 1959. – 84 с. (є перевидання)
  16. Чавдаров С. Українська мова: [підручник для четвертого класу початкової школи (видання двадцяте] / С.Чавдаров. – Київ: Радянська школа, 1959. – 148 с. (є перевидання)
  17. Чавдаров С. Українська мова: [підручник для третього класу початкової школи (видання двадцяте] / С.Чавдаров. – Київ: Радянська школа, 1959. – 150 с. (є перевидання)
  18. Чавдаров С. Українська мова: [підручник для другого класу початкової школи (видання двадцяте] / С.Чавдаров. – Київ: Радянська школа, 1959. – 150 с. (є перевидання)
  19. Чавдаров С. Тарас Григорович Шевченко і народна освіта / С.Х. Чавдаров, М.М. Грищенко. – Київ: Видавництво київського університету, 1961. – 56 с.
  20. Чавдаров С.Х. Українська мова. Третій клас: [підручник для восьмирічної школи] / С.Х. Чавдаров, Б.С.Саженюк. – Київ: Радянська школа, 1962. – 156 с. (є перевидання)
  21. Чавдаров С.Х. Українська мова. Другий клас: [підручник для восьмирічної школи (видання третє)] / С.Х. Чавдаров. – Київ: Радянська школа, 1962. – 120 с. ( є перевидання)
  22. Чавдаров С.Х. Українська мова. Четвертий клас: [підручник для восьмирічної школи] / С.Х. Чавдаров, Б.С.Саженюк. – Київ: Радянська школа, 1963. – 160 с. (є перевидання)
  23. Чавдаров С.Х. Українська мова. Перший клас: [підручник для восьмирічної школи (видання четверте)] / С.Х. Чавдаров. – Київ: Радянська школа, 1963. – 79 с. (є перевидання)
  24. Чавдаров С.Х. Українська мова. Четвертий клас: [підручник для восьмирічної школи] / С.Х. Чавдаров, Б.С.Саженюк. – Київ: Радянська школа, 1967. – 160 с. (є перевидання)
  25. Чавдаров С.Х. Українська мова. Другий клас / С.Х. Чавдаров, Б.С.Саженюк. – Київ: Радянська школа, 1968. – 156 с. (є перевидання)
  26. Чавдаров С.Х. Українська мова. Третій клас / С.Х. Чавдаров, Б.С.Саженюк. – Київ: Радянська школа, 1968. – 168 с. (є перевидання)
  27. Чавдаров С.Х. Українська мова. Перший клас / С.Х. Чавдаров, Б.С.Саженюк. – Київ: Радянська школа, 1969. – 224 с. (є перевидання)
  28. Чавдаров С. Українська мова. Третій клас / С.Х. Чавдаров, Б.С.Саженюк. – Київ: Радянська школа, 1973. – 192 с.